80-РІЧЧЯ ЗАГИБЕЛІ КІРОВА
ПАРАЛЕЛІ. На перший погляд видається, що члена Політбюро ЦК ВКП(б), першого секретаря Ленінградського обкому ВКП(б) Сергія Кірова з Україною поєднує хіба що назва Кіровограда та численні жертви серед української партноменклатури, прорідженої під час кампанії боротьби з тероризмом, розгорнутої після вбивства улюбленця партії й народу і водночас основного конкурента Сталіна у ймовірній боротьбі за владу.
Видатного трибуна, красномовству і популярності якого доводилося заздрити навіть вусатому вождеві, прагнула поставити на чолі партії насамперед українська опозиція. Під час проведення XVII з'їзду ВКП(б) на квартирі Серго Орджонікідзе відбулася зустріч Кірова з першим та другим секретарями ЦК Компартії України Косіором і Постишевим, першим секретарем ЦК Компартії Білорусії, секретарями Західносибірського крайкому та Центрально-Чорноземного і Ростовського обкомів (попри російську належність, на цих територіях жило багато українців), кількома партійними високопосадовцями (Мікояном, Петровським, Орахелашвілі та іншими), на якій порушили питання про доцільність переобрання Сталіна на пост генерального секретаря. Найімовірніше, про це стало відомо вождеві, а результати таємного голосування на з'їзді за кандидатури членів ЦК стали останньою краплею, що вирішила долю Кірова.
Уже за часів керівництва державою Хрущова спеціальна комісія, яка отримала доступ до архівів та опитала понад три тисячі свідків, встановила, що із 1225 делегатів XVII з'їзду ВКП(б) проти кандидатури Кірова проголосували лише троє, а проти Сталіна — 292. Однак за вказівкою останнього лічильна комісія сфальшувала результати, оголосивши, що проти обох кандидатів проголосували по троє делегатів. У підсумку з’їзд переможців, із трибуни якого Сталін оголосив про «повну перемогу ленінізму», залишився в історії з’їздом розстріляних: 70% його делегатів згодом репресували, а із 63 членів лічильної комісії дивом уникли страти лише троє.
Першим серед багатьох жертв став Сергій Кіров, якого підступно застрелили фактично за кілька метрів від службового кабінету в коридорі Смольного, що був на той час будівлею Ленінградського обкому ВКП(б). Майбутнього вбивцю до цього вже двічі затримували із наганом у портфелі на маршруті пересування фактично другої особи в державі, однак щоразу відпускали за особистою вказівкою заступника начальника обласного управління НКВС Івана Запорожця, переведеного до Ленінграда за розпорядженням Сталіна.
До речі, йдеться ще про один ланцюжок, що пов'язує гучне вбивство Кірова з Україною. Іван Запорожець колись служив у штабі Нестора Махна. Однак це не стало перешкодою кар'єрі в органах НКВС, де знайшлася висока посада навіть для сумнозвісного Льови Задова. Чи не в цьому чекістському оточенні батька — секрет категоричного неприйняття махновцями петлюрівців? Не раз зраджений червоними Махно наступав на ті самі граблі, що врешті-решт призвело до окупації України більшовиками та кривавої ліквідації самої махновщини.
Не гріх нагадати, що, коли у травні 1919 року проти комуністів повстала дивізія Григор’єва, начальником штабу якої був Юрко Тютюнник, саме Махно із помічником і майбутнім чекістом Чубенком підступно застрелив отамана повстанців. Чи не за ці заслуги вже сучасні російські бійці ідеологічного фронту романтизують махновщину, тимчасом як петлюрівці разом із бЕндерівцями і мазепинцями у Росії гірші за фашистів і ефективного менеджера Сталіна, який так вміло і завбачливо усував конкурентів та винищив десятки мільйонів громадян власної держави?
КОРОНАЦІЯ НАПОЛЕОНА ЯК ІМПЕРАТОРА
Замість світу — тюрма на острові
ПРИКЛАД. Навряд чи сп’янілому від власної величі й слави Наполеону навіть у поганому сні могло привидітися, що успішний претендент на весь світ завершить земне існування на маленькому острові. Ще менше думав про можливість своєї поразки біснуватий фюрер, який увірував у свою обраність.
Нинішній господар московського Кремля теж навряд чи сумнівається у своєму праві на світ. Однак його підданим не варто забувати, що за гріхи імператорів, фюрерів і вождів доводиться розплачуватися саме одурманеним ними народам.
20-РІЧЧЯ БУДАПЕШТСЬКОГО МЕМОРАНДУМУ
Гарантії без гарантій
АМОРАЛЬНІСТЬ. Україна стала першою і єдиною у світі державою, що з власної волі відмовилася від ядерної зброї. А йшлося про арсенал, що за могутністю поступався лише силі США і Росії.
Не дивно, що провідні держави були зацікавлені в ядерній демілітаризації України, для чого не скупилися на обіцянки гарантій її безпеки. Зокрема у підписаному в Будапешті меморандумі відразу три великі країни — Росія, Великобританія і США — у відповідь на нашу відмову від ядерної зброї підтвердили свої зобов’язання «поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України» і заявили, що «ніяка їхня зброя ніколи не буде використана проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН».
Отож керівникам путінської Росії нині доводиться, позичивши очі у cірка, обгрунтовувати, що у Криму і на Донбасі йдеться саме про гарантоване міжнародними нормами право на самооборону, і стверджувати, що, мовляв, Будапештський меморандум містить заборону на використання проти без’ядерної України лише ядерної зброї. Договорилися навіть до того, що в документі, підписаному повноважним представником Російської Федерації, немає жодних конкретних зобов’язань, то це не більш ніж декларація про ні для кого не обов’язкові добрі наміри.
ПОЧАТОК ПЕРШОГО ЗИМОВОГО ПОХОДУ АРМІЇ УНР
Поразка, що стала перемогою
СЛАВА. За радянських часів у шкільному курсі історії обов’язково згадували вислів «у вагоні — Директорія, під вагоном — територія», що мав нищівно характеризувати ефемерність влади УНР наприкінці 1919 року. Насправді в очільників боротьби за незалежність України не залишилось навіть вагонів, через що «урядовим транспортом» слугували два автомобілі та десяток гужових возів.
На той час українська армія під потужними ударами переважних сил ворога — денікінців з півдня і російських більшовиків з півночі — відступила у район між Любаром, Шепетівкою і Мирополем, згодом названий істориками «трикутником смерті». Не зайве нагадати, що білі війська активно фінансували й озброювали колишні союзники Російської імперії у Першій світовій війні — країни Антанти, а червоні добре усвідомлювали правоту Леніна, який відверто заявив: без українського хліба і донецького вугілля революція в Росії приречена на поразку. Тимчасом як армії УНР доводилось розраховувати лише на власні сили, народну підтримку та жертовність вояків-добровольців.
Багатьом уже видавалося, що визвольні змагання завершились крахом, а єдиним порятунком є перехід на територію західніше «трикутника смерті», яку контролювали польські війська. Номінально вони не воювали проти армії УНР, однак українські підрозділи все одно підлягали роззброєнню, що означало б кінець боротьбі за незалежність.
Петлюра поспішив оголосити, що звільняє вояків від даної ними присяги, тим самим дозволивши діяти на власний розсуд — розходитись по домівках, емігрувати до поляків чи здаватись білим або червоним. Однак на нараді, що відбулась 6 грудня в містечку Чорториї під Любарем, уряд за ініціативи отамана Юрка Тютюнника ухвалив рішення: армії прориватись у тил денікінців для організації рейдової партизанської війни в Україні.
У ніч на 8 грудня 1919 року чотири збірні групи, сформовані лише з добровольців, вирушили в похід. За всіма канонами воєнної науки це був марш приречених, адже лише близько 10 тисяч погано вдягнених і ще гірше озброєних голодних вояків мали протистояти денікінцям, розраховуючи лише на захоплені в бою матеріальні ресурси та підтримку населення на окупованій ворогом території. Як напише згодом очільник Київської групи військ і водночас заступник командуючого Дієвої армії УНР Юрко Тютюнник, «український уряд мав силу в кількох тисячах фанатично відданих національній ідеї вояків та в багатьох десятках тисяч повстанців, що били і білих, і червоних».
Згодом історики визнають, що прорив українських військ у білогвардійський тил став, образно кажучи, тим останнім камінцем, що зламав хребет учора ще начебто непереможній білій армії, поклавши початок масовим антиденікінським селянським повстанням. Уже невдовзі Правобережжя України перейшло під фактичний контроль проукраїнських сил, а білі та червоні, які вже відзвітували про «повний і остаточний розгром петлюрівщини», вимушені були розпочати переговори з уже не існуючою, на їхні недавні переконання, владою.
Більше того, білогвардійці, що панічно відступили на південь України, тепер свої надії на порятунок пов’язували з «непереможною, добре вишколеною і дисциплінованою Українською регулярною армією», єдино здатною зупинити більшовицькі орди. Натомість Троцький, який ще торік не зважав на настрої місцевого українського населення, сліпо вірячи у могутність червоного терору, змушений був надіслати до України директиву з вимогою, щоб «незалежно від національного складу військових підрозділів, комісари, командири і відповідальні працівники були за змогою українцями або хоча б добре обізнаними з українськими умовами особами».
Та найважливіше, що Петлюра, який саме вів переговори про союз із поляками, із сумнівного прохача без держави і армії перетворився на повноважного представника переможної України. Саме відчайдушний Перший зимовий похід армії УНР, здійснений всупереч волі політичних керманичів, став найуспішнішою військовою операцією періоду визвольних змагань. Втім, найімовірніше, саме через це про нього воліли не згадувати ні ті, хто насміхався «над вагоном з Директорією», ні навіть українські лідери, які, опинившись в еміграції, не хотіли визнати слушність гірких слів Юрка Тютюнника, що в наших провідників, які претендували на роль лідерів нації, «жага до нарад» була вищою від віри у власний народ.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)
Ми в Google+