Піонер повітроплавання

160 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА КОВАНЬКА 

ГОРДІСТЬ. У добу авіації й ракет уже забулося, що колись вершиною технічного прогресу були повітряні кулі-аеростати й дирижаблі. Їхнім запровадженням у військах Російської імперії опікувався полтавець Олександр Кованько. У списку заслуг генерала, який прийшов у повітроплавання підпоручиком, — особиста участь у рекордному перельоті Петербург — Нижній Новгород та перша у світі аерофотозйомка. Та чи не головне його досягнення — заснування першої в імперії авіашколи, коли на зміну плаванню у повітрі прийшла ера важчих за нього аеропланів.

  25-РІЧЧЯ РЕФЕРЕНДУМУ ПРО ЗБЕРЕЖЕННЯ СРСР

Заповідник переляку

БІЛЬ. За радянських часів влада робила все, щоб населення СРСР не стільки переймалося своїм жебрацьким, порівняно із Західною Європою чи навіть Східною Німеччиною життям, скільки пишалося статусом громадян «великої держави». Як наслідок, навіть українців більше цікавили новини з «рідного» Далекого Сходу, ніж із розташованих за кілька сотень кілометрів від Києва країн-сусідів.

Радянські громадяни, привчені до свого злиденного, але стабільного існування, в період розпаду СРСР нагадували, за образним висловом Леоніда Кучми, мешканців зоопарку, де повідкривали клітки: молодь повибігала з них, а старші настільки звиклися з неволею, що злякалися свободи. Саме цим страхом перед відчиненими дверима можна пояснити результати першого і єдиного за всю радянську історію всесоюзного референдуму 17 березня 1991 року, на якому 70% жителів УРСР проголосували за збереження СРСР як «оновленої федерації рівноправних суверенних республік».

Втішає, що вже за півроку ситуація в Україні кардинально змінилася. Красномовним свідченням цього став підсумок Всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991-го. Тоді за Незалежність проголосували навіть Крим і Донбас, які нині знову перетворилися на «заповідники переляку», де чимало жителів більше переймаються наслідками циклону над Камчаткою, ніж власною долею, і розповідають про «жахливих бЕндерівців», не менш страшних, ніж життя за межами клітки, на яку знову перетворив Росію путінський режим. 

120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ НАДІЇ СУРОВЦЕВОЇ

Каторжна епопея доктора філософії

ПОСТАТЬ. Трагічна і водночас щаслива доля судилася доньці помічника присяжного повіреного та вчительки Надії Суровцевій, чий прадід по батьковій лінії був козаком ще із суто українським прізвищем Сирівець. Його сини змінили на російський лад. Випускниця уманської гімназії, яка закінчила її із золотою медаллю, ще зі шкільної лави захопилась історією України та вирішила продовжити навчання в єдино доступному тоді для жінок вищому навчальному закладі Російської імперії — на Бестужевських курсах у Санкт-Петербурзі.

Переїзд дівчини до міста на Неві збігся з початком Першої світової війни, тож 18-річна курсистка суміщала навчання з роботою медсестри в одному із місцевих лазаретів для поранених та секретарюванням у напівлегальному українському університеті. Там на ній була фактично вся організаційна робота з навчального процесу, який проводили на квартирах викладачів. Надія Суровцева згадувала, що «жилося тяжко фізично», але здобутий тоді гарт привчив до праці з максимальною віддачею, а професія медсестри згодом врятувала її від загибелі у сталінських таборах на Колимі.

Відразу після лютневої революції й повалення самодержавства патріотично налаштовані українські студенти Петрограда відрядили свого лідера до Києва. Звідси вона після зустрічі з Головою Української Центральної Ради Грушевським переказала друзям його пораду-благословення: «Хай їдуть сюди».

Тим часом Суровцеву направили на рідну Уманщину, де саме з її уст на мітингу в центрі давнього козацького міста земляки почули І Універсал. Організована нею Селянська спілка вже невдовзі перетворилася на штаб повстанців, які встановлювали українську владу в краї.

Патріотично налаштована дівчина, яка планувала продовжити навчання в Київському університеті, стала безцінним фахівцем спочатку в департаменті, який опікувався біженцями, а потім у Міністерстві закордонних справ, де на вагу золота були знавці іноземних мов. За часів правління гетьмана Скоропадського Суровцева — активіст організованого Софією Русовою страйку проти переведення державних органів з української на російську мову діловодства. Із приходом до влади Директорії Надія увійшла до складу дипломатичної місії України, відрядженої на Паризьку мирну конференцію.

Відрядження за кордон обернулося вимушеною еміграцією, однак дало змогу завершити вищу освіту у Відні й навіть здобути ступінь доктора філософії за дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності».

Молодий науковець, публіцист, громадський діяч Надія Суровцева не байдужа до долі Вітчизни, що красномовно засвідчує заснування нею у 1921 році комітету «Голодним України». Коштом зібраних у Європі й серед українців Америки пожертв було закуплено тисячі продовольчих посилок стандартною вагою 53 кг, доставлених навесні 1922 року в УСРР під егідою Американської адміністрації допомоги.

Проголошення в Україні курсу на українізацію та нової економічної політики спонукало Надію Суровцеву, так само як багатьох діячів еміграції на чолі з Грушевським, повірити у добрі наміри більшовиків і повернутись на рідну землю. Журналістка, історик, кіносценарист і просто красива жінка перебувала в центрі уваги столичного харківського бомонду, серед якого Довженко, Тичина, Бажан, Остап Вишня, Сосюра, Хвильовий, Курбас.

Саме через це Надії Суровцевій наприкінці 1927 року зробили пропозицію, від якої не можливо відмовитися, — стати сексотом (від російської назви «секретный сотрудник»), доповідаючи «органам», хто і що серед її знайомих говорить. Обробку незговірливої українки, розпочату в Харкові, продовжив у Москві особисто тодішній очільник ГПУ Ягода. Карою за відмову стали 5 років ув’язнення у Ярославському спецізоляторі, куди Суровцеву запроторили без жодного судового вироку.

Парадокс, але саме це врятувало їй життя, адже всі подальші хвилі великого терору Надія зустрічала в місцях віддалених — від Архангельська, куди її заслали після виходу з тюрми, до Колими, звідки вона повернулася в Україну аж 1957 року глибоко пенсійного віку.

До кінця земного життя Надія Суровцева перебувала під пильним наглядом КДБ, адже її скромний будиночок в Умані був місцем прощі радянських дисидентів — разом з Олександром Солженициним. Фактично все її перебування в СРСР стало каторгою, хоч єдиною провиною патріотки були любов до рідного краю та чесність, яка жахала тоталітарну владу. 

СТОРІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕНИ КОМПАН

Козацька доба українки з Донбасу

ПАРАЛЕЛІ. Нині лише історики знають, що в СРСР аж до 1938 року Лесю Українку вважали «буржуазною націоналісткою», а гетьмана Богдана Хмельницького — типовим представником гнобительського класу, який начебто лише під тиском простого люду здійснив «віковічну мрію» українського народу про приєднання козацької держави до Росії. Замислюватися над тим, чи може хоч хтось при тверезому розумі мріяти втратити державність, було смерті подібно, як і дивуватись офіційному перетворенню «експлуататора» на національного героя та трансформації «приєднання» у «возз’єднання» двох держав, які до того ніколи не були єдиним цілим.

Навіть період української історії з XVI по XVIII століття радянські науковці впродовж десятиріч іменували то епохою середньовіччя, то «пізнього феодалізму», доки старший науковий співробітник Інституту історії АН УРСР Олена Компан першою не наважилась назвати його козацькою добою. Ця мужня жінка, спираючись на неспростовні документальні джерела, заговорила про український ренесанс, що панував на наших землях у XVII ст. під впливом західноєвропейської культури і якого не було у Росії, де долучення до Європи розпочалося лише за Петра І та проводилось жорстокими азіатськими методами.

На відміну від суто «крєстьянськой» північної сусідки з її диким кріпосництвом, на українських землях у середині XVII століття жителі міст і невеличких містечок становили майже 46% населення, доводила Олена Компан у виданій 1963 року монографії «Міста України у другій половині XVII ст.», що стала основою її докторської дисертації. Більшість містян з весни до осені займалися сільськогосподарськими роботами, а взимку перетворювалися на ремісників. До речі, Олена Компан нарахувала серед тодішніх традиційних промислів українців понад триста професій, чимало представників яких були об’єднані у так звані цехи для захисту своїх інтересів.

Знаючи це, вже не дивуєшся фактично суцільній грамотності населення на українських землях, що було свідченням відносно високого рівня культури та забезпеченого працелюбством місцевих жителів достатку, який давав змогу думати не лише про хліб насущний. Не менш очевидно, що не Росія, яка на той час ще офіційно іменувалась Московією, а Україна мала на порядок вищу духовність, а радянська історіографія доводила зворотне.

Не меншим «гріхом» дослідниці став її талант публіциста, адже вона вважала, що «історик мусить бути одночасно і відкривачем нових джерел, і їхнім популяризатором». Отож якщо в часи так званої відлиги вже згадувану книжку «Міста України» просто видали мізерним тиражем 800 примірників, то 1971 року реакцією влади на статтю Олени Компан у газеті «Літературна Україна» про український ренесанс вже був наказ вигнати авторку з роботи. Навіть заступництво поета-академіка Миколи Бажана відтермінувало виконання цього вироку тільки на рік.

Тим, хто щиро вважає Донбас «руськоязичним», не завадить знати, що мала батьківщини Олени Компан — місто Єнакієве. Понад те, її батько — етнічний поляк, а тому в родині дітей навчали відразу трьох мов: української, російської й польської. А затяті прибічники запровадження «двоязичія» в Україні мають на увазі не вільне володіння двома мовами, а виключно обов’язок аборигенів-«хохлів» переходити на «язик» представників «старшого брата» у спілкуванні з ними, що було нормою лише на зведених до статусу колоній територіях, якою Україна вже не є.

Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)