Усі романи Світлани Талан написано в жанрі реальних історій, які їй підказує життя. Загалом її твори на гостро соціальну тематику.
У 2011 році роман «Коли ти поруч» став лауреатом конкурсу «Коронація слова» та отримав нагороду від фонду Олени Пінчук «Анти-СНІД». За рік було продано рекордний наклад — 80 000 примірників.
За версією журналу «Фокус» Світлана Талан увійшла до трійки найпопулярніших письменників країни. У 2012-му та 2014 роках ще два її романи — «Не вурдалаки» й «Розколоте небо» — відзначили на міжнародному конкурсі «Коронація слова».
Днями побачив світ новий роман «Ракурс», який пропонує читачеві поглянути на події весни 2014-го — осені 2015-го на Луганщині під іншим кутом зору. Читач сповна відчує весь драматизм тих подій, дізнається, чому так важко й повільно та якою ціною вдається звільняти наших воїнів з полону терористів, а також про те, що люди на окупованих територіях починають розуміти, що помилилися, підтримавши «референдум» під дулами автоматів. Звідси й перше запитання до авторки.
— Луганський поет Василь Голобородько каже: «Усі мої вірші — про мене». А як щодо вас?
— Пишу в жанрі реальних історій, але не про себе, хоч читачі часто вбачають у головній героїні саме мене. Звичайно, це приємно. Виходить, що читач вірить у написане. Але про себе ніколи не писатиму, бо моя доля не така цікава, як у моїх героїв. Виняток — роман «Не вурдалаки», де 70% написаного — історія нашої родини.
— Тобто правда, що суддя образив людину похилого віку?
— Так. Мій батько належав до покоління дітей війни, зібрав стос документів, потім подав, як вимагала процедура, позов до суду на відшкодування, повернувся додому і помер. Розумієте, літня людина прожила чесне життя, ніколи ні з ким не судилася, перехвилювалася. Він помер узимку. А влітку я була у справах у суді й почула, що дітей війни обізвали вурдалаками. Одразу прийшла назва роману: «Не вурдалаки». Зателефонувала матері й сказала: напишімо про ваше покоління. Розкажи все, що пам’ятаєш.
— Ваш новий роман «Ракурс» теж певною мірою родинний, але про події нинішні. Зокрема про те, як можуть опинитися по різні боки барикади чи окопів рідні по крові люди.
— Роман писала на підставі реальних історій, але не моєї родини. З головною героїнею познайомилася, коли ще працювало сєверодонецьке кафе «АРТиШОК». Це була молода жінка з «Айдару». Розговорилися. Почула неймовірну історію, про яку не можна було не написати. Але коли працювала над книжкою, то зустрічалася з першими «айдарівцями» зі Старобільська. Вони приїжджали сюди, розповідали свої історії. Події, описані в романі, — це початок бойових дій 2014 року.
— Але в романі ви надаєте право й другому героєві розповісти свою правду?
— Герої роману перебувають по різні боки барикади. Один сепаратист, а дівчина воює в батальйоні «Айдар». Поєднує їх те, що вони люблять цю землю, Донбас і кожен по-своєму бачить його майбутнє. Тому розповідь від першої особи юнака, який живе в Первомайську, і дівчини з Луганська. Звичайно, читач сам зробить висновки.
А ще тут ідеться про програму СБУ «Повертайся додому». Вважаю, якщо хоч одна людина, яка не скоїла важких злочинів, але потрапила на той бік, повернеться додому, то буде добре. Адже це чийсь син або чоловік.
Ще не знаю, якою буде реакція. Книжка «Ракурс» щойно побачила світ. Але описані там події також частково відбуваються в нашому місті.
Під час окупації я була у Сєверодонецьку. Мала змогу виїхати до матері на Сумщину, багато моїх читачів запрошували до себе, хоч я з ними особисто не була знайома. Запрошувала в Київ одна дівчина, яка з родиною живе в гуртожитку, в одній кімнаті. Вона готова була поділитися цією кімнаткою. Але для мене було принципово: це моя земля, наше місто, чому маю звідси їхати? Нехай ідуть ті, хто вдерся в нього як злодій.
Тоді ще не було усвідомлення небезпеки, бо був лише початок війни. Страшно стало, коли я з балкона побачила, як увечері із сусіднього будинку вивели людину з пакетом на голові, посадили в машину й вивезли не відомо куди. А згодом подзвонили в мої двері. У вічко побачила людину з текою в руках, а між поверхами стояли сепаратисти в камуфляжі. За ту хвилину все життя промайнуло перед очима. Подумала: зараз виб’ють двері. Але обійшлося, я не реагувала, і вони пішли. Не знаю, хто це був, але просто так тоді не приходили.
А наступного дня залунали постріли, і за дві доби місто визволили.
Гадаю, саме тоді почалося гуртування патріотичної інтелігенції Сєверодонецька. Познайомилася з багатьма патріотами, що залишилися. То були люди різних професій, які зрозуміли, наскільки страшно втратити Батьківщину. Таке розуміння прийшло, тому так палко чекали визволення.
— Як оцінюєте настрої людей у Сєверодонецьку нині?
— Порівняно з 2014 роком настрої змінюються, але дуже повільно. Найпомітніша позиція підлітків. Це вже нове покоління, і їхнє ставлення до світу інше. Вони сміливіші, ладні обстоювати свою Україну, любити її, вивчати мову і справжню історію. Батьки вже не такою мірою впливають на їхній світогляд, а більше важить громадськість, школа. Хоч є невелика частина дітей, у яких ще не сформована психіка і вони перебувають під впливом батьків-сепаратистів. Але більшість уже формує суспільство.
— Як вважаєте, настав час писати про війну?
— Не можу наперед знати, про що буде наступна книжка. Сюжети виникають самі по собі, коли зустрічаєш цікаву людину, чуєш історію, яка зачепила за живе, не дає спокою. Та коли розмовляла з менеджерами на форумі книговидавців, то мені сказали, що нині комерційно не вигідно писати про війну. Але пишу, маю право писати. Як могла не розповісти історії дівчини і хлопця з «Ракурсу»? Або про «айдарівців», яких розстріляли під Щастям, а потім відвезли їхні тіла у морг Старобільська, де майже два місяці ніхто про них не дбав, не сповістив рідних? Це злочин, це жахіття.
— Не боїтеся надмірної публіцистичності, не шкодуєте читача.
— Ні, не шкодую. Хто хоче читати про кохання, має вибір. У мене є твори про кохання і російською, й українською мовами. Є навіть книжка про Голодомор на Луганщині, матеріал якої зібрано у 2013 році, саме перед війною. Там головне — кохання, щоб легше було сприймати й читати про ті події. Але правду мають знати. І кожен знає, що правда не завжди солодка, найчастіше вона гірка.
— Чому все це з нами трапилося?
— На це запитання є відповідь у романі «Оголений нерв». Багато чинників. Давно було помітно, що щось має статися. Весь час говорили, що Донбас усіх годує. Усі інші — ледарі, нічого не роблять. Дурили людей. Вважаю, то такі технології маніпулювання з огляду на населення, яке приїхало сюди з усіх куточків колишнього СРСР.
Другий рік веду постійну рубрику у всеукраїнському журналі «Борисфен» з назвою «Життя Донбасу». І нещодавно почала вести блог «Інформаційний супротив Світлани Талан», де розвінчую брехню, яка ллється з російських телеканалів та ЗМІ так званої ЛНР.
— Відомі принаймні дві точки зору лідерів громадської думки про те, що треба робити з Донбасом. Юрій Андрухович щиро вважає, що його слід відокремити від України. А Любко Дереш заявляє, що потрібно дати людям турботу й любов і так повернути до України. Яка з цих позицій вам ближча?
— Жодна мені не імпонує. Ще 2014 року я писала, що ми чекаємо на визволення. Тоді була впевнена, що швидко визволять від окупації всю Україну. І першим завданням вважала поліпшення в ній життя. І нині дотримуюся цієї думки. Якби було загальне поліпшення життя, не потрібно ні ласкою, нічим іншим повертати території. Люди б самі захотіли жити в Україні.
На жаль, такого поліпшення немає, але є тенденція, що на окупованій території все одно частина населення змінює думки на користь України. Спілкуюся з деким і чую від них, що «краще б у нас була Україна». А ще одна людина розповіла, і це засіло в моїй голові, що навіть так звані ополченці раніше казали: «якщо повернеться Україна», нині кажуть: «коли повернеться Україна».
— Над чим працюєте?
— Сказати не можу. Лише натякну, що зустрічалася нещодавно з «павучками», тобто жінками із Сєверодонецька, які з перших днів війни плетуть захисні сітки для наших бійців. Ті історії, які вони розповіли, неймовірні. Вони надихають і гідні того, щоб їх увічнити.
Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Світлана ТАЛАН. Народилася 1960 року в селі Слоут на Сумщині. Закінчила Глухівський педагогічний інститут. Працювала вихователем у дитсадку, вчителькою початкових класів. Авторка 16 романів і повістей на гостро соціальну тематику. У 2017 році їй присвоєно звання Почесного громадянина Сєверодонецька Луганської області.