ПАМ’ЯТЬ

Залишивши світові свої невмирущі квіти, Катерина Білокур  доживала віку у простій сільській хаті, без розкошів і зручностей

Лариса УСЕНКО,
 Олександр ЛЕПЕТУХА (фото), 
«Урядовий кур’єр»,  Київ-Яготин- Богданівка-Київ 

Майбутня художниця зі світовим ім’ям, котра ніколи не ходила до школи, а початкову грамоту опанувала самотужки, Катерина Білокур народилася у грудні 1900-го року в селі Богданівці тодішнього Пирятинського повіту Полтавської губернії. Проживши непросте життя і справді дійшовши до своїх зірок через колючі терени, хвора й немічна, у червні 1961-го вона пішла з життя, всього на тиждень переживши власну матір. Проте її квіти й пейзажі, портрети і натюрморти живуть і досі. Частина з них, у тому числі й останні незакінчені картини — в Меморіальному музеї-садибі, що ось уже не один рік діє на місці колишньої хати родини Білокурів у Богданівці, де й побували кореспонденти «Урядового кур’єра».

Вас зустріне  дерево-ровесник

Сьогодні село, де народилася, виросла й творила знаменита українка, територіально відноситься до Яготинського району Київської області. Тож не дивно, що жителі Яготинщини пишаються своєю землячкою й залюбки розкажуть вам, як потрапити на її обійстя, що давно перетворилося на своєрідну місцеву родзинку. Сідаємо з фотокором у машину — якась сотня кілометрів до Яготина, потім ще 24 до Богданівки, і незабутня екскурсія, проведена теперішньою господинею, а заодно й директоркою музею-садиби пані Ольгою Шаповал, вам гарантована. Щоправда, поки їхали, немилосердно пекло сонце, та за хвірткою — колодязь зі студеною водою, тож усі дорожні прикрощі відразу забуваються.

Аби не заблукали дорогою, бути нашим гідом зголосилася завідуюча яготинською картинною галереєю Віра Кольга, тож поки втрапили на місце, про непросте життя Катрі Білокур, яка відмовила усім женихам, бо не дозволяли простій сільській жінці малювати, про її впертий характер і непереборне бажання намалювати «всю оту красу, що навкруги», а згодом — про невиліковну хворобу ми знали якщо не все, то чимало.

Похована Катерина Білокур не на цвинтарі, як можна було очікувати, а прямісінько у центрі села, де стоїть тепер пам’ятник, — так вирішила громада Богданівки, котра й досі з великою пошаною ставиться до своєї односельчанки. «Сюди зазвичай приїжджає багато людей — і туристів, і просто тих, хто цікавиться її творчістю, — повідомляє пані Віра, поки фотокореспондент дістає свою «зброю», — а коли святкують річницю її народження, взагалі курці ніде клюнути, яка б не була погода. Приміром, народна артистка Ніна Матвієнко завжди буває — вона дуже шанує творчість Катерини Василівни, інші люди приїжджають…» За кілька вулиць, вже біля її обійстя — гранітна стела з написом «Вклонімося землі, де жила й працювала Катерина Білокур. Звідси — з біленької селянської хати — рушила у великі світи творчість народної художниці, пішла до людей її малярська поезія…»

Саме подвір’я огороджене плетеним тином, а біля тину — старезний в’яз, що пам’ятає і як Катря на ноги спиналася, і як підростала, як почала малювати, як ховалася з тими малюнками від дорослих, бо батько, коли вона вуглинкою «прикрасила» братів зошит, дуже насварився й заборонив «оте малярство», і як, уже хвора, доживала тут свої останні дні. За хвірткою — квіти, які художниця малювала усе своє життя, квіти, що через них лишилася й без пари, і без дітей. «У цій хаті й на обійсті, — це вже, наспіх переодягнувшись у вишиту сорочку й спідницю (саме таку любила носити й Катерина Василівна, скаже пізніше), нас зустрічає Ольга Шаповал, — все збереглося так, як було за життя художниці, хіба що мармурова скульптура, створена руками племінника Катерини Білокур Івана, з’явилася…» 

Щойно переступаєш поріг — зі стіни дивиться великий портрет художниці, а пані Ольга починає свою розповідь. На перший погляд, хата невелика (і як тут вміщується майже півтисячі експонатів?!), але ж я міряю, звісно, керуючись сучасними параметрами. «На ті часи, — посміхається наш гід, — хата Білокурів вважалася дуже просторою, та й родина їхня була досить заможною — вони тримали худобу, батько Василь Йосипович мав дві з половиною десятини землі, а дід, кажуть, іще більше…» Попід стінами — довгі лави, на столі — світлини, у робочому кабінеті Катерини — кілька її ескізів, мольберт, саморобні пензлі, тюбики олійних і акварельних фарб (у цю кімнату, пригадували ті, хто її знав, Катерина не пускала нікого — це було те святе місце, де вона почувалася сама собою й котре допомагало їй творити), у спальні — ліжко й скриня. Два її малюнки простим олівцем переконують: усе стоїть саме так, як було і за життя художниці. Щоправда, стіни прикрашені її картинами у сучасних рамках. Їх небагато (пейзаж «У Богданівці за греблею», з квітів — «Красотуля та жоржини», «Жоржини на синьому тлі», є «Птиці», «Портрет жінки в зеленому корсеті» й деякі інші), решта — у картинній галереї в Яготині: творчість Катерини Білокур там представлена у кількох залах. 

Та не тільки картини можна побачити у садибі художниці. Є там чимала бібліотека, зібрана Катериною Василівною: хоч і навчилася читати самотужки (батько вважав, що не жіноче то діло, а їй треба ставати до домашньої роботи), серед книг досі зберігається й невеличкий, пожовклий від часу букварик, який дав її путівку в царство грамоти. Читати вона дуже любила, та й майстерність свою опановувала не лише через гулі на власному лобі — читала різноманітні посібники й підручники з живопису, що їх вдавалося купити. Тож тут вам і сімейні світлини, й уривки з листів, і твори Шевченка, котрого художниця дуже шанувала, й Гоголь, і Чернишевський, і багато іншої літератури.   

«Як не малюватиму,  то краще втоплюся»

З одного боку, біографія Катерини Білокур відома, з іншого — скільки чую про неї, щоразу відкриваю для себе щось нове. «Уже в 10-літньому віці Катерину змушують працювати на різних сільськогосподарських роботах, — поки я роздивляюся речі в кабінеті, продовжує Ольга Шаповал, — а про малювання вона тоді ще нічогісінько не знала. Та пізніше їй немов сам Бог вклав у руки вуглину, котрою вона почала розмальовувати все, що тільки можна було…» Родина вважала її заняття безглуздим, тож з тієї миті, коли батько побачив зошит брата, «зіпсований» Катриною рукою, й почалася її боротьба за право малювати — боротьба, що знищила її фізично та не зламала морально.

Вже розігнавши усіх своїх женихів, примирившись зі своєю самотністю і поставивши хрест на щасливій жіночій долі, Катерина вкотре намагається переконати рідних, що живопис — справа її життя. Цього разу — власну матір, яка так до кінця свого життя й не зрозуміла дочку. Аби довести свою правоту, та вирішила втопитися. Від смерті її фактично врятував брат, котрий побачив, що вона холодної осінньої пори заходить у річку, й сказав матері — Якилина Павлівна прибігла до дочки, коли Катря вже по пояс стояла у студеній воді. Втопитися — не втопилася, а от ноги застудила — і з того часу її життя перетворилося ще й на суцільну боротьбу з хворобою. Поки слухаю, погляд падає на дивовижні фіолетові квіти, що ними розписана піч. «У Білокур була учениця — Ганна Самарська, — відразу пояснює пані Ольга, — жінка зараз живе у Петриківці, а цей розпис зробила як свій подарунок Учительці».

Цікаво, що в останні роки свого життя Катерина Білокур була вже досить відомою художницею: у 1949-му її прийняли до Спілки художників, у 51-му нагородили орденом «Знак пошани», в 56-му одержала звання народного художника України. Її твори регулярно виставлялися у Полтаві, Києві і навіть Москві. А три картини — «Цар-колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — експонувалися навіть на міжнародній виставці у Парижі. Пабло Пікассо, побачивши роботи Білокур, тоді сказав: якби ми, мовляв, мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ. А тим часом Катерина, сама хвора та ще й зі своєю немічною матір’ю, доживає віка у родинному гнізді, мерзнучи взимку, бо нема кому дров нарубати й натопити піч, а вони не мають сили. Тож мати у 1951-му (батька вже не було), хоч і не любила невістку, таки просить сина Григорія, аби переїхав зі своєю родиною до них. Для Катерини почалися нові випробування — дружина брата Христя, яка тягла на собі все господарство, не упускала жодної миті, коли можна було допекти до живого. Та вона, плачучи, однаково малювала — а куди підеш, якщо навіть світове визнання не допомогло отримати бодай невеличке житло хоча б у районі, не те що у столиці?! 

«А малювати, — продовжує господиня садиби-музею, — Катерина Василівна не вчилася ніде — до всього доходила методом спроб і помилок і жадібно всмоктувала всю інформацію, котру підкидало їй життя. До речі, спочатку малювала на полотні, але не ∂рунтувала його, тож ті перші картини з часом зіпсувалися, змусивши її пролити чимало сліз — так шкода було!» Набагато пізніше їй таки підкажуть, як готувати полотно, аби картини могли жити. А надто вона радітиме, коли почне малювати на папері, та ще й справжніми олійними фарбами, а не тими, які сама виготовлялася з різноманітних трав. Так, бузкову й фіолетову «варила» зі звичайного столового буряка, синю — зі споришу, щось змішувала, поєднувала — й отримувала чимало тонів, але якість однаково не задовольняла. До речі, не лише фарби, а й пензлики, потрібні їй для малювання, Катерина робила сама. А перші свої роботи вона малювала взагалі на… фанерних дошках. Одна з них — «Портрет колгоспниці Тетяни Бахмач» — зараз зберігається в Яготинській картинній галереї. А що вже квіти любила! Могла за тридесять земель поїхати, аби намалювати саме ті, які їй до душі. І малювала обов’язково тільки з натури — була твердо переконана: якщо квітку зірвати, вона втратить душу, і вже така на полотні теж буде мертвою. І її квіти — проста українська жінка вклала ж бо в них свою велику душу — вже пережили свого творця на цілих півстоліття. Житимуть і далі…