2017-й Волинська обласна рада оголосила у краї Роком Української Повстанської Армії. Відбулися дуже важливі зустрічі, конференції, видрукувано історичні дослідження. Новий роман Івана Корсака «На розстанях долі» теж на цю тематику.
УК: Пане Іване, чому вас зацікавила ця тема?
— Бо рух опору на українському Поліссі досі належно не описано. Огляньмо книжкові полиці будь-якої сільської бібліотеки. Там знайдете книжки Федорова, Вершигори та інших радянських діячів, здебільшого писані штатними пропагандистами.
Донедавна мало друковано правдивих творів про Олевську республіку. А вона, вільна в німецькому тилу від обох загарбників, контрольована виключно українськими повстанцями, займала територію, що перевищувала площу Голландії або Бельгії. Так само недостатньо знані постаті Тараса Бульби-Боровця, Павла Шандрука — головних героїв мого роману на документальній основі.
Загалом це розповідь про українську інтелігенцію, що опинилася на розстанях. Відмовишся — німець тебе згноїть, погодишся — зватимуть тебе запроданцем совіти і на могилу твою плюватимуть.
УК: Український рух опору під час Другої світової йшов кількома, якщо можна так висловитися, потужним потоками. Ви прихильник якогось із них?
— У романі прагнув передати пошанування кожного цього потоку, кожного учасника, попри його партійну належність. Хотілося б, щоб поза увагою не залишалося, до слова, складання присяги вояками на вірність Україні у серпні 1941-го в Олевську. Або наказ головної команди УПА від 16 квітня 1942 року повстанським «летючим бригадам»: «Негайно розпочати першу фазу збройної боротьби проти Гітлера».
Тішить, що більш-менш задовільно виписують шляхи найчисленнішого періоду УПА під командуванням Романа Шухевича, хоч і тут журналістам і письменникам вистачить роботи на багато років.
УК: Від подій у романі нас відокремлюють понад сім десятиліть. Проте не можна позбутися відчуття, що проблематика книжки гостро сучасна. Читаю рядки, вкладені в уста Боровця: «Українець у Другій світовій війні, виявляється, поганий німцям, поганий євреям і полякам, цілком зрозуміло, москалям, а тепер он поганий британцям і їхнім союзникам. Він завинив усім, бо жив на своїй землі».
— У романі йдеться про суд над Бульбою-Боровцем, який тужилися інспірувати радянські владці. І суд таки відбувся: на щастя, Боровець підпадав тоді під британську юрисдикцію. Підсудний від адвокатів відмовився: «Я сам себе звик захищати». Процес тривав із квітня аж по листопад, заслухано понад 1000 свідків. Звинувачення у переслідуванні поляків або євреїв, які закидали радянські спецслужби, розсипалися одне за одним.
«Люди хилилися до бульбашів. Тільки й житимемо, доки Бульба тут буде», — наводили свідчення євреїв на території під повстанцями. На звинувачення про антипольські акції Боровець відповідав, посилаючись на відомі й доступні суду документи: «Мої погляди щодо поляків під німецькою вже займанщиною викладено у відкритому листі до гауляйтера України Еріха Коха: «Український народ з вашою війною нічого спільного не має, а тим самим не може поносити жодної відповідальності за ті чи інші воєнні дії воюючих сторін. У селі Озірцях було 90% польського населення. Однак тому, що воно входило до складу населення України, я вважаю за свій обов’язок стати в його категоричній обороні. Коли за кожного замордованого українського громадянина поляже з десяток німців, а за кожну спалену мужицьку хату та розграбоване вандалами майно вилетить у повітря хоч один німецький уряд або десять приватних німецьких помешкань разом з їхніми мешканцями та награбованим добром, тоді та кров перестане нас лякати».
Так відповідав отаман Тарас Бульба-Боровець на знищення німцями 360 поляків. І то були не просто слова, за ними наставали тяжкі бої: тільки в Людвипільську операцію проти бульбівців ішли понад дві тисячі есесівців та шуцманів, але так і не вибили з міста повстанців.
Не винен! Такою була ухвала цього багатомісячного британського суду.
Нині час від часу спалахують дискусії про драматичні сторінки польсько-українських відносин. Що ж, на війні не буває святих, на війні є солдати. Як автор я прагнув, щоб погляд на ті події не був однобічним. На поміч мені була велика подвижницька робота з публікації документів професора Володимира Сергійчука, дослідника українського Руху опору Івана Ольховського, інших.
УК: Багато перекручень, непорозумінь і щодо дивізії СС «Галичина».
— У моєму романі є невигаданий епізод, як глибокої ночі єпископ Іван Бучко стояв на колінах перед Папою Римським Пієм ХІІ: справа була невідкладна, вирішувалася доля тисяч людей у найближчі години. Єпископ оповідав Папі про долю дивізії «Галичина», неможливість репатріації дивізійників диктатору Сталіну. І Папа Римський надіслав відповідні листи Держдепартаменту США, британському уряду, а ще на захист дивізійників подала голос дружина американського президента Елеонора Рузвельт. Не висунув звинувачень згодом щодо українських дивізійників і Нюрнберзький процес.
Ще в романі «На розстанях долі» є епізод нагородження генералом Андерсом командувача в минулому Української національної армії генерала Павла Шандрука найвищою польською військовою відзнакою орденом «Віртуті мілібарі». А в Українську національну армію входила дивізія «Галичина». Можна навіть поставити під сумнів військово-історичну компетентність Папи Римського чи дружини Рузвельта, але хто це посміє зробити щодо генерала Андерса?
УК: Хто вони, ваші герої, — переможці чи невдахи?
— Чи можна позаздрити долі, скажімо, Тараса Бульби-Боровця? Свого часу багата людина на рідній землі, що володіла кам’яним кар’єром з п’ятьма сотнями працівників, віддала задля великої справи все, а помирала в притулку для старців у Нью-Йорку. Боровець втратив усе, окрім віри в прийдешнє своєї землі. До волі її не судилося йому дожити менш як десяток років.
Клавдія ТРОФИМУК
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+