Письменник Олександер Шугай: «Спадщину Івана Багряного потрібно ретельно вивчати, щоб збагнути не тільки його, а й самих себе»

2 жовтня минає 115 років із дня народження одного з най-яскравіших письменників України, Європи і світу уродженця Сумщини Івана Багряного. 

Про його життя і творчість «Урядовому кур’єру» розповідає письменник багрянознавець Олександер ШУГАЙ.

— Олександре Володимировичу, коли ви вперше почули про Івана Багряного і чим він зацікавив вас як літературознавця?

— Так, спочатку почув — задовго до проголошення незалежності України.  Хоч міг би почути й значно раніше. Адже на початку 1960-х років служив у групі радянських військ у Німеччині (НДР), куди мене призвали з райцентру Ромни на Сумщині. А мій земляк Іван Багряний родом з Охтирки жив і працював по той бік кордону — в Новому Ульмі. Це теж Німеччина, тільки ФРН. У тій Німеччині мої ровесники із захопленням читали  роман Багряного «Тигролови» (в перекладі Das Gesetz der Taiga — «Закон тайги», вийшов аж трьома накладами), а я тоді був позбавлений щастя пізнати красу рідного слова і велич думки, втілених у досконалу художню форму. Уявляєте? 

Минув не один — десятки років. Я вже став журналістом і членом Спілки письменників, досліджував творчість покійного Василя Мисика, теж репресованого, мордованого чужим тоталітарним режимом, і тут мене покликав… Багряний. Розумійте, як хочете, а я вважаю, що це доля. Я подумав: «А раптом  вцілів хтось із рідних чи знайомих Багряного? Доки вони живі, треба негайно поїхати розшукати їх». 

Надій було небагато, однак… Візитівкою слугував мені квітневий номер тижневика «Україна» (1990 рік), що пах друкарською фарбою. Цей номер узяв, їдучи з Києва. А в тижневику — перша публікація уривків з роману «Сад Гетсиманський». І теж перша після довгого замовчування біографічна довідка про Багряного, якщо не брати до уваги надто лаконічної, скупої довідки в українській літературній енциклопедії. 

До речі, і там, і там з помилками, адже писали, що Багряний народився в селі Куземин Полтавської області, куди я спершу й попрямував. Вирушив на Полтаву, а з Полтави — на Сумщину.

— Ви тривалий час працювали у закордонних архівах, насамперед у Німеччині. Що з того найбільше запам’яталося-вразило?

— Досліджувати  життя і творчість Івана Багряного одразу після України почав зі США. Газета «Літературна Україна» 6 вересня 1990 року, тобто ще до проголошення незалежності, вмістила на шпальту мою публікацію «Через терни Гетсиманського саду» з унікальними світлинами: батьківська хата Івана Багряного, його мати з малою донькою Лізою, ця сама донька вже Єлизавета Павлівна із журналом «Україна», який я вручив їй. А в журналі — вперше через довгі десятиліття — вона побачила рідний образ брата Івана Павловича і ніяк не могла відірвати від нього очей. Залилася сльозами, бо щойно поховала ще одного свого брата Федора Павловича. Не встигла ще зняти з  голови чорної хустки. Зрештою сказала: «Одного поховала, а другого знайшла».

Такого не вигадаєш. Але все це я пережив одного дня в Охтирці, про що й розповів читачам. Публікацію помітили й оцінили в українській діаспорі, зокрема в Детройті, де на той час діяла благодійна Фундація імені Івана Багряного і виходила газета «Українські вісті». Зі мною встановили дружній контакт голова фундації доктор Анатолій Лисий та член управи Олексій Коновал. 

А 1997 року (я вже видав роман-дослідження «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду», брав активну участь в організації ювілеїв Багряного і працював відповідальним секретарем Київської організації НСПУ) запросили тимчасово виконувати обов’язки головного редактора «Українських вістей». Це ж газета, освячена іменем Багряного! З яким трепетом я припав до редакційних архівів, зокрема давніх підшивок. І саме там, у США, для мене живим архівом стали люди, які знали Багряного особисто, його сподвижники. Я записував їхні розповіді, яких не знайти в жодному офіційному архіві. 

— В Охтирці залишилися рідні Багряного, з якими ви зустрічалися. Яке враження вони справляли і чи справді син зрікся батька? 

— Я зустрічався і щиро, відверто розмовляв із дружиною Багряного Антоніною Дмитрівною, дуже милою, лагідною жінкою, його сестрою Єлизаветою Павлівною, сином Борисом і навіть з донькою Наталею, яка приїздила в Охтирку з іншого міста. До речі, роман «Людина біжить над прірвою» починається класичною фразою: «…А вони хрестили дитину». То це та сама Наталя. 

У творах Багряного багато біо-графізму — вважаю, що це добре, бо це суща правда. І попри те все його твори високохудожні, бо зворушують інших. Присилуване звернення Бориса Івановича по радіо до батька: «Подумати над своїм життям, переоцінити свої діла і погляди» — закінчилося для нього нервовим потрясінням. Борис був дуже схожим на батька. На відмінно закінчив середню школу, а до екзаменів у Харківському політехнічному інституті його не допустили. Працював електриком. 

Іван Багряний залишив заповіт дітям від другої дружини Галини Елеазарівни, з якою я зустрічався в Новому Ульмі і довго розмовляв: не цуратися Бориса, а при нагоді допомагати йому.

У Галини Елеазарівни я побував 1993 року у зв’язку з пошануванням пам’яті — 30-річчя з дня смерті Івана Багряного. Його там поховано. На могилі — пам’ятник роботи скульптора Молодожанина. Як мистецький витвір місцева влада  взяла його під опіку. У помешканні Багряної разом з її донькою Роксоляною та сином Нестором дивився фрагменти  аматорських кінострічок (захоплення самого Багряного), в яких і його знято таким, яким був насправді. Повірите, бачив живого Багряного! 

У Новому Ульмі  за допомогою Галини Елеазарівни та соратника Багряного Андрія Глиніна я підготував до відправлення в Україну домашній письменницький архів. Громіздкі речі, наприклад підшивки газети «Українські вісті», друкарську машинку, книжки тощо згодом транспортували до Києва літаком. До речі, так вийшло, що військовим — цьому посприяли працівники нашого консульства в Мюнхені. А найцінніше — рукописи, особисту печатку Багряного, окуляри, костюм та деякі інші речі я привіз потягом. У кишені костюма, який провисів десятки років у шафі, був лист Багряного «До всіх моїх колег і всього громадянства». Ось уривок з нього: 

«Якщо би зі мною щось сталося — нагла смерть, нагле і безслідне зникнення, — то це би означало, що радянська агентура досягла свого в плані обіцяного знищення. Якщо би ж безслідне зникнення закінчилось «виступом по радіо з Берліна чи з Києва», то прошу всіх моїх друзів мати на увазі, що опинитися перед радіо живим я ні в якому разі не зміг би (підкреслення Багряного. — О.Ш.), а значить, цей виступ є інспірований.

Так само в разі наглої смерті тут з якої би то не було причини прошу мати на увазі, що в цьому містечку від якогось часу зарясніло радянськими агентами.

З найщирішою моєю пошаною  — Іван Багряний».

Цей лист написано 16 вересня 1955 року.

Повернувшись із Нового Ульма, я впорядкував і видав книжку зі своєю передмовою «Під знаком Скорпіона» — з творчої спадщини І. Багряного (поезія, проза, публіцистика).

— Як уважаєте, чи залишаються ще не відомі сторінки у житті і  творчості нашого земляка?

— Невідоме у житті і творчості письменника залишається завжди. Зокрема такого видатного, із драматичною і героїчною, насиченою подіями долею, як Багряний. Особливо актуальні його політичні заповіти, надто тепер, коли Україна виборола незалежність. Не забуваймо, що Багряний в еміграції зумів створити УРДП (Українську революційно-демократичну партію) і саме цим у діаспорі, на різних землях і континентах, на чужині, консолідував українців, уселив надію і віру в себе, у свою націю, урятував сотні тисяч тих, хто опинився на розпутті. А в нас мільйони емігрували за кордон. Чому так сталося? 

Через те треба глибоко, добросовісно, неупереджено вивчати, досліджувати життя і творчість наших великих попередників і насамперед Івана Багряного, щоб збагнути не тільки їх, а й самих себе.

ДОВІДКА «УК»

Олександр (Олександер) ШУГАЙ. Народився 15 вересня 1940 року в м. Ромни Сумської обл. Закінчив факультет журналістики Київського держ-університету ім. Т. Шевченка та семінар славістів при філологічному факультеті університету ім. Яна Коменського (Братислава). 

Працював у редакціях провідних газет і журналів України, за кордоном. Представник Фундації ім. І. Багряного (США) в Україні. Ініціював  спорудження пам’ятника Іванові Багряному в його рідному місті Охтирці.

Автор багатьох книжок поезії, прози. Окремі твори перекладено білоруською, словацькою, російською, туркменською, таджицькою, угорською та  іншими мовами. 

Лауреат премій  ім. І. Багряного, «Благовіст», В. Винниченка та Фонду Тараса Шевченка.