Слухаючи його спогади про дитинство чи юність, мимоволі ловиш себе на думці, що йдеться про сюжет для захопливої повісті чи роману. Бо здавна вважають: справжній письменник все життя пише одну-єдину книжку. Саме так складається творчість мого співрозмовника, який, попри поважний вік і багато виданих книжок поезії й прози, щодня (точніше, щоночі) працює над новими творами. Вони переважно про наше сьогодення, яке знову випробовує автора на міць: підла війна вже вдруге виштовхала його з Донбасу. Вперше це сталося у 1942-му, коли малим потрапив до концтабору, вдруге — 2014-го, коли на порозі 80-річчя змушений був залишати рідне Єнакієве. З цього й почалася наша розмова із земляком, старшим колегою по творчості та по нещастю (ми, як і тисячі жителів Донбасу, нині безхатченки) Володимиром КАЛИНИЧЕНКОМ.
— Володимире Григоровичу, розкажіть трохи про роботу над новою книжкою.
— Збірка поезій має назву «Росток на випаленій стерні», куди увійдуть вірші, написані за останні три роки. Річ ще й у тому, що нині дуже багато працюю — це єдиний порятунок і спосіб забути про болячки, зокрема слабкий зір чи те, що не з власної волі перебуваю далеко від рідної домівки. Я навіть підрахував: колись у мене була приблизна творча норма 13—15 віршів на рік. А нині так, даруй, прорвало! За минулий рік і перші дні 2017-го написав майже 60 поезій. Зрозуміло, щось відсіється, але все одно багато. Раніше готував збірки за тематичними розділами, а тепер вирішив їх розташувати на сторінках у тій послідовності, як писав. Це буде своєрідний зріз думок, образів, настрою, емоцій. Запропоную читачам такий собі поетичний пульс часу. А ще хочу ввести у книжку повість, яку дописую і переписую. Почав над нею працювати ще в 1960-х. Пізніше перечитував — не сподобалося. Мабуть, досвіду тоді не вистачало. Тому якщо вдасться, зроблю її такою, як колись задумував.
— А з чого колись почалася ваша творча діяльність? Цікавий у цьому плані епізод з повісті «OST № 9340», де малий в’язень концтабору Мишко Мітяєв, у якому вгадується автор, складає частівку про баланду та брукву, від якої «в пузі пусто!»
— Хтозна. Хоч тоді в таборі австрійського міста Санкт-Пельтен — філії «Маутгаузена» було не до складання віршів. Восьмирічним я став робочою конячкою: розвозив табором різні вантажі. І все-таки творчість була! Нам забороняли розмовляти рідною мовою, але мама пошепки читала мені вірші, яких вона багато знала: «Цього в нас ніхто не відніме. Запам’ятовуй, синку, кожен рядок». І я запам’ятовував. А перші власні поезії почав писати, коли навчався на факультеті журналістики у Львівському університеті: їх друкували у студентській багатотиражці, обласних газетах та колективних збірниках. Тоді взявся писати й першу повість, але так її й не дописав.
— Це не той твір, «рецензію» на який підготували компетентні органи?
— Той самий. Мені вліпили 10 років позбавлення волі за антирадянщину. Тоді наша сім’я жила у Львові поблизу в’язниці. Тобто я надивився на сумнівну публіку, яка тут вешталася: наркомани, спекулянти, повії. Вони й фігурували у моїй невеличкій повісті, уривки якої читав друзям і знайомим. Дочитався: рукопис під час обшуку вилучили, а автора звинуватили в тому, що ганьбить радянську молодь. Тоді мене навіть згадали у фейлетоні «Амбарні миші», надрукованому в дуже популярному журналі «Огонек». Суд відбувся за зачиненими дверима. Окремим судовим визначенням мені заборонили займатися журналістикою та літературною діяльністю.
— І справді нічого не писали в ув’язненні?
— Навпаки, бо це була одна з можливостей не зламатися в тих важких умовах. Писав у напівтемряві при свічці і, мабуть, там зіпсував зір. Здебільшого вірші, спромігся й на кілька невеликих повістей. Саме тоді, в березні 1963-го, послав з півдесятка віршів Костянтинові Симонову, творчість якого дуже поважав. Адресу дістав через знайомих москвичів, хоч не сподівався на відповідь. Але вже через два тижні мене викликав наш цензор і пошепки здивовано повідомив: «Лист від товариша Симонова!» Він написав, що вірші йому сподобалися, мені потрібно писати й надалі. А ще порадив: якщо потягне на прозу, також варто спробувати, бо це тільки сприятиме поетичній творчості. Звичайно, я прислухався до поради. Як і до тієї, яку почув від Симонова під час нашої зустрічі в Москві вже після мого звільнення. «Ви поет, а тому все тепер залежить від вас». Тому відтоді покладаюся виключно на власні сили і здібності.
— У вашій багатющій творчій спадщині є вірші й проза про шахтарів, адже тривалий час жили на Донбасі. Але читачів не обдуриш — так писати про нелегку гірницьку працю може тільки той, хто має підземний стаж роботи і знає ціну шахтарського хліба.
— Мабуть, ні для кого не секрет, що в нашому шахтарському краї про гірників не писав тільки безнадійний творчий ледацюга. Інша річ, як вони це часто робили: «Прометеї, що дарують тепло і вогонь», «гвардія праці», «чорне золото» тощо. Я ж побачив реалії роботи під землею, бо понад рік працював вибійником на шахті й під цими враженнями написав цикл віршів. Відчуйте різницю! Тому деякі донецькі поети, коли ми виступали перед гірниками, нервувалися і навіть прохали: «Калина, може, ти не поїдеш з нами?» Адже їхні поезії тут сприймали, м’яко кажучи, трохи стриманіше. Чому? Бо колеги ігнорували чи не головне правило творчої людини — писати тільки про те, що пройшло крізь твої руки, серце, мозок, душу. Впевнений: писати вірші, сидячи у вежі зі слонової кістки, неможливо. Треба добре знати життя, про окремі моменти якого берешся творити.
— Як загалом складалася ваша літературна діяльність після звільнення з місць ув’язнення?
— Коли Микиту Хрущова усунули від влади, в СРСР почалися зміни керівництва на місцях. А згодом Верховний суд України переглянув мою справу, і я вийшов на волю достроково у 1967 році. На той час у мене були готові рукописи кількох книжок, але з подачі відділу пропаганди Донецького обкому компартії потрапив у списки «не наших» авторів і тому мрії про першу книжку на якийсь час довелося відкласти.
Зате друкували всесоюзні дуже популярні тоді журнали «Юность», «Новый мир», «Смена», «Сельская молодежь», «Аврора». Також у 1979-му та 1990-му вийшли книжки в найпрестижнішому тоді видавництві «Радянський письменник», про яке мріяв кожен автор СРСР. Певна річ, активно друкувався й у виданнях Донбасу. А ще наприкінці 1960-х створив у нашому регіоні перший самодіяльний літературний театр, який потім назвали іменем Миколи Анциферова, справжнього шахтарського поета. Спільними зусиллями ми ставили спектаклі та поетичні композиції і мали великий успіх у глядачів. А після переїзду до Єнакієвого на початку 1980-х започаткував у місцевому Палаці культури металургів поетичний клуб «У Арины Родионовны». А ще дуже часто виступав перед читачами не тільки на Донбасі, а й далеко за його межами. І звичайно, писав, писав, писав…
— Володимире Григоровичу, ви водночас ще й відомий фотохудожник.
— Змалку дуже хотів малювати, але не маю такого таланту. Тому вирішив зайнятися фотосправою. У 1954 році батько подарував мені фотоапарат «ФЕД», і я почав його освоювати. А невдовзі трапилася нагода продемонструвати своє вміння. У 1957 році газета «Правда» проводила спеціальний конкурс, і я зробив такий сюжетний знімок: у Львівській обсерваторії уважно стежать за переміщенням першого космічного супутника. Цю роботу відзначили, на мене звернули увагу і відтоді друкували мої фото у вітчизняних виданнях і навіть за кордоном. А в 1959-му в Будинку архітектора у Львові я провів першу персональну виставку. Звичайно, йшов до цього поступово й наполегливо: дуже ретельно вивчав досвід кращих майстрів цієї справи, знімав різні сюжети, багато експериментував. Як підсумок маю понад 30 персональних виставок в Україні та багатьох містах колишнього СРСР.
— А що найцінніше з домашнього фото- та літературного архіву не вдалося вивезти з окупованого Єнакієвого?
— На жаль, досі там залишаються листи від Сергія Параджанова. З ним познайомився, ще коли жив і працював у Львові, а він знімав тут один із перших фільмів. Про наші дружні стосунки свідчить те, що Параджанов у 1960 році став хрещеним батьком моєї доньки Ірени. Отож його листи для мене дуже дорогі, їх обов’язково потрібно вивезти з нашої колишньої домівки.
— Колишньої? Ви не вірите, що ми повернемося на Донбас?
— Хтозна… Скажу так: вірив. Це все дуже складно. Адже можна визволити тільки територію. Та найголовніше — люди, які там залишились. Як знову спілкуватися з тими, з ким ми багато років нормально жили поруч, розмовляли однією мовою? Ось дружина, коли їздила туди, три дні не виходила з дому, аби нікого не бачити. Ось це найстрашніше.
В одному з есе я колись написав слова, під якими підпишуся й нині. Війни — хочемо ми цього чи ні — і ковальське горно, і точильний камінь для людства. І навіть моє покоління помітно розділилося на тих, хто зіткнувся з війною, — бомби з неба, окупація чи рабство в концтаборах, і тих, хто пережив в евакуації або дізнався про неї з книжок і фільмів. Не кажу, добре це чи погано. Так склалося — ми різні. І не однакові в нас спогади не тільки про загиблих, а й про живих. І шкала інстинктивних цінностей — ковток води, кусень хліба — різна.
Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Володимир КАЛИНИЧЕНКО. Народився 1935 року в місті Красний Сулін Ростовської області РФ. З осені 1941-го жив на Донбасі, звідки його вивезли до концтабору «Маутгаузен» в Австрії. Закінчив Львівський державний університет ім. І. Франка. У 1961 році заарештували, за звинуваченнями в антирадянській діяльності засудили до 10 років позбавлення волі. Після звільнення працював шахтарем, кореспондентом у редакціях газет та на телебаченні Донеччини. Член Національних спілок журналістів, письменників і фотохудожників України. Автор багатьох книжок поезії, прози та публіцистики, а також персональних фотовиставок. Лауреат обласних літературних премій імені Б. Горбатова та ім. В. Шутова, міжнародних ім. В. Винниченка та ім. Г. Сковороди. У 2014 році виїхав із тимчасово окупованого Єнакієвого на територію, контрольовану українською владою.