Хтось із мудрих якось сказав: усі народжуються талановитими — кожна дитина по-своєму. Але сповна реалізовують свої здібності одиниці.
І навряд чи знайдуться аргументи проти цього твердження. Згадаймо кожен власні шкільні чи студентські роки і тих ровесників, які подавали велетенські надії — у співі, малюванні, літературі, спорті, скульптурі, дизайні. І де вони тепер? Одних засмоктала побутова трясовина, другі не витримали творчої конкуренції і зійшли з дистанції. А третім фатально не поталанило у фінансовому плані: хоч як мудруй, а без грошової підтримки розвиватися ой як нелегко.
Добре, якщо батьки заможні або ж на шляху молодого таланту трапиться грошовитий меценат, які підтримають у потрібний час. А якщо немає ні перших, ні других? Ось і доводиться гибіти в напівзабутті доти, доки мине сприятливий час і талант засохне, навіть не розкрившись. І хтозна, скільки кануло в Лету новітніх Рєпіних і Гмир, Васильківських і Рильських, багатьох інших обдарованих особистостей, які народилися, як прийнято вважати, не в той час і не в тому місці. Такою завжди була і залишатиметься плата за відсутність мецената.
Але, на щастя, фортуна таки є і окремим молодим талантам щастить на фінансову підтримку, увагу, що в підсумку дає змогу одиницям сягати омріяних творчих вершин.
Та чи багато нині справді безкорисливих меценатів, які, знаючись на мистецтві, подають руку гривневої допомоги зовсім юним хлопцям і дівчатам? Відповідь однозначно не втішна. Як розповіла директор Сумського обласного центру позашкільної освіти та роботи з творчою молоддю Лариса Тихенко, нині меценатство стає швидше винятком, аніж правилом. Рідко котрийсь із багатіїв зверне увагу на голосистого хлопчака чи дівчинку, здібну до малювання. Від прохань про підтримку відмахуються, як від надокучливих мух: мовляв, є справи набагато важливіші, аніж якийсь Петько з його унікальним голосом чи Марійка, яка так хоче поїхати на престижну виставку зі своїми першими мальованими роботами.
За словами Лариси Володимирівни, нині на Сумщині працюють понад 3200 гуртків для талановитих дітей, у яких навчаються десятки тисяч дошкільнят і школярів. Звісно, далеко не всім судилося стати геніями чи принаймні видатними або ж відомими. Але ті здібності, якими вони володіють від природи, дають усі підстави розраховувати на їхнє велике творче майбутнє.
Та на заваді, як завжди, стають гроші, точніше, їхній брак. З державного бюджету протягом року в розрахунку на дитину виділяють у межах 2 тисяч гривень, враховуючи заробітну плату викладачів, витрати на комунальні послуги тощо. Іншими словами, на решту залишається ледь не нуль цілих нуль десятих гривні. А тим часом лише маленький пензлик коштує 50, а найпростіший мольберт — 150 гривень. Де брати їх, якщо батьки не в змозі підтримати дитину?
Залишається сподіватися на волю випадку чи чиюсь благодійність.
На жаль, зараз країна не має меценатів рівня Харитоненків, Терещенків, інших справжніх жертовників, які свого часу левову частку власних прибутків витрачали на благодійництво. Нинішні скоробагатьки швиденько виводять «зароблений» капітал в офшори та інші місця, не переймаючись подібними проблемами.
Але світ не без добрих людей. Упродовж 11 років у селі Терни на Сумщині проходить єдиний в Україні обласний фестиваль-конкурс хорових колективів сільських шкіл, журі якого незмінно очолює народний артист України лауреат Шевченківської премії професор Анатолій Мокренко. А постійний меценат цього творчого огляду — уродженець села, а нині керівник однієї з будівельних компаній Києва Сергій Осиковий. Без жодних прохань чи принуки він одразу зголосився фінансово підтримувати юних співаків. І робить це щороку в травні без нагадувань. А коли дітлахи одержують призи, подарунки та премії, то разом з ними радіє так само, як і вони самі.
Вочевидь, для цього треба мати не тільки гроші, а й багато іншого. Чого саме — кожен зрозуміє без пояснень.