Про доньку королеви Франції Анни внучку Ярослава Мудрого Едігну в нас донедавна було мало відомо. Тим часом у Європі про неї ходили легенди, які деякі дослідники повертали в історичне русло. Чи не диво здійснила високоосвічена принцеса-красуня, коли 19-річною змінила королівські покої поблизу Парижа на дупло старої липи в баварському селищі Пух і прожила там 35 років?
Найсправедливішими до неї були прості люди, а церква визнала її блаженною. Прощі до храму Блаженної Едігни, що за 30 кілометрів від Мюнхена, почалися 1200 року.
Цьогоріч у Чернівецькому видавництві «Букрек» вийшов роман української письменниці Тетяни Фольварочної-Пишнюк «Едігна. Божа вивірка».
— Пані Тетяно, чому ви назвали твір романом-молитвою?
— Розумію ваше здивування. Але поряд з релігійними молитвами є жанр молитви в літературі. Роману-молитви я не знайшла. Та мене це не зупинило. Вирішила створити такий роман. Молитві властива якась особлива енергія, переконливість. Мені здалося, що моя героїня, яка прагнула досконалості в усьому, часто зверталася до природних сил, до Бога, до духу предків, щирими словами благала у вищих сил захисту для своїх русичів, яких так ніколи й не побачила. Я вирішила, що це таки роман-молитва далекої нашої пращурки за нас нинішніх.
— Що стоїть за таким вибором сюжетної лінії?
— Можливо, це самовпевнено, але, гадаю, Едігна обрала мене, щоб через майже тисячу років хоч героїнею роману потрапити в Україну. Я нічого не знала про її існування. З історії мені було відомо, що королева Франції Анна мала трьох синів. Народження доньки було за завісою таємниці. Про Едігну дізналася з невеличкого матеріалу в газеті, в якому зазначалося, що вона, втікаючи від небажаного шлюбу, знайшла прихисток у дуплі величезної старої липи, що в селищі Пух поблизу Мюнхена, і мешкала там 35 років, навчаючи грамоти й лікуючи людей, була ясновидицею.
— Донька королеви покидає розкішний палац, ніхто її не шукає. Може, була зайвою при дворі?
— Молода, розумна, красива принцеса, яка знала грамоту, мови, медицину при дворі була зайвою? І хто сказав, що її не шукали? Та вони підняли на ноги півкоролівства! Але Едігна тривалий час переховувалася в лісах, гірських ущелинах, перевдягнена у прочанку, ночувала, де заставала ніч.
Скоритися братові-королю, який вирішив видати її за нелюба? Не всі вміють коритися. Покора — це для рабів, для людей, залежних від матеріальних благ, від слави. Едігна мала такий міцний духовний стрижень, що коритися могла лише Богові. Її мати навчала грамоти не для того, щоб вона поховала все це за багатими кам’яними мурами. Вона мусила те духовне багатство віддати людям. Це та правда, про яку ми маємо, хоч і запізно, довідатися.
Ім’я Едігни легендарне в Баварії, але не в нас. Можливо, через те, що в Україні про її існування не знали. Якось це історики оминули. Дуже рідко хто з них згадував внучку Ярослава Мудрого. Декотрі взагалі заперечують народження в Анни доньки Емми, яка згодом взяла ім’я Едігна, що означає Достойна.
— Як щодо паралелей характерів Анни й Едігни?
— Такі жінки, як Анна й Едігна, — радше винятки. Анна вже королевою-вдовою не побоялася вийти заміж за коханого графа Валуа, який був супротивником її чоловіка. А принцеса Едігна не вийшла заміж за нелюба і пішла у світ як сирітка. Вони обидві — взірець нескореності. Щоб мати такий характер, потрібне духовне підгрунтя. Ним для обох стало знання. Інтелектуальне багатство, яке Анна привезла з Київської Русі й передала Едігні, наповнювало їхнє спільне джерело сили.
— Чи не маєте бажання розширити цю тему, щоб зачепити увагу європейського читача, нагадавши йому про лист Анни до батька, в якому вона характеризує звичаї, рівень культури та освіченості при тодішньому французькому дворі?
— Так склалося, що час правління Анни збігся з економічним піднесенням Франції, проте життя королеви не було легким. Немолодий чоловік узяв з нею шлюб із державних інтересів, був зайнятий подальшим возз’єднанням земель франків, експансією на схід. Лист Анни до батька, що його віднайшли французькі дослідники, свідчить про велику тугу за слов’янською культурою, в якій виховувалася, несприйняття «варварської країни», де «житла похмурі, церкви потворні й звичаї жахливі». Їй, високоосвіченій киянці, нелегко було пристосуватися до умов французького вищого світу, де навіть придворні не знали грамоти.
Але образ Анни Ярославни, безперечно, цікавої особистості, вже увічнено в численних літературних творах й у кінематографії. А ось образу її доньки Едігни досі не було створено ні в українській літературі, ні у світовій. А може, і є, та я про це не знаю. А ця історична особистість заслуговує на висококласні твори, які б не лише українцям, а й усій Європі розповіли про велику жінку.
— Як трактуєте її беатифікацію церквою через кілька століть?
— Померла вона 26 лютого 1109 року, відтоді до її могили почалася проща. Люди зцілювалися від хвороб, отримували захист від ворогів. Вона захисниця знедолених, рятівниця від втрат та крадіжок. Розквіт святості Едігни почався з підняття її останків зі склепу в 1600 році. Їх було перепоховано, а старий склеп втрачено. Усе це, мабуть, і залишилося б легендою, але 1978 року знайшли перше місце поховання.
Нині мощі зберігаються у скляний труні. У 1600 році римо-католицька церква проголосила її блаженною.
— Що вас найбільше вразило під час написання книжки?
— Для мене легенда з газетної публікації перетворилася на історичну дійсність. Вразив народ, який виявляє таку турботу про тих, хто коли-небудь народився, прибув та помер на їхній землі. Дух предків захищає той народ, який береже пам’ять про них. Громада Пуха століттями піклується про збереження останків блаженної Едігни. Створено Пуську фундацію, яка проводить щодесять років 26 лютого фестивалі її пам’яті. Зроблено все, щоб блаженна стала святинею Європи. Почалися прощі до князівни-принцеси й українців з усього світу.
— Що тепер хотілося б дописати про свою героїню?
— Хотілося б лише, щоб полюбили її й українці. Коли на Форумі видавців уперше взяла у руки свою книжку — знітилася. Вона мені видалася такою непомітною на тлі інших видань.
— Однак її виокремили Спеціальною відзнакою.
— А потім подумала: вона така сама скромна, як і принцеса Едігна, що прожила аскетичне життя, як Божа вивірка. Зате яке глибоке змістовне наповнення мала!
Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Тетяна ПИШНЮК. Народилася 1962 року в селі Івановичі на Житомирщині. Закінчила Київський інститут культури та мистецтв. Працювала в закладах культури, освіти, державних установах. Працює в апараті Національної спілки письменників України. Авторка багатьох поетичних збірок та романів.
Ми в Google+