Письменник  
Сергій ДЗЮБА

Про Сергія Дзюбу десятеро різних людей озвучить стільки само різних думок. Хтось говоритиме про нього як про поета, хтось — як про прозаїка чи публіциста, комусь захочеться сказати про нього як про дитячого письменника або драматурга, перекладача, пародиста, критика. Усі зійдуться лише в одному: цей чоловік таки дивак і оригінал. Часто настільки глибоко занурений  у власні думки, що не бачить нікого і нічого навколо себе. І водночас — переможець спартакіади журналістів-спортсменів. Завдає собі клопоту, самовіддано займаючись підростаючим поколінням майбутніх журналістів і письменників. Автор 40 книжок, які — всі до одної! — присвятив дружині Тетяні.

Не приховуватиму, що ми знайомі ще зі студентських років. Молодий Сергій запам’ятався  веселим авантюристом, закоханим у журналістику, поезію і… Тетяну. Попри сивину на скронях, він таким і лишається. Тому наша розмова час від часу прагнула скотитися до такого собі жартівливого словесного поєдинку, через що й вийшла напівсерйозною.

— Пане Сергію, за кількістю написаного ви вже близько до Льва Толстого?

— Звичайно, не близько — ні до Толстого, ні до Дюма. І навіть мети такої не ставлю. Але річ не в кількості творів (сміється). У безсмертя вирушають із невеликим багажем, як казав класик. Насправді я, напевне, більше читач, ніж письменник. Ця пристрасть у мене ще з дитинства.

—  Але ж: «Була неділя і всесвіт крику, лиш мама знала: то перші вірші», — це ваші рядки. Коли насправді почалися перші поетичні спроби?

— У третьому класі. Нам задали твір на вільну тему. І я написав його римованим текстом — хотів подратувати вчительку, бо вона часто виганяла мене з класу за гострий язик. А їй несподівано моя робота сподобалася.

—  Тепер вчителі, напевне, пишаються учнем, твори якого є навіть у хрестоматії «Українська література для дітей». Але чому так скептично ви відгукнулися про теперішню літературну молодь: «Бідні юні поетки 2000-х! Часто вони лише переказують молодість»?

— Та то жарт! Насправді в нас є багато талановитих молодих поетів. Я вже багато років опікуюся ними, організовую обласні літературні конкурси для дітей та молоді. Приємно, що деякі наші переможці — Анна Малігон, Тетяна Винник, Ольга Роляк, Олена Сердюк (Печорна), Артем Захарченко нині відомі на всю Україну. Щодо української поезії, то наша молодь ставить надзвичайно високу планку.

—  Але ж ми з вами знаємо, що заробити шматок хліба творчістю літераторам надзвичайно важко. Джоан Ролінг — виняток. У нас, приміром, є зображений вами, вважаю, прекрасний дитячий герой — кленовий бог Кракатунчик, який ближчий українським дітлахам, ніж далекий Гаррі Поттер. У нас є багато інших дуже цікавих героїв українських авторів, але останні не володіють захмарними статками. Та що говорити про інших, коли ви, приміром, маєте багато літературних премій — понад 20.  Але ви людина скромного достатку. Чому?

— Якщо говорити про закордонних авторів, то в багатьох країнах письменникам надають дуже серйозну підтримку. Приміром, в Естонії існує фонд капіталу культури, де нагромаджуються кошти, — певні відсотки прибутків від акцизу на цигарки, алкоголь та гральні заклади. Не дивно, що там письменники — відомі люди, щомісяця одержують пристойні кошти, працюють над книжками, які держава допомагає видати, їздять по Європі.

Латиські письменники естонським трохи заздрять, тому що отримують разів у п’ять менше. Але порівняно з нами вони багатії!

У Росії на початку 1990-х культуру фактично звільнили від податків: кінематограф, літературу, книговидання — весь ланцюжок від сировини до продажу. То книжковий бізнес там вийшов на третє місце!

У нас значно пізніше, ніж у росіян, спромоглися нарешті ввести невеличку пільгу (хоч щось), і ту пориваються весь час скасувати.

Щодо наших премій, то з фінансової точки зору вони символічні. Це більше моральна підтримка.

Знаю, як поляки пропагують свою літературу через посольства. Французи постійно фінансують за кордоном видання своїх книжок, починаючи з оплати праці перекладачів.

На жаль, у нас ще немає розуміння, що в літературу, мистецтво треба вкладати кошти, як у спорт. Юрій Андрухович, перетинаючи кордон,  якось вказав у документі, що він письменник. До нього причепилися, щоб виправив, бо в Україні такої професії, мовляв, не існує.

—  Звідти і висновок: «Поет має жити на Землі, але у Всесвіті»? Це про філософське ставлення до життя?

— Еге ж. Ціную те, що маю.  Живу творчістю. Вранці ще не знаю, що напишу вдень.

Загалом наша література нині виживає завдяки меценатам. Але меценат — це має звучати гордо. Чому б, скажімо, не назвати вулиці на честь батька і сина Тарновських, Євгена Чикаленка, Григорія Галагана? Утім, хоч би там як, я жодної зі своїх 40 книжок не видав власним коштом, хоч їхні наклади як для України чималі: зазвичай по 5 тисяч примірників. А загальний наклад книжок про Кракатунчика — 36 тисяч. Усе-таки поки що знаходяться видавці, меценати і читачі.

—  У ваших творах серйозні філософські міркування несподівано поєднуються з дотепами. То «Щастя не римується з красою», то раптом — самокритика: «А в мене руки й ті обидві — ліві». І знову: «Не пий небо — янголом станеш», а потім: «Зима така маленька,  мов японка»… Напевне тому, що ви такий різний, з вами нерідко прагнуть поспілкуватися не лише шанувальники, а й опоненти?

— Любити чи не любити творчість будь-якого письменника — це справа смаку. Я до всіх ставлюся з повагою, намагаюся розширити коло читачів. На «Facebook» у мене майже тисяча друзів. Приємно, коли вантажники, екскаваторники, слюсарі, звичайні сільські дядьки  кажуть, що вони читали мої книжки. Та ще й висловлюють своє враження! Комусь сподобалося, комусь не дуже. Так і має бути! Але для мене головне, що люди не лишаються байдужими.

Звісно, я не мега-зірка, але й маленька чернігівська зірочка має поле тяжіння, яке притягує читачів. Вони вчаться читати українські книжки. Хіба це погано?

—  Це прекрасно. Яке ваше життєве кредо?

— Хай буде добре мені… і всім іншим!

—  Ваша найкраща риса?

— Я абсолютно незаздрісна людина…

—  …яка молиться на кохану дружину: «Це просто дощ із карими очима, І ні краплинки я не змарнував». Знаєте, що вас називають чернігівським Петраркою?

— Ставлюся до цього з гумором.

—  Проте всі книжки присвячуєте дружині. Як вона це сприймає?

— Як належне. Щоправда, трапляються й непорозуміння. Коли я готував до друку книжку пародій «Любов з тролейбусом», моя Тетянка вперлася: або перейменовуй збірку, або зніми присвяту! Але обкладинка вже була готова, тож все залишилося, як було.

Більшість моїх читачів — жінки, і мої присвяти дружині їм імпонують.

—  А як до цього ставляться чоловіки?

— Лаються. Один із моїх друзів-письменників скаржився: «Благовірна проходу не дає: а коли ти мені книжку присвятиш?. Інший зауважив: «Після чергової твоєї книжки — два тижні депресії: моя читає моралі й пиляє!» Не розумію, потаю: в чому проблема? Написали б присвяту і ви своїм дружинам, зробили б їм приємне. А вони дали б вам спокій.

—  Розкажіть, як ваші з дружиною вірші майже водночас почали перекладати різними мовами. Поезія ваша дуже відрізняється: у Тетяни — витончена, трохи загадкова, з емоційно-філософським надривом. Вона не для рядового читача, а радше для інтелектуального гурмана. А ви пишете у класичних традиціях, зрозуміло для всіх.  Як у вашому житті з’явилася Віра Вовк, яка оцінила ваші такі різні поетичні стилі й захотіла зробити переклади віршів?

— Ми дружимо і листуємося з багатьма людьми. Екзюпері писав, що найбільша розкіш у житті — це розкіш людського спілкування. Так і є.

Спочатку нас підтримав Богдан Бойчук — патріарх української поезії в діаспорі, співзасновник Нью-Йоркської групи, який разом із Віктором Кордуном видавав журнал «Світо-вид». Коли пан Богдан приїхав  до Чернігова, ми познайомилися, і він одразу надрукував наші поезії.

Потім у нас, на Придесенні, гостювала з колежанками видатна українська письменниця з Бразилії Шевченківський лауреат Віра Вовк. Вона укладала чергову антологію (перекладає німецькою і португальською) і з власної ініціативи підібрала наші вірші. Це стало початком.

Потім Іван Бойчук переклав англійською. І далі пішло, як снігова лавина. Один закордонний письменник перекладе — знайомить зі своїм приятелем. Так почали нас передавати один одному, мов естафетну паличку.

—  І одразу  всі навколо почали дивуватися: а чому саме вас так активно перекладають? Є, мовляв, інші автори, теж достойні.

— Можливо, нам трохи поталанило. Хоч під лежачий камінь, як відомо, вода не тече.

Утім, в Україні є сучасні автори, яких успішно перекладають за кордоном: Оксана Забужко, Марина та Сергій Дяченки, Рауль Чілачава, Ігор Павлюк, Василь Слапчук, Анна Багряна, Андрій Курков, Юрій Андрухович, Сергій Жадан. Світ обирає тих, хто йде йому назустріч!

—  Пане Сергію, нині, коли ви вже на підході до 50-річчя, доречно пригадати ваші слова: «Колись ви неодмінно вигадаєте мене. І це буде неправда». Яким би ви хотіли залишитися в очах нащадків?

— Про мене вже гуляє світом дуже багато вигадок. Такі міфи і легенди! Ставлюся до цього  з гумором.

Щодо нащадків — якщо до них дійде бодай один мій вірш, можна буде вважати, що я прожив не даремно. А то в одному давньому китайському рукописі перелічено видатних тогочасних поетів, жодного вірша яких не лишилося…

Євдокія ТЮТЮННИК,
«Урядовий кур’єр»

ДОВІДКА «УК»

Сергій ДЗЮБА. Народився 20 вересня 1964 року в місті Пирятині Полтавської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Працював  у газетах та на радіо. Нині — голова Чернігівської міської організації Національної спілки журналістів України, президент громадської організації «Чернігівський інтелектуальний центр», почесний професор Луцького інституту розвитку людини університету «Україна». Член Національної спілки письменників України.

Автор 40 книжок, лауреат понад 20 міжнародних і всеукраїнських літературних та журналістських премій. Його твори перекладено вже 35 мовами й надруковано в 23 країнах.