НЕЗАГОЄНА РАНА
27
липня минає 10 років з того чорного дня, коли під час авіашоу на летовищі
загинуло 77 людей
Львів десятий рік поспіль цього дня убрався в жалобні шати. Дзвони міських храмів озвалися тужливим плачем за 77 жертвами найбезглуздішої й наймасштабнішої з трагедій в історії проведення авіашоу, коли у Львові кількатонний винищувач Су-27 впав на людей, які прийшли подивитися фігури вищого пілотажу. І хоч цієї дати немає в календарі, вона пече нестерпним болем у серцях родин загиблих та постраждалих. І навіть час — отой наймудріший лікар — не завжди здатний згладити біль втрати. Без відповіді залишились десятки болісних, як крик душі, запитань.
— Чому так сталося? Чому страшна машина забрала життя найдорожчих людей? — запитують у своїх бабусь Настя Міхно, Юрчик Мотузюк, чиє фото із заплаканим личком і очами, сповненими недитячого жаху, розтиражували всі телеканали та інформагентства світу. І ще запитання краятимуть вічно щемким пекучим болем душі рідних за те, що дозволили дітям піти на те смертельне авіашоу.
Хто ж винен у трагедії?
І тепер, через десять років, болить, що минуло стільки часу, а родини загиблих і потерпілих, як і громадськість загалом, не почули, хто насправді винен у трагедії. Але не тому, що прагнуть покарання. «Ні, — сказав у розмові голова громадського об’єднання «Скнилівська трагедія» Стефан Козак, який втратив свого єдиного сина Григорія, — не задля помсти. Чужим болем власному горю не зарадиш. Ми хочемо заради пам’яті найрідніших людей знати правду, як сталося, що крилата машина смерчем пронеслась посеред натовпу. Ми хочемо, щоб пам’ять про це стала пересторогою для інших — тих, хто організовує такі свята, хто сідає за штурвал. Скнилівська трагедія повинна нагадувати, що слід дбати про безпеку».
Десять років, виявилося, — не так багато часу, аби загоїти таку страшну рану. Але постраждалі із вдячністю згадують усіх, хто у ті невимовно важкі дні не залишився осторонь їхнього горя, хто був поруч, хто взяв на себе їхні проблеми. Хто допомагав у розв’язанні соціальних та побутових проблем їхніх родин, увічнення пам’яті жертв авіакатастрофи. Суспільству тоді не забракло ані доброти, ані чуйності до родин, де діти залишилися сиротами, аби відгородити їх від людей черствих, охочих скористатися з чужого горя. Не плекають у душі образи, хоч їх непокоїть, що з часом дедалі менше відповідні служби й установи цікавляться життям родин загиблих і потерпілих, а вони тепер потребують не менше підтримки, ніж у перші дні й місяці. Особливо ті, хто став інвалідами, — на лікування потрібні чималі кошти. Моральну підтримку черпають із спілкування із членами об’єднання «Скнилівська трагедія», родинами, котрі пережили ту трагедію. А людська доброта здатна лікувати душу не гірше, ніж медицина.
Поминальна молитва за загиблими щороку збирає львів'ян у Скнилові. Фото з сайту PHL
Держава опікується постраждалими
Болить душа, бо нестерпно дивитися, як через стільки років здригаються від переляку онуки, зачувши шум літака. І все-таки за десять років багато змінилося у житті родин загиблих та постраждалих. Попри нестерпний біль, людська доброта творить диво, розтоплюючи лід у їхніх душах. І світ наповнюється новими барвами. Яскравішими, життєрадіснішими. Настя Міхно та Юрчик Мотузюк вчаться жити поза межами болю, тішитися життям, намагаються побороти страх. Радіють не лише власними успіхами, а й за всіх, кого в ці дня згуртувала трагедія.
— Щиро радіємо за поповнення у родинах «скнилівців», — зізнається Стефан Козак. — Народжуються діти, онуки, правнуки, і життя знов набуває сенсу. Біль не минає, він завжди залишається з нами. Конче потрібен закон, який би регулював соціальний захист потерпілих. Інакше у чиновницьких кабінетах родини сприйматимуть як надокучливих прохачів. Добре, що маємо надійного заступника — Оксану Яковець, заступника начальника Головного управління праці і соціального захисту населення Львівської облдержадміністрації, яка завжди вислухає, порадить. І більшість проблем «скнилівців» розв’язуються саме за її активної підтримки.
— Держава тоді не відкупилась, як це буває, виплативши одноразову допомогу родинам загиблих і постраждалих, — розповідає пані Оксана. — Якщо після катастрофи 11 людей було визнано інвалідами І групи, то через погіршення стану здоров’я постраждалих кількість інвалідів щороку зростає. Ми їх не забуваємо, ми з ними, їхнім болем, щоденними проблемами. І маємо їм дивитися у вічі!
Утім, і дістається пані Оксані найбільше. Не ображається, бо розуміє: люди приходять не від добра, тому не сприймає їх, як надокучливих прохачів. Клопочеться про надання матеріальної допомоги сім’ям, які опинилися у скрутному становищі, не забуває їх внести у списки тих, хто потребує лікування, а кому милиці придбати, кому путівку на оздоровлення запропонувати і про літній відпочинок для дітей подбати. Цього року матеріальну допомогу від міської влади отримає 29 осіб, а 12 дітей із родин постраждалих — путівки на оздоровлення. Не забуває поцікавитися потребами Надії Ковбак, стан здоров’я якої залишається складним. За її одужання молилися у всіх церквах, бо навіть лікарі вважали безнадійною. Та сталося диво, і після 38 (!) днів перебування у комі молода жінка опритомніла. До повноцінного життя повернутися не вдалося, та попри те, що стала інвалідом І групи, радіє кожному прожитому дню.
Європейський суд розбереться
Життя триває, та з часу авіакатастрофи для потерпілих родин мало що змінилося: діти-сироти виростають без батьків, батьки старіють без дітей. Не кожному, на жаль, вдалося віднайти сили для одужання. Хтось замкнувся у собі, а хтось, як Стефан Козак, лікував душу за допомогою… музики. Та більшість родин тепер із нетерпінням чекають рішення Європейського суду з прав людини, куди звернулися 123 постраждалих у Скнилівській трагедії, вважаючи, що рішення українських судів щодо виплат потерпілим були не адекватними втратам.
…Поминальний день зібрав на Скнилівському летовищі родини загиблих на спільну молитву, рідні поклали квіти до пам’ятного знака на місці падіння літака (його, до речі, планували демонтувати, реконструюючи летовище за програмою підготовки до проведення Євро-2012, однак місцевій владі вдалося відстояти). А потім кожен припаде до могили своїх рідних на цвинтарях Львова і області, аби в щирій молитві попросити прощення, що не вберегли. А на концерт-реквієм у зал органної та камерної музики родини постраждалих у собор святого Юра запросила солістка Віденської опери Вікторія Лук’янець.