Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра»

Війна, кажуть, не закінчується, поки не поховано останнього солдата. Знаю, що це не так. Навіть коли помер мій батько у свої 76 чи 78 (ми про це достеменно так і не дізналися: бабуся, щоб були милосерднішими до малолітнього, записала роком його народження 1936-й). Осколок війни, що зруйнував його дитинство і долю, застряг і в нас, його дітях та внуках, яких він недолюбив і недопестив… Не вмів, вихований у жорстокості часу і приниженнях людської гідності.

Він – дитина війни і учасник бойових дій, 1942-го вивезли з батьками до Німеччини в концтабір Освенцім. І ті жахи, які назавжди вкарбувала його дитяча пам’ять, мабуть, мимоволі не простив нікому. Не простив, що ми народилися у мирний час, що нам дістався білий хліб і халва, а йому — жменька квашеної капусти, на яку наткнувся, шукаючи їжу в бочці товарного вагона, прошмигнувши на станцію поміж ніг дорослих в’язнів. Ще кілька жмень приніс у смугастій шапочці батькам, яким дісталася рісочка, бо до тієї дитячої шапочки потяглися тисячі рук і голодних очей. З черги в газову камеру їх витягнув син німецького бауера, який приїхав набирати робітників на ферму. Німець, трохи старший від малолітнього в’язня, вказав на нього пальцем і так врятував від загибелі всю сім’ю.

Найбільшими ласощами батькового дитинства були яйця на хазяйській птахофермі. Нелегкій праці, що проти буднів Освенціма стала величезним благом, він був вірний усе життя. Вважав її панацеєю, бо врятувала його і батьків від неминучої смерті.

До їжі ставився як до великого блага, змушував з якоюсь тоді не зрозумілою для нас жорстокістю їсти все, що є, щоб «не перебирали і не були, як з Освенціма». До роботи заставляв навіть у вихідний день, ніколи не цілував, не розбещував іграшками.

Люди шанували його за те, що був безвідмовним трудоголіком. Умів заробляти великі гроші й не вмів їх тратити. Війна такої науки не дала: у його трудовій залишилися кількадесят подяк і відзнак, в ощадкнижці, якщо його кревні чесно індексувати, — до мільйона.

Він перетворив своє і наше життя на подобу концтабору, тож ми ніколи не згадували День в’язня, бо це були не дні, а цілі десятиліття. День Перемоги у війні до мене прийшов тоді, коли він лежав тяжкохворим і не зміг уже тримати довкола себе той колючий дріт, за яким сховалася від нас його чутлива і зранена душа.

Тоді я зрозуміла: це майже невиліковна хвороба тих, хто родом з війни. Потім це підтвердили кілька моїх ровесників. Коли прочитали спогад про батька з «Книги дітей війни Львівщини», почали відверто, без прикрас розповідати про своїх: не спілкувалися, бо вислали в Сибір за зв’язки з ОУН-УПА, поїхав на цілину, був головою колгоспу і не був батьком, після війни мусив працювати і ставити на ноги замість діда, який загинув на війні, чотирьох молодших сестер, а сам, не здобувши вищої освіти, про яку мріяв, залишився нереалізованим і злим на весь світ, на сім’ю, беззахисних дітей і дружину.

Це ще один наш сумний історичний феномен, який частково надає відповідь на те, чому ми такі роботящі й такі нещасні. Війна не дає дитинства, в якому формуються успішні люди. Нема жодного успішного покоління, яке б не зазнало суспільних зламів і війн, що не дають старшому поколінню гідно і мирно вмонтовувати у свідомість наступників духовні цінності прикладом, поведінкою. І якщо хтось каже, що незалежну Україну ми здобули легко і мирно — це не зовсім так, в Україні й нині мільйони соціальних сиріт і батьків-заробітчан за тридев’ять земель від родинного щастя.

Коли у нашій безконечно стражденній державі закликають «Вставай, Україно!» — і не до праці, волонтерства, і навіть не за право на гідну самореалізацію, Конституцію, яка забороняє насильницьке руйнування суспільного ладу і влади, то розумію, як далеко заходять політичні спекуляції. Уроки історії комусь вигідно забувати задля власних амбіцій, безсоромно роз’ятрюючи вкорінений у нашому менталітеті спротив будь-якій владі. Ми ніколи не мали власної держави: воювали, боролися, залишаючи нові покоління на попелищах душі й тіла.

Поганий мир краще, ніж добра війна, влада — ніж безвладдя. Так народ сказав. Хто поза ним, тому не розходиться в державу і в те, що завтра прийдуть на чергову руїну. Чому? Бо не думають її «зализувати» своїми руками й умами.

Чи спроможемося нарешті поставити заслін своїм і чужим облудам? Хіба втрачені дитинство, життя і долі багатьох поколінь були марними? І ми знову забуваємо прості істини про злагоду, яка єдина будує, а решта руйнує — сім’ю, державу, все, вистраждане поколіннями. Нехай нарешті у кожного настане власний і наш спільний День Перемоги на своїй землі в мирній, творчій, гідній праці. Нехай у нашій державі більше не буде дітей війни і генного відчуття «по війні».