Старше покоління ще застало епоху туманних перспектив і розхристаних ідей, коли зносили або перебудовували під склади, підсобки та інші споруди об’єкти культового призначення. Попри всі досягнення часів, що минули, на жаль, це ще довго нагадуватиме про себе.
Як гриби після дощу повсюдно стали виростати нові об’єкти культу. На одній далеко не центральній вулиці столиці в занедбаному лабіринті поряд із п’ятиповерховими житловими будинками масової забудови 1960-х років з’явився масштабний і величний духовний витвір, архітектурно-художня домінанта на всій прилеглій території: храм на честь преподобного Сергія Радонезького.
Незручності провокують… загрозу для життя
Цей об’єкт спорудили так, що звичайним пішоходам аж ніяк не дістатися культової споруди. Підійти до храму можна лише з фасаду — вулиці Уманської. А підходи до храму мають такий вигляд: з тилу там розташовано виробничо-логістичного призначення будівлі і споруди, що належать залізничному депо. За ним лежить багатоколійна залізнична траса південного напрямку, на який немає жодних переходів. За нею — зупинка швидкісного трамвая «Політехнічний інститут», проспект Перемоги, а далі комплекс сучасних багатоповерхових житлових будинків.
Виникає запитання: як парафіянам дістатися місця молитви? А як бути звичайним перехожим, котрим необхідно йти саме цим шляхом? Ідея в тих, хто зводив цей витвір мистецтва, була чудовою: відкрити для киян і гостей столиці ще одну культову споруду, натомість забули подбати про вільний доступ до храму. Правильніше сказати, не забули, а просто проігнорували думку громадськості. Адже пильні кияни побачили це ще до здачі в експлуатацію новобудови і стали бити на сполох.
У газеті «Вечірній Київ» від 16 серпня, 26 березня, 11 квітня 2008-го були публікації із заголовками «Любіть пішохода», «Обережно, перехід», «Перехід небезпечний для життя». У них кияни підказували забудовникам, де саме слід розчистити чагарники, прибрати сміття із протоптаної стежки, яка слугувала безпечною дорогою до храму.
Чому ж на перший погляд така проста і очевидна річ, як облаштування комунікацій, створює неабиякі незручності для жителів Києва та парафіян?
З’ясувати ситуацію нескладно, якщо розглянути цей відрізок шляху детально: відстань від станції швидкісного трамвая «Політехнічний інститут» до вулиці Уманської пішохід долає за 15—20 хвилин. Щоправда, діставатися доведеться небезпечною заваленою сміттям стежиною. А якщо скористатися альтернативним варіантом, використовуючи комунальний транспорт, без якого аж ніяк в цьому районі не обійтися, то шлях до храму становитиме 10 км. Замість 15—20 хвилин бути в дорозі доведеться понад годину!
А якщо врахувати години пік, то й цього часу може не вистачити. Саме ці незручності й провокують людей користуватися коротшим, небезпечним для життя шляхом. А небезпечним тому, що пішоходам доводиться долати залізничну копію, на якій рух потягів дуже інтенсивний. Поряд із залізничним полотном протікає річка Либідь, віднедавна вельми занедбана. Через неї перекинуто не менш небезпечний місточок, який покосився від часу і готовий в будь-яку мить зруйнуватися від перевантаження.
Далі шлях від місточка пролягає через круті сумнівної міцності металеві сходи, долання яких потребує неабиякої фізичної підготовки і сміливості. Можна навіть упасти в річку. Але найважливіше, що такі героїчні переходи через залізничну колію можуть призвести до трагічних наслідків. Такі переходи можна порівняти з підніманням на ешафот. Адже вгорі на переході — замість зручного покриття купи щебінки, шпали, рейки. Якщо для багатотонних потягів це надійна основа, то для пішоходів — постійна загроза життю. А як бути інвалідам, матерям з дітьми?
Вихід є: прокласти тунель
Ситуація не змінюється роками. Чому б залізниці не подбати про своїх працівників, які, поспішаючи на роботу в депо, прямують через колії щодня?
Заступник начальника Південно-Західної залізниці у відповідь на моє звернення проінформував про складність роботи в депо, товарно-матеріальні цінності, які належить охороняти цілодобово тощо. Не забув акцентувати на тому, що в депо стороннім вхід заборонено, мовляв, це внутрішнє питання, і стороннім нічого стромляти носа в чужі справи. Та громадськість і не втручалася б, якби знайшовся в місті господар і навів лад.
Важливо зауважити, що ніхто не забороняє вищому керівництву залізниці не на словах, а на ділі перекрити ніким не санкціонований небезпечний для життя перехід. Проте це не відбулося, і не випадково.
Керівництво добре розуміє: якщо заборонити або перекрити прохід, то збережеться лише один можливий прохід до місця роботи з боку вулиці Уманської. А це може вплинути на кадри. Виникає чимала небезпека, що через складність потрапити на роботу люди можуть звільнитися. Тоді чому керівництво залізниці не поспішає зробити перехід безпечним? Питання далеко не риторичне. Необлаштований перехід слугує надійною огорожею всієї території депо від сторонніх і грабіжників. Він прирівнюється до особливо режимних об’єктів, коли для підвищення надійності підводять високу електричну напругу. У цьому разі напругу легко підміняють умови переходу через залізничні колії. Про це і відбулася моя розмова з керівництвом депо.
Гостра виробнича необхідність допускає як тимчасовий захід саморобні споруди, але на недоступній для всіх сторонніх території і керівництво бере на себе відповідальність за можливі наслідки. Проте коли такі несанкціоновані рішення перестрибнуть встановлені відомчі правові бар’єри і стають доступними для масового використання, то це не просто інженерне хуліганство. Адже це творіння не тільки суперечить елементарним вимогам надійності й комфортності, а й провокує ризик смертельної небезпеки передовсім для співробітників депо, інших громадян.
Ідеальним, але затратним розв’язанням проблеми стало б об’єднання мостовим переходом між станцією швидкісного трамвая та вулицею Уманською. До речі, схожа споруда багато років успішно виконувала функцію на території центрального залізничного вокзалу в Києві до заміни підземним переходом.
А найпростіше менш витратне професійне рішення пов’язане з прокладанням тунелю в залізничному насипі, що зняло б гостроту цієї проблеми. Однак його в офіційних компетентних органах чомусь ніхто не пропонував і не обговорював. Хоч, певно, такий підхід із вдячністю сприйняли б передовсім працівники депо і парафіяни храму.
Тож напрошується інтерпретація до вислову класика світової літератури. То по чиїй совісті подзвін?
Ігор САЛЬЧЕНКО,
інвалід ІІ групи,спеціально
для «Урядового кур’єра»
PS У середині грудня 2020 року, перетинаючи залізничне полотно на території вагонного депо і технічної станції «Київ-Пасажирський», я ледь не опинився під колесами потяга, який рухався. Не встиг вчасно й адекватно оцінити ситуацію і передбачити подальші неприємності.
Через брак відповідного покриття моя нога застрягла між шпалами. Лише завдяки надзусиллям, незважаючи на нестерпний біль, я встиг визволитися зі смертельної небезпеки. Уже за мить повз мене пронісся черговий потяг. Цього разу мені пощастило.