Нинішній час вимагає від українців знати більше про життєпис світочів свого народу, до того ж правдивий, очищений від радянського чи російського ідеологічного трактування. Відкривати сутність життя, творчості, діянь видатних постатей узявся письменник, науковець, громадський діяч з Тернополя Олег Герман. На новій медіаплатформі українського культурного мовця Ukraine Forever він розпочав проєкт «Легенди України». Каже, що уславлених людей небагато, але без них порожньо у світі, вони орієнтири і взірці не лише для поколінь свого часу, а й нинішнього та прийдешнього. Про деяких з них пан Олег уже підготував програми, які можна подивитися на YouTube-каналі. Щоб дізнатися подробиці про новий проєкт, запросив Олега ГЕРМАНА на зустріч.

— Пане Олегу, чи цікава передусім вам ідея, формат програми «Легенди України»?

— Сама ідея, закладена в цій програмі, доречна, потрібна. Мені дуже цікаво працювати в цьому матеріалі, адже я сам для себе відкриваю нові сторінки, непізнані епізоди із життя славетних людей, тож прагну їх художньо осмислити.

— Чия була пропозиція — ваша чи культурного мовця готувати цю програму?

— Український культурний мовець Ukraine Forever звернувся до мене із проханням знайти певний формат розмови про видатних українців. Я запропонував 25 осіб. Чому саме стільки й сам не знаю. 25 постатей, які дотичні до різних напрямів життя України, й на тій канві вони залишили орнамент особливого коду. Розповідатиму про людей, звісно ж, різних: про тих, хто є і кого вже немає з нами, які мають особливу струну українства, часом відверту, оголену до болю.

— В анонсі програми ви зазначили, що взялися нести хрест, тобто розумію, що справа ця непроста. Навіщо вам тоді такі труднощі?

— Говорячи про це, бачу такий образ. Людина стоїть перед залізними дверима до якогось величного храму. Хтось має відчинити ті тяжкі масивні двері, аби люди ввійшли в це приміщення й побачили всю велич, красу, дух, образ, щоб усе зринуло в душі,  пам’яті. Я взяв на себе сміливість відчинити ці двері. А вони, крім того, що важкі, мають ще багато підпорок, спотворень, іржі, які треба скинути, почистити.

— Отже, 25 легендарних постатей вам треба показати такими, якими вони є чи були. Це люди різних епох?

— Так, цілковито різні: від княжої доби й до сучасників. Скажімо, з пісенної когорти розповім про Тараса Петриненка. Якщо говорити про тернопільські постаті, то, безперечно, передусім моє слово буде про Ігоря Ґерету, визначного громадсько-політичного діяча, історика, мистецтвознавця, поета, археолога, щирого українця. Із торбою-тайстрою, у вишиванці він постав нині в пам’ятнику в середмісті Тернополя. Здається, він не стоїть, а йде центральною вулицею в юрбі містян у справах. Воістину Ігор Ґерета в пам’яті краян.    

— Із княжої доби більше дізнаємося про князів Святослава, Володимира Великого,  княгиню Ольгу чи когось іншого?

— Триматиму інтригу. Почекаємо.

— Чому ж тоді почали проєкт усе-таки з Василя Стуса?

— Василь Стус — поет, в’язень радянського режиму, я б сказав, розіп’ятий та воскреслий завдяки часу. Є люди, про яких спотворено уявлення. Василя Стуса дуже багато не знають, можливо, хіба чули прізвище. Його ім’я проросло на Донбасі, він там пройшов вишкіл, гартування на українськість, там і став українцем. Нині люди на Донеччині чи Луганщині знеукраїнюються, а Василь Стус, навпаки, відкрив саме там у собі українство — через слово, яке дуже беріг, ніс його до сина, читача, побратимів. Те слово він поставив собі як вогонь, світло. І згорів у тому слові, але перетворився на вогонь борні за волю й долю України, свого народу.

— Іван Мазепа — такий самий світоч, вогонь, але вже як політичний діяч, керманич народу, гетьман. У добу відновлення української державної незалежності його ім’я повертаємо з російської анатеми, ворожості. Він у вашому списку легендарних українців стоїть на другому місці, принаймні другу програму  присвятили саме йому.

— Чим цікавий Іван Мазепа? Згадуючи його ім’я, більше говоримо про Полтавську битву й анатему і мало бачимо в ньому будівничого української державності. Він прагнув ідею освіченості перетворити на життєву потребу всіх. Тобто Мазепа розглядав освіту в різноплановому сенсі: мистецькому й просто письмовому пізнанні, історичному відкритті для себе. Бажав, щоб освіта стала підмурівком, ґрунтом для українців. Він прагнув цього й головне — втілював, як міг, через силу влади й владу сили. І робив це в особливий спосіб, тому його не завжди розуміли, підтримували, багато хто дивися на нього, як на дивака, не бачили в ньому ще одної грані — людини, яка може кохати, страждати, плакати.

— З козацької мазепинської епохи ви проклали місток одразу аж у ХХ століття, щоб у третій своїй програмі познайомити з видатним письменником, кінорежисером Олександром Довженком. Що схвилювало вас у його долі?

— Олександр Довженко був на Тернопільщині, проводив зйомки в Тернополі, є ці кадри з 1939 року, коли совіти саме перейшли річку Збруч і встановили в західній частині України свій режим. Прихід або проїзд через Тернопілля й захід України був для Довженка переломним. Якщо зважити на те, що 1918 року він був у чорних гайдамаках і стріляв по «Арсеналу» в Києві, де були більшовики. І після цього в нього цілковито інший раптовий перехід до радянської позиції, до того, що Сталін був для нього й друг, і ворог. Злет він вибудував на хиткому ґрунті, бо ж зрадив свою ідею.

Я кілька разів зустрічався з Юрієм Іллєнком. Про Довженка він казав, що це розчахнуте дерево, й розчахнутість проходила через серце письменника та кінорежисера. Олександр Довженко знав, що повинен зростати творчо, життєво, але шукав опори, та, на жаль, не завжди вона була надійною, часто була зрадою собі, імені своєму. Він спотворював собі життя, власну біографію заради того, щоб втілити свою «Зачаровану Десну». Він написав цю автобіографічну повість, але не зняв на кіноплівку. Його дружина Юлія Солнцева створила цей фільм, але, певна річ, це не довженківська кінострічка, а лише її бачення. Юлія Солнцева двічі врятувала Довженка від арешту, вона любила в ньому людину, а він хотів, щоб вона любила та бачила в ньому творця. Поміж ними були суперечності. Солнцева переінакшувала біографію Довженка, викидала з його життя людей, переписувала, спотворювала заради того, щоб урятувати його, не дати знищити. Тож аби порятувати, Солнцева, сам Довженко, їхнє оточення робили гріховні кроки.

 — Розповідатимете лише про легендарних чоловіків?

— Аж ніяк. Про жінок теж, безперечно, говоритиму. Назву хоч би Ліну Костенко.

— Де берете, шукаєте матеріал про легендарних українців та українок, щоб розповісти нехрестоматійно, незвично?

— Тими 25 постатями, про яких розповідатиму, цікавився ще зі студентської пори і тоді, коли вже мав заняття в університеті як викладач історії чи культури. Ці постаті для мене опорні, знакові. Я наростаю цим матеріалом. Мені складно, бо хочеться оповісти все про них, але програма обмежує в часі. Тож шукаю штрихи до портрета видатних людей, які мають чимось запам’ятатися, їхніми прикладами, діяннями, висловлюваннями. Життєпис постаті — це море інформації, а треба взяти лише якісь краплі. І це, безумовно, сумно, болісно викидати чи залишати поза увагою у проєкті. Буває, здається, факт малозначимий, але він водночас і вагомий. Проте час програми не дає змоги більше розповісти. Тому кажу, що це хрест, бо потрібно вибирати перлини з перлин.

— Вам, поетові, легенда як жанр близька?

— Легенда як жанр, звісно ж, цікава поетові, бо він сам творить образи, які, можливо, не є реальними. Навіть описуючи справжню постать, він однаково наносить на неї світло, можливо, того, що не було здійснено або було в намірах, чи проєктує на сьогодення. Інформацію про постаті, про яких розповідаю у програмі «Легенди України», транслюю через день нинішній, як і чому ця особистість близька нам. Ось ішлося про Батурин, і згадував Маріуполь, казав про Довженка, коли 1939 року він побачив, проїхався західноукраїнськими селами та містами, то змінився. Чому? Бо побачив, що галичани — не пропащі люди, а навпаки, освічені, висококультурні. Для нього це було відкриттям, але знаємо, що він був наповнений совітською інформацією про злиденне життя західних українців. До слова, в Довженка є цікаві фрази про переселенців, людей, яких війна порозкидала по світах. Його бентежить, чи повернуться вони до рідної оселі, краю, як і якими повернуться. Ці довженківські міркування перегукуються з нинішнім днем. Він пише про ті роки, в яких жив, а я ділюся думками про теперішнє.

— Як вважаєте, наскільки ваша справа нині потрібна?

— Відгуки є від людей різного віку. Наведу три коментарі: «Прослухав на одному подиху, дуже сподобалося», «Дякуємо ведучому, дуже емоційно й щиро! Продовжуйте, обов’язково дивитимуся!!!», «Репрезентувати українських авторів потрібно так, щоб не просто про них дізналися більше, а хотілося ними зачитуватися. Мені видається, що вам це вдалося». Я ж завжди перевіряю себе, власні думки. Кожен випуск програми «Легенди України» транслюється в одну з лекцій, що її активно обговорює студентська аудиторія, потім — у колі митців, яким ця тема знайома, близька. Ось, скажімо, готуватиму програму про Івана Марчука. Вона буде наповнена нашими спільними роздумами, адже в мене є записи, як ми вдвох розмірковуємо про небо: я як поет, він — як художник. Цікава канва: як ми вибудовуємо та знаходимо гармонійне поєднання, як мистецтво може поєднати барви слова та пензля.

Вважаю, що людина має бути розмаїтою та відкривати щоразу щось неподібне. Ось у проєкті «Легенди України» маю нагоду відкрити.      

Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Олег ГЕРМАН. Народився 21 березня 1948 року в с. Чернихів на Тернопільщині. Закінчив конструкторський факультет Львівського політехнічного інституту (нині Національний університет «Львівська політехніка»). Кандидат історичних наук, професор кафедри українознавства та філософії Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя. Член Національної спілки письменників України. Громадський діяч. Заслужений діяч мистецтв України.