Він зазвучить і фанфарами, і маршем стройовим, і вальсом легким, додасть бойовитості, пристрасті, доброго настрою й розтривожить серце смутком. Таке призначення військового оркестру — піднімати дух. І навіть стати своєрідною візитівкою артилерійської бригади. Це вже кажу про оркестр, начальник і військовий диригент якого майор Тарас Когут.
Тричі мрія не усміхнулася
Тарас Когут виріс у місті Бережани на Тернопільщині в родині, де не було жодного військового. З музикантів хіба дідусь по маминій лінії грав у сільському духовому оркестрі на трубі. А Тарас чомусь ще в дитинстві запраг поєднати військову службу і музику. Тепер він називає це покликанням. А тоді, коли дивився малим по телевізору виступ військового оркестру й побачив на екрані диригента, несподівано сказав мамі, що хоче бути тим дядьком, який он руками махає.
І твердо йшов до своєї мрії. Спочатку в рідному місті став навчатися в музичній школі у класі кларнета. Згодом дізнався: щоб вступити до Львівської національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, яка готує військових диригентів, треба мати середню музичну освіту. Тож після закінчення 9 класу вступив до Тернопільського музучилища ім. Соломії Крушельницької, отримав диплом. І тричі подавав документи до академії, аби здобути фах військового диригента.
Наполегливості, впертості, терпіння вистачило на тривалий час. Адже цей виш набір на навчання військових диригентів оголошував лише раз на два-три роки, та й брав лише кількох осіб. Тарас не впадав у відчай.
Хлопця призвали на військову службу, пощастило потрапити саме у Львів, у військовий оркестр академії. До цього вишу він знову подав документи на вступ, щойно звільнився з армійських лав. Але й того року не пощастило — не будо набору. Тоді Тарас підписав контракт із військовим оркестром, вступив на заочне навчання до Львівської музичної академії й аж через три роки опісля мрія його здійснилася.
З дипломом військового диригента молодого лейтенанта 2012 року відрядили в 11-ту окрему артилерійську бригаду, що дислокувалася тоді в Тернополі. Тут начальником оркестру працював недовго, адже у грудні наступного року цю військову частину розформували. Службу продовжував у Мукачеві у складі 128-ї гірсько-піхотної бригади на посаді психолога роти. Від музики опинився на певній дистанції.
Та вибухнула війна, російський агресор разом з поплічниками-бойовиками став шматувати снарядами й вогнем українську землю на Донбасі. Підрозділ, у якому служив Тарас Когут, 6 жовтня 2014 року прибув у зону АТО, в Дебальцеве. На той час, каже військовослужбовець, це ще було відносно спокійне місто, мали змогу окопатися, звести фортифікаційні споруди.
Це була Тарасова і його підрозділу перша поїздка на схід. Серед побратимів були й кадрові військові, й мобілізовані під час третьої хвилі мобілізації. Там вчилися воювати, перше бойове хрещення отримали.
Тарас виконував обов’язки психолога роти. Розповідає: «Після нового 2015 року ставало дедалі гарячіше, почалися зимові бої за Дебальцеве. 7 лютого потрапили в оперативне оточення, де перебували майже одинадцять днів. Після важких боїв отримали наказ вийти з міста».
Останнього дня перебування в Дебальцевому Тараса Когута поранило. Згадує, як тримав свій маленький сектор оборони. Міна влучила у бліндаж, пробила його. Тарас побіг дізнатися, чи на цьому місці нікого не було. Чув, що летить чергова міна але подітися вже було нікуди, метр чи два не встиг добігти до бліндажа, й осколок влучив у ногу. Відчув біль, але не надав йому значення. Осколок, на велике щастя, не зачепив кровоносних судин, нервових закінчень, тож із Дебальцевого виходив власними ногами. Аж у Мукачеві дізнався, що поранений. Осколка не витягували, бо глибоко, а через кілька місяців тіло саме виштовхнуло металевий шматок як сторонній предмет.
Після повернення з Дебальцівського плацдарму доля зробила подарунок: запропонували посаду військового диригента. Знову ж у Тернополі, де облаштовувалася 44-та окрема артилерійська бригада. Наказ про її формування з’явився ще у вересні 2014 року. Створювали її в Яворові на Львівщині на базі військового полігона Міжнародного центру миротворчості та безпеки. Вести бої артилеристам цієї військової частини довелося й під Дебальцевим.
Стирають стереотипи
Облаштовувалася бригада, організовували й військовий оркестр. Спершу не було відповідної матеріальної бази. Приміщення було занедбаним. Коли Тарас Когут узявся до роботи на новій посаді, то в підпорядкуванні мав лише трьох музикантів. Згодом вдалося перевести ще сімох із Яворова. Вони після розформування 11-ї бригади проходили в цьому місті подальшу військову службу. Усі брали участь у бойових діях на Донбасі. Зголосився грати в оркестрі ще один чоловік.
І вже через тиждень військові музиканти поїхали в зону АТО, давали концерти, піднімали бойовий дух наших військовослужбовців. Могли виступати біля намету чи навіть під кроною якогось дерева.
Дарувати хвилини зустрічі з музикою прагнули й місцевим жителям. Але спочатку на ці концерти майже ніхто не приходив — люди були залякані.
«Ми грали на вулиці біля розбитого чи занедбаного сільського клубу, на роздоріжжі, в найрізноманітніших місцях, — згадує начальник оркестру. — Але тішило, що місцеві все-таки виглядали з-за будинків, слухали. Серце раділо, що були серед них люди справді з українською душею. Їм низький уклін, честь і хвала, бо в цих важких і складних обставинах вони горою стояли за Україну».
Музиканти-артилеристи з Тернополя їздили на схід країни впродовж двох років, перебуваючи там тривалий час — місяць-півтора, складали завчасу план заходів, обговорювали маршрут. Усю не окуповану ворогом частину Луганської та Донецької областей об’їздили з концертами. Грали для військовослужбовців Збройних сил, Національної гвардії, місцевих жителів. На місяць бувало понад 20 виступів.
Потихеньку крига недовіри стала скресати. Тутешні жителі побачили-почули, що рівень оркестру високий, репертуар різноманітний і суто український.
«Згодом усі вже чекали на наш приїзд, у нас була своя публіка, — розповідає Тарас Когут. — У райцентрах збирали повні зали, була чітка взаємодія нашої військової частини з місцевою владою, тож оркестр брав участь у різних масових заходах, збірних концертах».
Упродовж 2016—2017 років виступали в Лисичанську, Старобільську, Попасній, інших населених пунктах Донбасу.
Якось відвідали місто Соледар на Донеччині. У вільну хвилину військовим музикантам з Тернополя випала нагода побувати в місцевій соляній шахті. Потім один з них сказав, що виступали в різних місцях, лише в копальні ще не грали. Начальник оркестру — військовий диригент на ці слова відреагував усерйоз, але висунув ідею не просто дати у шахті концерт, а встановити рекорд з виконання там Державного гімну України. Цей задум знайшов позитивний відгук у вищих командирів. Лана Вєтрова, керівниця Національного реєстру рекордів України, також сприяла оркестрантам.
«Адже я тоді навіть не міг подати як слід заявку, бо не було доступу до інтернету, соціальних мереж», — згадує Тарас Когут.
12 травня 2016 року цю ідею вдалося втілити. Музиканти оркестру спустилися в солекопальню й виконали там на глибині 298 метрів Державний гімн. Отримали про це відповідний сертифікат. Після встановлення національного рекорду, звісно, виступили з концертом.
«Інструменти на такій глибині звучать незвично, — розповідає керівник військового оркестру. — Виконувати там музичні твори важко».
Оркестр 44-ї артилерійської бригади був першим і в популяризації військової служби за контрактом. Із цією місією музиканти побували у Львові, Хмельницькому, Рівному, Чернівцях, Івано-Франківську, таку саму агітаційну діяльність, певна річ, проводять і в Тернополі.
Військовий музичний колектив до впровадження карантину брав участь у різних масових офіційних і творчих заходах, дійствах, які організовували у Тернополі, області, країні. Виборював призові місця у військово-патріотичних конкурсах, зокрема всеукраїнському творчому змаганні «Герої не гинуть, Герої живуть у піснях».
До слова, пісню з такою самою назвою оркестр записав і зняв два роки тому кліп зі співачкою, волонтеркою, а нині народним депутатом України Софією Фединою. Відео зняли й на «Червону руту», яку Володимир Івасюк написав пів століття тому. Саме з нагоди ювілею цього пісенного шедевра військові оркестранти долучилися до всеукраїнської акції #Червонарута50challenge. Пісня, звичайно, за роки звучала в різних інтерпретаціях, обробках. Військові музиканти обрали для запису аранжування краянина М. Віятика.
У кліпографії оркестру цього року з’явилася відеоробота з виконання повстанської пісні «Йшли селом партизани». Загалом у репертуарі колективу майже 150 творів.
«Руйнуємо стереотипи, що військовий оркестр грає лише стройові марші», — зазначає Тарас Когут.
Тож колектив піднімає музичні пласти січового стрілецтва, звертається до повстанських, сучасних, закордонних і дитячих пісень, грає класичну музику. Має в’язанку пісень Оксани Білозір і гурту «Океан Ельзи». Фішка оркестру — військове дефіле, під час якого музиканти одночасно з виконанням якогось твору показують певні фігури.
Нині оркестр 44-ї окремої артилерійської бригади укомплектований згідно зі штатним розписом. Кажучи інакше, тут грають 20 музикантів, якими диригує майор Тарас Когут. Усі вони мають дипломи музучилищ, дехто з них здобув вищу освіту.
Нині працюють над музичним записом колядок. Як каже керівник колективу, вчаться працювати в умовах карантину, усвідомлюючи, що музика — це також зброя й водночас особлива енергія, що заряджає людей драйвом, позитивом, пристрастю, настроєм, прагненням жити й творити.