Нещодавно Пилип Іллєнко очолив Державне агентство з питань кіно. Відомство впроваджує державну ідеологію властивими кіно засобами, сприяє конкурентоспроможності українських фільмів, аналізує роботу суб’єктів кіновиробництва, контролює застосування державних ресурсів. Тож сьогодні, в День українського кіно, пропонуємо розмову з його новим керівником.
— Пане Пилипе, гадаю, ви найкраща кандидатура на цю посаду, бо виросли на знімальному майданчику і знаєте всі стадії створення та просування фільму. Та чи мріяли стати головою Держкіно?
— Я за природою скерований досягати чогось не стільки в майбутньому, скільки в сьогоденні, у мене навіть не виходить відкладати гроші. Завжди прагнув самореалізуватися в кіно, хоч життя склалося так, що іноді відходив доволі далеко.
Кінематограф — це заразна хвороба і невиліковна. Коли міг долучитися до кінопроекту — чи то зйомки, чи кінофестиваль, дистрибуція, юридична підтримка фільму, — я займався цими речами, був продюсером великого кінопроекту «Толока» Михайла Іллєнка, а бувало, просто відвозив щось на знімальний майданчик за проханням батькових студентів.
— Тепер на високій посаді ви сприятимете дядькові завершити фільм «Толока»?
— Не створюватиму жодних штучних переваг проекту. Його буде продовжено, бо існує відповідне розпорядження уряду та Верховної Ради.
— У суспільстві побутує думка, що ви потрапили на посаду, маючи неабиякі зв’язки.
— Це було рішення уряду, до речі, одностайне. Крім мене, на посаду претендували Андрій Дончик і Олег Коротенко. До презентації наших програм уряду відбулися їх слухання, організовані Міністерством культури і громадськістю за участю успішних кінематографістів. Багато з них теж підтримали мою кандидатуру.
Я хотів би залучити претендентів і всіх кінематографістів до спільної роботи. Вони впливові публічні люди, здатні формувати суспільну думку. Якщо ми консолідуємось і знімемо суперечності щодо бачення розвитку галузі, це сфокусує зусилля на розв’язанні проблем.
— Кіноспільнота говорить про випадки, коли гроші, виділені державою на фільм, ішли не за призначенням, існує проблема відкатів, назріла проблема люстрації кадрів, справедливих конкурсів кінопроектів.
— Не займаюся слідством, зважаючи на чутки. Насправді ніхто не звертався. Не влаштовуватиму полювання на відьом. Кожен, хто працював на цій посаді до мене, не був байдужим до галузі, в ній відбувалися й позитиви. Ми оновлюємо кінокомісію для відбору кінопроектів, зробили оголошення щодо кандидатур до 20 вересня. Не хочу її роздувати, але надходить багато проектів. Гадаю, 30—40 експертів, які розуміються на телебаченні, кінопрокаті, кінокритиків, журналістів буде достатньо, щоб проект оцінити вузькоспеціалізовано. Цей процес робитимемо максимально публічним. Нині оголошено сьомий конкурсний відбір. Проекти, подані на шостий, пропонуємо подати знову.
— Чи привели ви свою команду в Держкіно?
— Наш кінематографічний світ дуже малий, усі знають, хто що робив у галузі. Кадрових змін поки що не робив, за винятком природних: фахівці звільняються у зв’язку зі скороченням зарплати. А це професіонали, з якими я так чи інакше працював ще до мого призначення на посаду.
— Як бути з тими російськими проектами, які знімають в Україні й де відчувається зневага до нас?
— Держкіно не може забороняти здійснювати господарську діяльність. Кожен режисер, актор, освітлювач повинен розуміти, який продукт він створює і для кого. Фільм формує духовність, психологію, культурно-інформаційне тло. Наскільки він впливає на суспільство, бачимо на зомбованих росіянах.
— Чиновники не мають бути вічними на посаді. Чи повернетеся в кіно в іншій іпостасі?
— Так, звичайно, адже найбільше мені подобається працювати на знімальному майданчику.
— Вам як голові Держкіно заборонено перебувати в політичній партії?
— Ні, але це було предметом обговорення. Я призупинив активну партійну роботу. Із побратимами я пройшов складні часи, був у страшних ситуаціях, ми стояли плечем до плеча і спиною до спини, тому не можу вийти з партії, адже для мене це не формальність. А ще перед вступом на посаду я склав депутатські повноваження в місті Українка, хоч закон цього не вимагав, склав повноваження голови громадської ради при Держкіно, вийшов із громадської ради при Держслужбі інтелектуальної власності, припинив продюсерську діяльність і звільнився з посади директора фірми «Іллєнко Фільм», продав свою частку в цій компанії й попросив, щоб частку продала і моя мама Людмила Єфименко-Іллєнко, хоч закон цього не вимагає.
— Який фільм хотіли б побачити ви?
— Сумую за українським жанровим фільмом: детективом, комедією, романтичною історією кохання. (Бажано про сучасність, бо це дешевше у виробництві). Хочу побачити героя, який не рефлексує, що все «печаль» і «армагенддон». А теми українського арт-хауза зазвичай такі: все пропало, піду повішусь. Коли вже побачу арт-хаузну комедію? Хочу побачити героя, який не такий як усі, але не фрік. Він має плисти проти течії. За таким кінематографом майбутнє. Такі фільми не обов’язково про Майдан, а про подолання обставин. Українці не лузери, ми змінили країну.
П’ЯТЬ ЗАПИТАНЬ ПРО ГОЛОВНЕ
Які головні проблеми постали перед головою Держкіно?
— Найбільша — катастрофічне скорочення фінансування. З Держкіно зняли понад 50 мільйонів гривень. Це велика загроза для українського кіно. На нашу думку, державотворча функція кіно виконуватиметься, коли держава виділить до 330 мільйонів гривень. На перспективу, щоб не залежати від бюджету, ми запропонували збір з прокату іноземних фільмів: від 2 до 5% вартості квитка, відсоток від доступу до кабельних мереж, Інтернету. Це світова практика. Кошти підуть на позабюджетний рахунок для виробництва фільмів, розвитку кінопрокату, фестивального руху, актуальних освітніх комунікативних зв’язків: лекцій, майстер-класів всесвітньо відомих кінофахівців.
Друга проблема — багато проектів опинилися у стані консервації та втратили можливість зйомок сезонної натури. Якщо буде позитивна тенденція з фінансуванням, і виконуватимуться планові показники, ми зможемо цього року прийняти проектів зо 25. Серед них повнометражні, документальні, короткометражні фільми і мультики.
Також серед складних проблем — надзвичайна бюрократична зарегульованість галузі. Це стосується надання і використання державних грошей. Турбує ситуація, яка склалася з чотирма державними кіностудіями: імені Довженка, Укркінохроніки, Національної кінематеки і Укранімафільма, а також Центру Довженка — архівної установи. Правовий статус їхнього майна робить навіть для ефективного менеджера недосяжним позитивний результат. Ця проблема до нас лише дотична, бо кіностудії не підпорядковуються Держкіно, та вони впливають на ситуацію в галузі.
Який обсяг підтримки державою кінопроектів вважається доцільним?
— Держава повинна фінансувати дитячі, просвітницькі, науково-пізнавальні фільми на всі 100. Обмеження у 50 відсотків підтримки інших фільмів потрібно змінювати, бо воно не продиктовано жодними ринковими умовами. Його треба збільшити хоча б до 80. Крім тематичних категорій відбору, маємо підтримувати фільми, які формують націю, створюють об’єднавчі символи. В підтримці проектів ми розділили арт-хаус і мейнстрим, який налагоджує діалог із широким загалом глядачів. Для отримання частки державного фінансування в Держкіно проекти подають продюсери, вони приводять на проект телеканал і дистриб’ютора. Бо якщо не можуть переконати їх, то чи варто марнувати час експертів? Телеканали виявляють свою готовність до співпраці.
Чи буде Держкіно впливати на процес підготовки кадрів?
— Держкіно формально не має до цього стосунку, але ми в контакті з університетами, які готують кінофахівців. Ми фінансуватимемо короткометражки молодих режисерів і пробачатимемо їхні перші кінопомилки. Держкіно і надалі залучатиме студентів до кінопроектів, які фінансує. Нам не вистачає фахівців кіновиробничого процесу, зокрема других режисерів. Тим часом маємо потужну операторську школу, та й проблем з акторами не бачу. Але у нас майже немає зіркових імен, на які йшов би глядач.
Як держава просуватиме український кінопродукт?
— Арт-хаус із постмодерністськими штучками і є фестивальними фільмами, які просувають державу. Фестивально-маркетингові стратегії можуть бути успішними. Це демонструє фільм «Пле?м’я» Мирослава Слабошпицького, який назбирав призів і його продано в багато країн. Це складний фільм, який надзвичайно потужно впливає на глядача. Я не радив би дивитися його дітям і людям зі слабкою психікою, але тим, хто хоче відчути, що таке сильна цілеспрямована режисура, фільм подивитися варто.
Ми рекламувати наші фільми через міжнародні кіноринки, через кінофестивалі, які відбуваються в Україні. Вони мають стати майданчиком просування нашого кіно, а не тільки іноземного в Україну. А інтерес до українського кіно у нас відчутний. Варто лише відвідати тиждень українського кіно на підтримку Олега Сенцова, а ще раніше тиждень фільмів Юрія Іллєнка і фестиваль «Відкрита ніч». На київський майданчик вночі прийшло до півтори тисячі людей.
Чи вводиться цензура на російські фільми?
— Про цензуру не йдеться. Ніхто не заборонятиме російську класику. Є ініціатива Державного агентства з питань кіно і моя як керівника цього органу ввести заборону на демонстрацію пропагандистських російських теле- і кінопродуктів, які відверто загрожують національним інтересам України. Визначено чіткі критерії. Вони такі: позитивним героєм фільму є співробітник спецслужб або держслужбовець РФ або Російської імперії чи СРСР. Негативний герой — українець. У фільми фігурують тимчасово окуповані території України як території Росії. Фільм негативно висвітлює історію України. Автор або виконавець головної ролі — персона, яка підтримала анексію Криму і збройну агресію проти України. Ми не можемо під час війни дозволити на своїй території ворожу пропаганду, яка деморалізує наших людей. Уявляєте, щоб у грудні 1941 року в Москві показали високохудожній фільм Ленні Ріфеншталь «Тріумф волі»? Якщо нашу ініціативу буде прийнято, Держкіно не стане видавати таким фільмам прокатне посвідчення. За їх демонстрацію Національна рада з питань телебачення може забрати ліцензію на мовлення.
Сторінку підготував Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+