Цей вислів професора Харківської національної академії міського господарства Петра Воловника став не лише втіленням наймасштабнішого проєкту його життя, а й повно характеризує автора — унікальну особистість, людину з багатющим життєвим досвідом, глибокими знаннями, вагомими досягненнями і духовним світом. На рахунку Петра Воловника десятки реалізованих ідей колись всесоюзного, а потім всеукраїнського рівня, що досі служать людям та надихають молоде покоління на розбудову вільної європейської України.
1983 року він уперше в СРСР розробив Комплексно-цільову програму розвитку масової фізкультури і спорту в Харківській області. Упроваджуючи її, відкрив сім районних ДЮСШ, три центри олімпійської підготовки, спортивний інтернат, Харківську академію фізичної культури.
У роки незалежності професор Воловник розробив проєкти і обладнав три студентських палаци спорту — Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, Національного університету міського господарства ім. А.Н. Бекетова, Харківського обласного вищого училища фізкультури і спорту, створив 10 стрілецьких тирів СБУ, УМВС. Він автор гри «Старти надій» та організатор всесоюзного футбольного клубу «Шкіряний м’яч». Під його керівництвом розроблено проєкти відкритих спортивних споруд для БАМу, житлових мікрорайонів, міських і сільських шкіл, зон масового відпочинку тощо.
Та чи не найулюбленішим проєктом, який плекає й нині, стала прижиттєва серія «Сучасне ЖВЛ України». Саме з нього ми почали спілкування з нашим суботнім співрозмовником — головою правління міжнародної громадської організації «Життя видатних людей», почесним громадянином Харківської області Петром ВОЛОВНИКОМ.
— Петре Володимировичу, що наштовхнуло вас на ідею створення «Сучасного ЖВЛ України», із чого все починалося?
— Історія загальновідомої серії «ЖВЛ», започаткованої книговидавцем Флорентином Павленковим, починалася 1890 року. Це вже пізніше видавництво «Молода гвардія» всюди публікувало, що серію «ЖВЛ» заснував Максим Горький 1933-го. Насправді ж Флорентин Павленков за 25 років випустив у Санкт-Петербурзі 200 томів життєписів науковців, письменників, художників, воєначальників, державних діячів, які вже пішли з життя, але мали авторитет і визнання. Усі історії створювали письменники, а книговидавець Флорентин Павленков їх випускав.
Виданню «Сучасного ЖВЛ України» передувала не зовсім радісна подія. 2004-го до 350-річчя Харкова я вирішив зробити для нашого міста подарунок: написати книжку про видатних харків’ян. Але доки збирався з думками, вийшла книжка одного із земляків до його 75-річчя. Я відкрив її і зніяковів: ця людина розповідала про досягнення спорту Харківщини і всієї країни, приписавши собі всі заслуги. Ті здобутки були надбані завдяки багатьом моїм проєктам, втіленим у життя з допомогою голови облради Олександра Масельського. Тобто те, що я пробивав з Масельським у Москві, Верховній Раді, він приписав собі. 1996 року Олександра Масельського не стало, але я живий і добре пам’ятаю ті події!
Щиро кажучи, тоді в мене до певної міри проявилися і самолюбство, і прагнення встановити істину. Не через сварки-звинувачення. Це дало поштовх тому, що я дозрів до зовсім іншого проєкту — прижиттєвої серії ЖВЛ. Вирішив написати книжку про видатних харків’ян, які живуть нині.
Одне слово, я подарував на 350-річний ювілей нашого міста «Сучасне ЖВЛ Харкова», куди потрапили життєписи наших земляків, які досягли істотних успіхів у розвитку Харківщини. У 18 томах серії «Сучасне ЖВЛ Харківщини» вийшли публікації про 82 видатних земляків, серед яких Л. Гурченко, В. Тацій, В. Бойко, А. Коваленко, О. Гречаніна, В. Кривобок, С. Тесленко, С. Коливанова , В. Бабаєв, В. Семиноженко, В. Золотарьов, Л. Шутенко, Ю. Кроленко, Л. Ісаєв та інші.
Про те, що 2004 року я випустив «Сучасне ЖВЛ Харкова», стало відомо у Москві. Це був новий крок у серії ЖВЛ, адже раніше писали про людей, які вже скінчили життєвий шлях, а тут раптом про видатних особистостей, з якими можна поспілкуватися, сказати їм «спасибі». А головне — неможливо збрехати, бо героя публікацій відразу викриють в неправді. І 2005 року з мого дозволу москвичі теж почали випускати книжки про своїх політиків, науковців, громадських діячів. Я наполіг, щоб в ЖВЛ написали правду про засновника серії. У московському видавництві дослухалися, і з 2006 року в усіх книжках цієї серії вже було написано, що ЖВЛ заснував Флорентин Павленков і продовжив Максим Горький.
Уже пізніше, 2017 року, я вирішив розширити коло героїв серії й перереєстрував видання на «Сучасне ЖВЛ України». У статуті записано, що це серія про видатних українців, які живуть в Україні та інших країнах, несуть ім’я України всьому світу.
— Чому героєм першої книжки серії «Сучасне ЖВЛ України» ви обрали Бориса Патона? Як ви працювали над створенням цієї книжки?
— Почати серію вирішив книжкою «Патон — гордість України» з видатної постаті Бориса Євгеновича. Вище за нього, як на мене, в Україні нікого немає. І це велике досягнення, що Академія наук України надала дозвіл харків’янинові написати книжку про його життя і діяльність. Книжку було приурочено до 55-річчя обрання Бориса Патона президентом Національної академії наук України і до 99-річчя із дня його народження. На її створення, а це 560 сторінок, пішло пів року, було переглянуто тисячі документів, публікацій, записано десятки розповідей близьких йому людей.
— Який із томів ЖВЛ України вам найдорожчий?
— Первістки, безперечно, найдорожчі. Звісно, це книжка про Патона. І не лише тому, що вона перша в серії «Сучасного ЖВЛ України». Її визнали всі академіки і члени-кореспонденти академії, у виданні виступили президенти п’яти національних академій.
Але не можу не сказати й про книжку, присвячену життю і творчості нашої Люсі. Людмила Гурченко звернулася до мене напередодні свого 75-річчя і висловила бажання взяти участь у ЖВЛ Харкова як героїня однієї з книжок. Мене обрала як автора. У дитинстві ми жили з нею в одному дворі, знали одне одного, вона мені довіряла, була впевнена, що не напишу того, що полюбляє публікувати жовта преса. Це для мене була велика довіра, і я зробив чудову книжку, яка досі популярна.
— Петре Володимировичу, ЖВЛ, — безперечно, один з ваших найвідоміших проєктів. Але майже все ваше життя пов’язане зі спортом. Юнацьке захоплення футболом спрацювало чи стезя вчителя фізкультури не відпускала все життя?
— Мені поталанило, що я був першим у багатьох ініціативах. Пів століття тому в журналі «Фізична культура в школі» з’явилася моя стаття, тоді студента Харківського державного педагогічного інституту фізичного виховання ім. Г. Сковороди, в якій я запропонував упорядкувати систему спортивних змагань у школі, замінивши спартакіади змаганнями між класами. А саме замінити змагання між збірними командами шкіл, в які потрапляли тільки учні зі спортивних секцій, а всі інші залишалися в ролі вболівальників, на змагання між класами, які перемогли у своїх школах, — спершу в школі, потім у районі, місті, області й країні. Тоді я ще не називав це «Старти надій».
Провів у Харкові фестиваль «Шкіряний м’яч» серед вуличних команд. 103 команди грали все літо на стадіоні «Піонер». Харків може пишатися, що 1959 року подарував мільйонам хлопчиків величезної країни змагання на приз клубу «Шкіряний м’яч», автор якого теж я.
Уся країна будувала за моїми проєктами спортивні споруди. Саме в Харкові розроблено проєкти унікальних найпростіших спортивних споруд для шкіл, житлових мікрорайонів, які потім стали популярними в усьому Радянському Союзі. У наявній тоді літературі я не знайшов опису обладнання, яке можна застосовувати для школярів, тому взявся за розроблення спортивних снарядів сам. І через рік створив цілий комплекс спортснарядів, у якому були бруси-верстат на десять осіб, турніки, пристосування для стрибків у висоту з розбігу, рукохід тощо. А вже пізніше, коли розробляв проєкти спортивних комплексів, до цієї справи долучилися фахівці-ентузіасти, які об’єдналися в ОКБ «Спортпроєкт», створене за моєю ініціативою.
Другий мій всесоюзний проєкт спортивних змагань між класами — «Старти надій». До двох уроків фізкультури на тиждень додав ще дві години щотижневих заходів всередині школи, між школами і т. ін. Але брали участь в них не збірні команди, а цілі класи, які повинні показати кращий командний результат у своїй школі, потім — домогтися його в районі, місті, області, Україні. І вже в «Артеку» збиралися 100 найкращих класів на фінал «Старту надій» з усього СРСР. Так Харків став батьківщиною «Шкіряного м’яча», «Артек» названо батьківщиною ігор «Старти надій», він завоював статус столиці спортивних споруд СРСР.
Мої роботи з індустріалізації спорту видано накладом 30 мільйонів.
Я проєктував не заради грошей — це була громадська робота. Вважав, що це допоможе вчителям виховувати молодь і розвивати фізкультуру. Просто я не байдужий до того, що роблю. Я був і залишився єдиним лауреатом премії Ленінського комсомолу серед величезної армії фізкультурних фахівців країни.
Мене тішить, що 1998 року в Україні за рішенням Національної ради з питань молодіжної політики при Президентові було відроджено дитячі спортивні ігри «Старти надій», в які я вклав не лише знання, вміння, ентузіазм, а й душу.
— Які нові книжки вийдуть друком у серії «Сучасного ЖВЛ України», які нові імена в цих виданнях стануть відкриттям для багатьох українців?
— Днями я отримав із друку 21-й том ЖВЛ, присвячений 215-річчю університету ім. В.Н. Каразіна. Цього року вийде ще три томи серії, в яких ітиметься про видатних жінок Харкова. Її героями стали чотири ректорки харківських вишів, вісім почесних громадянок міста. Серед них засновниця першого в Україні недержавного вишу — Харківського гуманітарного університету «Народна українська академія» Катерина Астахова, олімпійська чемпіонка Яна Клочкова, знаменита тенісистка Еліна Світоліна, яка на Олімпіаді в Токіо завоювала бронзову медаль для України, й інші яскраві постаті.
Будуть у цій серії харків’янки, які стали видатними в різних галузях, — усього 20 жінок. Зокрема народна вчителька Олена Харік — єдина, кого на Слобожанщині удостоєно такого високого звання. Ці книжки вийдуть до кінця цього року завдяки підтримці міського бюджету розвитку.
Володимир ГАЛАУР,
«Урядовий кур’єр»
.jpg)
ДОСЬЄ «УК»
Петро ВОЛОВНИК. Народився 11 серпня 1937 року в Києві. Закінчив Харківський технікум фізичної культури та ХДПІФВ ім. Г.С. Сковороди. Працював викладачем інституту залізничного транспорту, вчителем фізвиховання Харківської фізматшколи №27, інструктором-методистом ДЮСШ №6, інспектором з фізвиховання Харківського міськвно, тренером-методистом, тренером збірної Держкомспорту СРСР, генеральним директором НВО «Надія» Держкомосвіти Союзу, професором кафедри фізвиховання та спорту Харківського національного університету міського господарства.
Відмінник фізичної культури СРСР, заслужений вчитель України, заслужений професор університету, Почесний громадянин Харківської області. Нагороджений Золотою медаллю ВДНГ СРСР, знаками «Трудова доблесть» та «Слобожанська слава». 2018 року удостоєний ордена «За заслуги» ІІІ ступеня.