Днями моя подруга повернулася з відпочинку. Насолоджувалася теплим морем і сонечком в Криму, у Коктебелі. На «дівчачих» посиденьках тем для розмов і смакових задоволень вистачало. Оксана привезла з курорту знамениту «коктебельську» мадеру, копчену барабульку і, як її запевняли на ринку, справжній місцевий сир. Всім подругам дісталися в подарунок модні зараз квіточки-шпильки для волосся. В «багажі» мандрівниці вистачило і курортних оповіданнячок.
До Коктебеля подруга відправляється не вперше. Людина вона творча і тому абсолютно впевнена, що саме в Коктебелі насититься духом богеми часів Максиміліана Волошина. Подруга знаходить нових господарів житла по Інтернету і завжди задоволена. Вони з чоловіком зупиняються зазвичай у сімейному готелі на 7-8 номерів, звісно з усіма зручностями в номері. І обов’язкова умова — це має бути приватний будинок «на землі» — зі стоянкою для авто, бесідками, кущами та квітами, мангалом, і бажано кухнею. Відстань до моря значення має, але не принципова. Прогулятися по місту через ринок та магазини для Оксани — справжнє задоволення. Навіщо ж відмовляти собі в маленьких радощах?
Цього року Оксанчин нюх її підвів. Господарі, які обіцяли VIP-умови, самі, як виявилося, до цього рівня не дотягували. Кімната дійсно була прекрасною, впевнилися по фото. Велика і комфортна, з кухнею у номері й повним набором посуду, сучасним ремонтом і меблями, кондиціонером, плазмою і ортопедичним матрацом на величезному ліжку. Втім, чималі зручності супроводжувалися маленькими незручностями. Наприклад, в номері ніколи не прибирали, не було елементарного тазика для дрібного прання, праску та фен у господарки приходилося випрошувати як милостиню. І взагалі, каже подруга, «складалося враження, що господарі щойно отримавши гроші за проживання, були б раді, якби ми скоріше вже поїхали. Недоброзичливість господарів не стала для Оксани з Ігорем перепоною для гарних вражень. Вони в черговий раз проїхали катером навколо Карадага, пірнули з аквалангами, піднялися на гору, посиділи в кафе з пловом та чебуреками. Але, як кажуть, осад залишився. Особливо коли господарі з амбарною книгою в руках ретельно переписували своє майно перед від’їздом відпочиваючих — чи не прихватили із собою каструлю чи виделку, рушник чи ополоник.
Враження моїх знайомих від курорту доповнили випадково і не дуже підслухані діалоги. Так, наприклад, біля філіалу одного з українських банків розмовляли жінки з сусідньої країни. «А чи можу я поповнити свій мобільний рублями, якщо я телефоную до Росії? — запитує одна у двох приятельок. — Звісно, можеш, — відповідають їй. — Ти ж в Росію телефонуєш, тож розрахунок рублями». «Тут я вже не витримала, — зізнається Оксана, — вибачте, кажу, шановні, а в Росії гривнями за телефонні переговори можна розрахуватися?» Розповідає, жінки замислилися. Судячи з усього, випадки такі траплялися повсюдно. Такий висновок Оксана зробила з оголошень, які зустрічала в магазинах, барах, інших місцях. Зміст один — «розрахунок проводиться в національній валюті України — гривні». «Невже нас досі сприймають як частину СРСР? — не вгамовується подруга. — Невже не розуміють, що вони (росіяни) знаходяться за кордоном? Невже, нарешті, не можна запам’ятати хоч би назву нашої валюти?»
Що сказати? Іноземні туристи (росіяни, білоруси, молдавани) насправді поповнюють наш, нехай і приватний, але український бюджет. Роками ми жили в одній країні, були і залишилися друзями. Тож, може, слід і радіти тому, що «вони» нас вважають «своїми». А щодо гривні, то, можливо, їм і не обов’язково знати, що нашій гривні виповнюється 15 років. Головне, нам про це пам’ятати. І поважати. І себе, і гривню.