Анекдот про те, як у сніговій кучугурі плаче Дід Мороз, котрий сам у себе не вірить, дуже чітко відображає нашу дійсність: ми стали невиправними реалістами і прагматиками. Не надто віримо у добрі наміри інших людей, від життєвих несподіванок очікуємо лише прикрощів і зайвих клопотів, тому, схоже, ніхто вже не уповає на дивовижне «А раптом?..». Те далеке, дитяче сподівання на чудесні події, на щось безмежне і радісне, що прокидається у кожному з нас перед Новим роком, тане разом з очікуванням справжньої різдвяної погоди.

Та й що повинно статися, аби ми пройнялися піднесенням до глибини душі — настільки, щоб усе суєтне стало несуттєвим? На самотніх має звалитися купа друзів, на бідних — статки, на безробітних — престижна робота?.. Так це не те, чого слід просити у долі, не доклавши для цього власних зусиль!

Коли говорять, що всі успіхи і невдачі, які ми маємо, — це проекція нашого внутрішнього світу на зовнішній, з цим важко не погодитися. І справді: як аукнеться… То, може, варто шукати іскорку щастя в собі й нести її іншим?

На ці роздуми наштовхнув простий факт: у деяких чернігівських кав’ярнях запровадили неаполітанську традицію, яка називається трохи незвично — «підвішена кава». Суть її полягає в тому, що замовляючи чашку духмяного напою для себе, за бажанням купуєш ще одну чи дві — для тих, хто з якихось причин не може за себе заплатити, —  для «завжди голодних» студентів чи пенсіонерів або багатодітних мам… «Підвішена кава» вноситься у меню, і її може попросити будь-хто з тих, кому не по кишені таке задоволення.

Оце і є трохи дива від тебе особисто для незнайомих людей. Символічно, що ця нагода зробити добру справу з’явилася саме зараз, у передноворічні дні. Втім, реакція на неї неоднозначна. Одні вважають, що попит на дармовий напій перевищуватиме пропозицію, інші — навпаки, що бідні, але горді співгромадяни соромитимуться його попросити. Дехто обурюється, що «підвішують» каву, а не, приміром, суп, який не тільки зігріє, а й втамує голод. Комусь не подобається сама ідея, котра ділить жителів міста на багатих і бідних. Але смішно було б стверджувати, що всі мають однакові фінансові можливості!

Втім, кожен має право залишатися при власній думці. Гадаю, що каву слід «підвішувати» як іграшку на новорічну ялинку — не має значення, хто її зніме. Хай це буде просто людина, яка забігла до кав’ярні, ховаючись від дощу. А через деякий час, можливо, той, хто пригостився за чужий рахунок, матиме змогу зробити таку ж приємність комусь іншому. І «підвішує» свій гарячий подарунок від щирого серця і з глибоким внутрішнім задоволенням…

Головне, як на мене, — сповнитися розумінням суті альтруїзму: це не спосіб похизуватися красивим вчинком на широкий загал. Це, як і щастя, — стан душі…

Так що не плач, Дідусю Морозе. Повір сам у себе, як віримо ми у свою здатність створити маленьке диво. Навіть не має значення, що це — чашка кави для змерзлого чи добре слово для засмученого. Найдивовижнішим у цьому всьому рано чи пізно виявляється одкровення: для того, аби душа іскрилася, сміялася і співала, потрібно так мало…