"Підручник «Основи і фундаменти»"

НА ЗДОБУТТЯ ДЕРЖАВНОЇ ПРЕМІЇ УКРАЇНИ

Віктор БОГОМОЛОВ,
заступник ректора  
з наукової роботи 
Харківського національного 
автомобільно-дорожнього університету,
для «Урядового кур’єра»

Підручник «Основи і фундаменти» у двох томах (автор В. П. Кожушко) Вчена рада Харківського національного автомобільно-дорожнього університету висунула на здобуття  Державної премії України в галузі науки і техніки 2013 року. Книжку видано у 2003-му (Харків, ХНАДУ). Це робота, виконана згідно з навчальними програмами, передбаченими для спеціальностей «Автомобільні дороги та аеродроми» та «Мости і транспортні тунелі», але вона може бути корисною і фахівцям інших будівельних спеціальностей, які вивчають питання проектування і будівництва фундаментів під різні споруди. Книжка вийшла державною мовою, це перший і єдиний підручник такого типу в країні, адже його написано на підставі чинних нормативних документів, а також на основі останніх досягнень світової науки і техніки у галузі фундаментобудування.

У підручнику матеріали розташовано й подано методично грамотно і послідовно. Наведено значні за обсягом довідкові матеріали, подано велику кількість прикладів розрахунку, що полегшить засвоєння студентами теоретичного матеріалу і дасть змогу проектувати фундаменти або складати проекти організації робіт зі спорудження фундаментів без додаткової літератури.

Наприкінці подано значну кількість літературних джерел, які автор рекомендує для глибокого вивчення того чи іншого матеріалу. Згідно з сучасними вимогами, у підручнику наведено іменний і предметний покажчики, зроблено розшифрування літературних позначень, що, безумовно, полегшить користування ним.

Підручник «Основи і фундаменти» використовують у навчальному процесі з 2003 року, він здобув широке громадське визнання. 2004-го його нагороджено дипломом Міністерства освіти і науки України за видання підручника та участь у щорічній виставці «Освіта та кар’єра», яка проходила 24—28 квітня в Українському домі в Києві.

Автор книжки — завідувач кафедри мостів, конструкцій та будівельної механіки Харківського національного автомобільно-дорожнього університету, доктор технічних наук професор Віталій Кожушко, який майже 40 років успішно займається викладацькою і науковою діяльністю з розробки теорії розрахунку фундаментів, прогінних будов, тунелів та інших елементів споруд. Понад 50 років він віддав справі будівництва інженерних споруд на автомобільних дорогах країни, почесний дорожник України. Деякий час працював експертом з питань проектування і будівництва транспортних споруд у Сирії.

Вважаємо, що підручник «Основи і фундаменти» заслуговує на Державну премію України у галузі науки і техніки 2013 року, й зичимо авторові успіхів у подальшій роботі.

«Свою мистецьку бібліотеку Леонід Литвин мусив розпродати, аби вижити»

Упорядник альбому
Марта ДЗЮБА

Леоніда Литвина вже назвали «українським Ван Гогом». Можливо, його і справді ріднить із уславленим майстром якоюсь мірою творча манера, але ще більше енергетика любові до світу і людей. Важко уявити, що ці полотна з яскравими барвами і дитинною відкритістю почуттів, такою притаманною наївному живопису, були створені в нестерпних умовах злиденного побуту, в наш час і поблизу столиці.

«Живемо ми вже в XVII віці: буквально — піч, свічка, злидні й інквізиція. Але для душевного спілкування з Рембрандтом Ван Рейном і Тарасом Христом Шевченком — те, що треба», — написав художник у своєму щоденнику вісім років тому в селі Крюківщина на  Київщині.

І ось сліпуча з’ява його імені на високій мистецькій орбіті. Меценати із представництва SOCAR Energy Ukraine та Фонд Леоніда Кучми «Україна» передали Національному музею Тараса Шевченка картини Леоніда Литвина. Нині в експозиції сім полотен, але згодом експонуватимуть 36.

Цей сільський український натюрморт Леоніда Литвина оповитий щемною загадковістю.  Репродукція з сайту fakty.ua

У його творчому житті було досі лише дві виставки — у 1989 і 2000 роках. Попередня, також у Музеї Тараса, відбулася завдяки Івану Дзюбі, з яким Леонід Литвин знайомий з 1960 року. Саме Іван Михайлович, його дружина Марта Володимирівна та донька Олена всі ці роки опікувалися долею художника, який жив усамітнено й бідно з важко хворою дружиною.

Марта Дзюба стала автором ідеї та упорядником альбому творів Леоніда Литвина, що вийшов у видавництві «Либідь». «УК» попросив відповісти її на кілька запитань.

— Нині всі поважні мистецтвознавці вважають твори Леоніда Литвина унікальним відкриттям для українського і світового живопису. Але чому до цього визнання такий стражденний шлях, адже художник, маючи професійну освіту, писав картини все життя і жив не в глушині, а майже в столиці?

— У ті часи його стиль очевидно подобався не всім. Іван Михайлович був знайомий із ним з кінця 60-х минулого століття, і впродовж багатьох років тривало їхнє листування. Художник — людина замкнена і горда, але з нами спілкувався, хоч своїх робіт не показував. Ми намагалися йому хоч чимось допомагати. Я особисто познайомилася з ним наприкінці 1995 року, коли передавала якусь допомогу. Бідність і жахливі побутові умови, в яких виживав художник зі своєю хворою дружиною, вразили мене. Відтоді я прагнула за будь-якої можливості відвідувати його і хоч якось допомагати.

Від холоднечі в оселі рятує тепло, а в душі — мистецтво таких художників, як Леонід Литвин. Репродукція з сайту fakty.ua

В ті часи художник був ще здоровим і мав надію якось вирватися з лещат невизнання і бідності. Але роками нічого не змінювалося, тільки стан здоров’я його і дружини дедалі погіршувався. Про свою творчість розповідав охоче, але картин, складених стосом у кімнаті, не показував. На одному із полотен він колись зобразив свою мистецьку бібліотеку, якої вже не було. Мусив розпродати, аби вижити. Картини ж продавати не мав нагоди.

Відтоді я вже відвідувала його постійно. Якось запросила познайомитися з художником колишнього редактора журналу «Образотворче мистецтво». Знаю, що він навіть написав статтю про Леоніда Литвина, але чомусь у журналі вона не з’явилася. Художник дуже образився і знову замкнувся в собі. Але ми продовжували їздити до нього з дочкою, привозили продукти, давали якісь кошти. І ось два роки тому він дістав кілька картин і захотів нам подарувати. Причому ми вже знали, що він важко розлучається зі своїми роботами, тому не хотіли забирати, але він зі сльозами в очах сказав: «Може, це все, що збережеться після мене». Коли ми вдома розгорнули ті полотна, побачили, що то надзвичайно цікаві роботи, і почали думати, як врятувати решту, що зберігалася в неналежних умовах: згорнуті в рулони, на горищі, де різке коливання температури.

Тієї весни він написав портрет Сергія Параджанова і якось попросив, щоб роботу подивився Роман Балаян. Коли ми з Романом приїхали, у будинку не було де розгорнути полотно, щоб подивитися. Тому Роман запропонував зробити це в нас вдома, там він їх сфотографував і показав художнику Борису Єгіазаряну. Той надзвичайно високо відгукнувся про ці картини. Бо я й раніше думала, що то лише моє емоційне сприйняття, а треба, щоб оцінили фахівці. Так і вийшло, коли картини у нас подивилися Олександр Федорук, Ольга Петрова, Дмитро Горбачов. Вони згодом написали статті про мистецтво Леоніда Литвина. А підприємець Ігор Лагойда, побачивши ці картини, профінансував видання альбому, що з’явився також за підтримки видавництва «Либідь», яке додало свої кошти.

— І вийшло хоч і запізніле, але відкриття для України ще одного таланту. Який емоційний стан художника нині, як він працює далі?

— Леоніду Литвину у вересні виповниться 80 років. Він після інсульту, хвора дружина, умов для творчої роботи немає. Але в нього колосальна спадщина, його картини потрібно реставрувати, розмістити в музеї. Він ніколи не продавав їх, вважав, що вони повинні залишитися в Україні. Коли я привезла примірник альбому, він подивився і сказав: «То тепер же я людина!»

Досі майже не відомий сучасникам, поза увагою мистецького простору, Леонід Литвин — справжнє відкриття для України. Маємо надію, що доля цього художника зміниться і водночас його історія приверне увагу до інших, невідомих талантів.

Валентина ДАВИДЕНКО
для «Урядового кур’єра»