Позавчора під вечір у лікарні після операції помер народний артист України Віктор Шпортько. Наш золотий голос, чудовий батько, чоловік і дідусь, вимогливий, але справедливий викладач для своїх студентів, чуйна людина, яка завжди була готова прийти на допомогу, якщо хтось її потребував.
Він пішов з життя – і українська Пісня втратила ще одне своє крило. Тепер його проникливий тенор (а Віктор Михайлович більше любив співати наживо) звучатиме тільки у запису і в пам’яті тих, у чиїх серцях він залишиться жити. Можливо, комусь видасться, що в цих словах занадто пафосу, а мені – на тлі втрати (я знала Віктора Михайловича особисто) – вони видаються дрібними.
«Друзі, залишила цей світ найближча й найрідніша людина на Землі, – написав на своїй сторінці у «Фейсбуці» його молодший син Олексій, – халатність лікарів «Феофанії» згубила його за 5 днів… Він навчив мене усьому, що вмів сам: доброті, повазі й любові до людей. Він вчив мене думати й доносити людям пісню так, щоб ніхто не зміг дорікнути байдужим виконанням, – вчив робити свою справу душею, навіть якщо в залі сидітиме одна людина. Я завжди пишався ним і заздрив сам собі, що саме мені дістався такий Батько…» І вчорашній «Фейсбук» вибухнув словами підтримки синові, а в його особі – й усій родині. Іво Бобул, Анатолій Матвійчук, Дмитро Гершензон, Катерина Бужинська, знайомі й незнайомі, усі, хто знав Віктора Михайловича чи просто шанував його талант…
Вчительський син, він уперше побачив світ 30 жовтня 1944 року в селі Сухачівка (нині це село поглинув Дніпропетровськ), тож нещодавно відсвяткував своє 70-ліття. Йому б ще жити й жити, але доля, як бачимо, вирішила інакше. Негативна роль лікарів, про що говорить Олексій, – окрема тема, і я її сьогодні не чіпатиму. Якщо хтось із них справді винен у смерті цієї людини, йому однаково доведеться давати одвіт власній совісті, – а їй не збрешеш, тож сьогодні – не про них. «Я народився в українській сім’ї, – наводить слова Віктора Михайловича у «ФБ» музикознавець Михайло Маслій. – Навколо Дніпропетровська, в селах розмовляють українською. Щоправда, коли приїжджають в область, починають «чтокать» і «какать». Чого раптом? Чому? Ніхто ж не змушує цього робити… Я просто дивуюся. Українська пісня для мене – це душа». І далі, як я розумію, шматок давнього інтерв’ю з Віктором Михайловичем, з яким пан Михайло знайомий давно.
«— Ти був з тих небагатьох естрадних співаків, кого любив і поважав батько Володі Івасюка. — У Львові, після завершення вечора, до мене підійшов Михайло Григорович Івасюк і мені, молодому виконавцеві, сказав: «Ви для нас уже жива легенда». Ось це дослівно передаю. Мені від почутого відняло мову. Я не знав, що відповісти. Яка ж я легенда? Мабуть, щось йому про мене говорив Володя. З Івасюком ми планували робити великі справи. Заспівав від сили 3—4 його пісні. Дуже йому подобалося у моєму виконанні «Літо пізніх жоржин». Володя у мені знайшов свого нового виконавця, якийсь новий подих, можливо. Йому подобалася моя голосова подача, якесь відчуття, інтонація. Івасюка приваблювала кантиленна, вокальна рівність голосу. Якщо у покійного Назара Яремчука і Васі Зінкевича в голосах було більше природи, «витискання» легенів, то у мене Володя відчув голосову школу. На записах пісень Івасюк сам диригував. Я був упевнений, що у мене буде миттєвий злет. Володина підтримка для мене була другим творчим подихом. Але передчасна смерть нанівець зруйнувала усі плани. Батько композитора підписав для мене збірочку пісень сина, яка стала навчальним репертуаром для моїх студентів. У кожному з них вишукую індивідуальність. Не сліпе мавпування когось, а власне саморозкриття. Даю змогу студентові відкрити для себе незнайому пісню.
Дивними були перші кроки у Києві: що не запишу — людям усе подобалося. Мене це навіть почало лякати. Може, я був свіжим подихом. Переспівав усе. А які речі написав для мене Іван Карабиць — надзвичайна обдарованість!» Про те, що сам він теж надзвичайна обдарованість, Віктор Михайлович – через свою таку ж надзвичайну скромність – волів не говорити. Він був солістом естради Дніпропетровської, Одеської, Волгоградської обласних філармоній, солістом Київського мюзик-холу, естрадно-симфонічного оркестру України, ВІА «Водограй». Лауреатом багатьох республіканських та міжнародних конкурсів і фестивалів. Кавалером орденів «За заслуги» третього та другого ступенів. А з 2005-го — завідував кафедрою вокалу в Університеті культури і мистецтв….
«Останнім часом, – наводить спогади Віктора Михайловича пан Маслій, – не можу знайти той текст, який би відповідав моєму філософському покликанню. Треба визнати, що ми співаємо ні про що: «гаї — плаї»… Суцільні гарні картинки. І ні про що конкретно. Безсюжетність. А сюжетність робить пісню живучою. Яким би не був «московський бамбук» Буйнов, але у нього слова, які западають в душу. Тому мрію мати хоч би дві пісні, які втиснуть глядача в крісло, і йому відніме від почутого мову: «Оце голос, оце пісня!» Але на все свій час...»
Якось запитав Віктора (це знову Маслій) «Навчаєш своїх студентів державною мовою?», на що він відповів: «Так мені не подобається те слово «державною»... вчу рідною!» А потім додав: «Ти знаєш, ось у програмі романсу також дійшов до цікавої знахідки. Якщо мої учні навіть і виконують їх російською, то лише ті, які написані українцями чи народжені на нашій землі». Ось таким Українцем був він...»
Прикро, пише Іво Бобул, що нас залишають такі люди, ми пам’ятатимемо його завжди, тож вселяє оптимізм теж фейсбуківське «Олексію, твій батько живий – він житиме в твоєму голосі…»
Колектив «Урядового кур’єра» висловлює щире співчуття рідним і близьким.