За цивільною спеціальністю Надія Семеніхіна економістка. Але за фахом попрацювати не встигла, бо перебувала  у відпустці для догляду за дітьми. Вийшло, що з декрету одразу пішла в армію. Рідні не підтримували такого рішення. Мама намагалася відмовити, хоч і розуміла: якщо донька щось вирішила, то так і буде. Бабуся підтримала і тепер доглядає малих, бо дітей Надія виховує сама, без батька. Сини теж пишаються мамою і обидва хочуть стати військовослужбовцями.

З молитвою в серці

Армія в житті Надії Семеніхіної з’явилася 2014 року, коли чимало її знайомих призвали до війська, а вона як людина активна не могла залишати воїнів без допомоги. На той час забезпечення солдатів було значно гіршим, ніж нині, потреби в одязі чи їжі були чималими. Надія усвідомлювала, що на передовій хлопці передовсім захищають нас, цивільних.

Тож і вирішила повезти захисникам допомогу й на власні очі побачити, що відбувається в зоні АТО. Назбирала гуманітарної допомоги з усього міста. Люди знесли хто що міг: одяг, шкарпетки, консервацію, цигарки. Знайшла волонтерів, які вже возили допомогу на лінію зіткнення, і попросилася поїхати з ними. Як розповідає тепер, вивчила «Отче наш», сіла в машину, перехрестилась і поїхала до Щастя.

Воїни на передовій були дуже вдячні. І напевно, не стільки за допомогу, як за те, що про них не забули, турбуються.

Після цієї поїздки Надіїне життя кардинально змінилося. Вона вже не могла зупинитись і впродовж року збирала й доставляла гуманітарну допомогу конотопським військовим на передову. Після десятої поїздки перестала їх рахувати. Волонтерство стало її громадянським обов’язком, і Надія вважала, що коли допомагати, то вже максимально. А якось подумала: «Якщо можу стільки всього зробити, не бувши військовослужбовицею, то може, від мене в ролі захисниці буде більше користі?»              

                   

Після декрету — в армію

Надія Семеніхіна пішла до місцевої військової частини, представники якої тоді виконували військові обов’язки під Авдіївкою, і попросилася на службу. Але на той час жінок неохоче брали в армію. Хіба що на посаду діловода, щоб залишались у пункті постійної дислокації й не їздили в зону АТО. Так Надію відправили додому.

Але вона не з тих,  хто здається, і якщо вже визначила для себе мету, то повинна будь-що її досягти. Упродовж місяця ходила до військової частини, щоб дали згоду командира про прийняття на службу. Коли нарешті отримала документ, поїхала в Полтаву навчатися на зв’язківицю.

Цікаво, що за весь час існування Полтавського військового інституту зв’язку дівчата були першою і єдиною жіночою ротою: рівно 100 жінок, і жодного чоловіка. Надія пам’ятає, як першого дня ротний вийшов перед ними на плац й у відчаї сказав: не знає, що робити, бо умови для перебування жінок у казармі неналежні. А коли випускалися через два місяці, керівництво запевняло, що таких класних дисциплінованих військовослужбовців, як ця жіноча рота, до того ніколи не було.

Робота цікава, хоч і виснажлива

Після двох місяців навчання Надія поїхала в Авдіївку. Як солдат  налаштовувала транкінговий зв’язок, складала програми на радіостанції, їздила на позиції й займалася їх прошивкою, щоб забезпечити якісний зв’язок для виконання бойових завдань нашим підрозділам. Це було для Надії Семеніхіної абсолютно новим досвідом.

Після місяця в Авдіївці керівництво, напевно, побачивши в ній потенціал, вирішило перевести на інше місце, де Надія мала замінити людину, яка демобілізувалася. Там три дні навчали. Коли ж її попередник демобілізувався,  поїхав і відімкнув телефон, Надія відчула себе у стресовому стані, бо тепер як знаєш, так і працюй. Тоді вона ще багато не розуміла, не знала, як робити. Єдине, що змушувало триматися, — усвідомлення, що якщо не виконає цієї роботи чи виконає неправильно, можуть загинути люди. Адже без зв’язку немає якісного управління.

Цілодобово вивчала особливості та структуру нових обов’язків, щоб якісно їх виконувати, і протягом трьох років занурилася  в цю справу. Потім з’явилася нагода піти на курси підвищення кваліфікації.

Отримавши звання молодшої лейтенантки, повернулася вже на посаду помічниці начальника зв’язку бригади. Робота цікава, але виснажлива: 24 години на добу на зв’язку, бо постійно комусь потрібна допомога. Нині особливо важко, бо перебувають у зоні бойових дій, і через постійні обстріли багато технічних засобів виходить з ладу. У найкоротші терміни їх потрібно відновити, щоб через брак зв’язку наші військові не зазнавали більших втрат.

Як розповідає Надія, нині забезпечення військових зовсім не те, що було раніше: є і форма, і бронежилети, і харчування. Дуже багато допомагають волонтери. І не лише засобами захисту чи якимись  нагальними речами. Можуть і просто побалувати смаколиками. Допомагають і з ремонтом техніки: вона часто виходить з ладу, а ремонт забирає чимало часу, сил та коштів.

Жінок в українській армії нині багато. І деякі з них обіймають такі посади, на яких не кожен чоловік зміг би впоратися. Виїжджають на бойові позиції й виконують роботу не гірш за чоловіків, а іноді, може, навіть краще. Але у військовому середовищі не заведено поділяти контингент на чоловічий та жіночий. На війні всі військовослужбовці й усі виконують бойові завдання згідно з посадовими обов’язками.

Звісно, чоловіки іноді намагаються допомагати, бо так їх виховували, і це автоматично. Але коли йдеться про виконання обов’язку, це відповідальність кожного, тож людина сама має виконувати свою роботу достойно, незалежно від статі.

Як друга сім’я

Як розповідає Надія, армія для неї стала другою родиною, без якої вже не зможе жити. Так само, як і без першої — мами, брата, дітей. Не уявляє себе на цивільній роботі, навіть після перемоги. Впевнена, що навіть подумки все одно буде в армійських лавах.

За цей час повністю змінилося коло спілкування, друзі та знайомі тепер тут, а проблеми цивільних уже десь далеко. Звісно, як мама  переймається майбутнім своїх дітей, але тепер має зовсім інші погляди на це. Можливо, щось зміниться після перемоги, але Надія впевнена, що пережите залишиться з нею назавжди і впливатиме на її світогляд та рішення.

Як і в багатьох, нині найбільша Надіїна мрія — щоб ця війна швидше закінчилась і перестали гинути невинні люди. Вона стовідсотково впевнена, що українці вистоять і переможуть, бо ми надзвичайно сильна нація. А те, що зараз усі об’єдналися, лише додає сил, наснаги й віри в перемогу.

Вікторія ЄВТУШЕНКО
для «Урядового кур’єра»