Майже два десятиліття тому свалявець Василь Шетеля став автором однієї з місцевих сенсацій: він виграв позов до держчиновників у Європейському суді з прав людини. Йому, тодішньому директорові Свалявської районної кіномережі, усередині 1990-х заборгували понад 4 тисячі гривень заробітної плати. Незаконно звільнивши його з роботи, перекладали відповідальність на кіномережу, на той час… ліквідовану. Мовляв, хай вона поверне заборговані гроші.
У безнадійній начебто ситуації Василь Юрійович рук не склав. Заручившись документальними доказами, подав на місцевих посадовців до суду. І… програв.
Та то був лише початок. Василь Шетеля пройшов усі судові щаблі своєї країни: правди таки не добився. Суди не визнали правоти позивача — рядового громадянина.
Врешті-решт звернувся до європейської Феміди. І там здобув вікторію! Зі Страсбурга надійшов вердикт, який засвідчив упереджене ставлення вітчизняних правників і зобов’язав не лише повернути зарплату Шетелі, а й виплатити значну суму понад неї. У нерівному бою із судовою машиною, яка часто бачить лише одну сторону — сильнішого і не бажає ставати на бік простої людини, свалявець отримав і моральну перемогу, і матеріальну компенсацію. За довготерпіння й страждання.
Здається, нині історія готова повторитися. Як стверджує Василь Юрійович, до повторення колись уже пройденого шляху штовхає ігнорування його законних прав на транспорті. Зокрема ігнорують законодавчі норми про пільговий проїзд інвалідів у транспорті. Василь Юрійович — інвалід ІІ групи.
Історія розпочалася три роки тому, коли на автостанції у Сваляві йому відмовилися продати квиток із 50-відсотковою знижкою. Посилання на закон, що зобов’язує робити знижку за проїзд таким, як він, людям із обмеженими фізичними можливостями, не справили на касира жодного враження. Ще й водій нагрубив.
Тож інцидент дав початок майже трирічній судовій тяганині. Врешті-решт Шетеля виграв суд, але перемога виявилася Пірровою. Бо винесений вердикт суддів Ужгородського міськрайонного суду вказував: так, право на знижку в інваліда є, але позов має бути спрямовано іншому адресату. Відповідачем мало виступити не підприємство «Закарпатавтотранс» (власник автостанції, де відмовилися видати пільговий квиток), а перевізник. Бо саме він, мовляв, порушував права інваліда.
Відтепер справу розглядатимуть повторно від самого початку. Хіба що адресу судової інстанції перенесено з Ужгорода до Мукачева.
Повернення справи на початок її розгляду не зупиняє Василя Шетелю. Бажання обстояти права не лише свої, а й тисячі таких, як він, інвалідів, примножує його сили.
«Якщо не виграю справу у своїй країні, то доведеться знову позиватися в Європейському суді. Створивши судовий прецедент, допоможу і собі, і всім іншим інвалідам, бо рішенням ЄСПЛ в цьому питанні зобов’язані будуть керуватися всі суди в Україні».
У коментарі директор департаменту інфраструктури, розвитку і утримання мережі автомобільних доріг Закарпатської облдержадміністрації Едуард Маляр наголосив: «Так, існує норма закону, якої чітко повинні додержуватися і перевізник, і ті, хто реалізовує квитки на автостанціях. Але… Бажано, щоб, ухвалюючи закон про бюджет, Верховна Рада передбачила відшкодування пільговим категоріям громадян на транспорті так, як це передбачається в оплаті житлово-комунальних, інших послуг».
Видається, що все це результат неузгодженостей у законодавчому забезпеченні життєдіяльності інвалідів і що ми свідки патової ситуації. Так це чи інакше, а вихід потрібно шукати тим, хто повинен опікуватися проблемами інвалідів.
Знаючи Василя Шетелю — голову Свалявської районної організації «Правозахист» та Свалявської громадської організації інвалідів «Центр Ружа», а ще головного редактора газети «Правозахист громади», можна бути певним: він знову йтиме до кінця. Тобто що якщо його намагання обстояти справедливість і права інвалідів на пільговий проїзд удома не дадуть позитивного результату, то він знову подасться до ЄСПЛ.
А там… З огляду на те, з якою уважністю в Європі ставляться до прав людей з особливими потребами, з великою ймовірністю можна передбачити перемогу Шетелі. Повторну його перемогу!
Чи варто змушувати захисника прав інвалідів проходити той самий шлях? Ті, хто приймає рішення, мали б над цим ще і ще раз подумати. А водночас над тим, скільки нервів людей з обмеженими можливостями, дорогоцінного часу служителів української Феміди, а також державних коштів могло б бути збережено.
Вирішити цю справу з якнайменшими втратами — це, здається, гармонізувати норми законів. Можна лише уявити, скільки нервів, сил, коштів буде заощаджено.