Український художник
Петро ГРИЦИК
Нашого цвіту — по всьому світу. Це про українців, яких доля розкидала по континентах і материках неосяжної земної кулі. Чимало їх живе, працює і творить у США.
— Пам’ятаю, кілька років тому біля входу в «Starbucks», отут неподалік, на Другій авеню в Нью-Йорку, побачила чоловіка, який фотоапаратом, з вигляду антикварним, поміщеним на триногу, як у старі чорно-білі часи, щось «знімав». Апарат незворушно стояв десять-двадцять хвилин, півгодини... Коли я, вмираючи від цікавості, підійшла й запитала: «Що ви фотографуєте?», чоловік спокійно відповів: «Дощ». Тоді я не знала, що це були ви...
— Не люблю імітацій, компіляцій. Для мене важливо відчувати довколишній світ. Я постійно в якихось роздумах, постійно переді мною образний ряд, і не раз, чесно кажучи, буває, мене «замикає». Вийшов у поле — простір, туман, трави... У мене може виникнути ціла низка образів. Не один, не два, а багато. Деколи навіть не знаю, чому те фотографую.
— Наскільки знаю, ви спочатку «відчували довколишній світ» через живопис — малювали, а згодом взялися за фотооб’єктив...
— Я відклав пензлі і взявся за інше мистецтво. Хоча на зорі технічного прогресу фотографія імітувала живопис, образотворче мистецтво, яке було тоді реалістичне. Тому ті ранні світлини і стилістично, й композиційно нагадують живописні полотна. Фотографія мені цікава з огляду на певний документалізм й безмежні можливості. Світ, який вона може в себе ввібрати, настільки багатий і цікавий, що постійно тримає в напруженні того, хто його пробує охопити й відчути через фотооб’єктив... Один з мудрих людей сказав: «Не будьте модерністами, а будьте вічністами».
— Критики ваші фотороботи часто називають «золотими» й «платиновими», бо вони нібито справді покриті і золотом, і платиною. Легенда?
— Ні, чому ж, правда. Колись я почав з класичної бромівської фотографії, але вона мене не задовольняла — надто графічна. Зацікавився іншими техніками, зокрема й старовинними, які справді передбачають використання золота й платини. Крім того, я не знімаю модерними фотоапаратами, лише старовинними, які моделюю власними руками.
— Коли переглядаєш ваші фотополотна, складається враження, що це фрагменти різних світів. Причому нерідко «фрагменти непотрібності»: вищерблена порцелянова лялька, викинутий на звалище диван, надкушене яблуко... Що ви хочете цим сказати?
— Коли я приїхав в Америку 1990 року, мене страшенно вразило розмаїття в той час, коли наша матеріальна культура була представлена безнадійним одноманіттям. Візьмімо хоча б звичайну пляшку — що на оцет, що на горілку, що на вино, що на олію — одна й та сама за формою й дизайном посудина. Тепер те, що мене захоплювало тоді, вже не функціональне, бо з’явилося нове, і це нове оновлюється щодня. Сьогодні технології випередили культуру. Але для мене те старе, яке комусь здається «фрагментом непотрібності», має мистецьку цінність. Люблю старі речі, бо в них зафіксована певна епоха. Люблю ходити на «flea-market», там є надзвичайні речі, в яких відчувається тепло рук людей, що жили на цьому світі до нас, якась гармонія.
— Мене завжди дивувало, що на «flea-market» часто продають старі родинні фотокартки. У рамах, з дарчими написами від руки... Так, неначе виставляють на продаж своє життя...
— Якісь речі реальні, тривіальні мені цікаві, але… Чому щопівроку їду на Львівщину, додому? Їду у своє дитинство. Там бачу маму ще тих часів. І нехай вже немає багатьох людей, але є пам’ять. Кожна деталь, кожен пейзаж у моїх роботах пов’язані з людьми. Попри те, що в мене майже немає людей на фотокартках. Але коли фотографую, скажімо, якийсь сад, то це сад моєї пам’яті. Пам’ятаю, як рвав яблука в тому саду, а потім утікав від господаря. Той господар був надзвичайно колоритний, я його боявся, але для мене він — персонаж великої вистави, назва якої — життя.
— Саме тому ви майже ніколи не фотографуєте Нью-Йорка, бо там немає «саду вашого дитинства»?
— Тому що я не відчуваю зв’язку між реальною ситуацією і людьми, яких пам’ятаю.
Якісь фрагменти є, але вони є результатом освіти, а не почуттів. Для мене дуже важливий особистий, індивідуальний момент. Можливо, тому, що я дуже великий індивідуаліст.
Фото Петра ГРИЦИКА «Мати»
— Невже вас тут нічого не гріє?
— Певне, що гріє. Маю респект до цього міста, воно мене навчило ширше дивитися на світ. Але сказати щиро, великого міста не можу довго терпіти. Я ж не живу в Нью-Йорку, я живу на 9-й вулиці.
— В українському селі...
— Не в українському селі. Хоч вважаю, що національні моменти, голос крові дуже важливі. Живу ось у цьому будинку і у власному світі.
— Але що вас тут тримає? Мені дуже подобається звернення, яке недавно було розвішане по всьому Нью-Йорку: «Живіть там, де любите, і любіть те місце, де живете». Правда, тепер воно кудись зникло. Можливо, просто закінчилися гроші на рекламну кампанію.
— Коли після закінчення школи поїхав до Львова вступати до художнього училища, то Львів здався мені цілою галактикою. Я приїхав з містечка Бібрка, мальовничого, але маленького. І дуже був вражений, що не можу ні з ким говорити, — так багато людей довкола, а я нікого не знаю. Це вже потім зрозумів, що велике місто часто підсилює якісь третьорядні речі і знеохочує талановитих людей. Але в тому середовищі, де я виростав, була старовинна патріархальна модель — були люди, яких усі беззастережно поважали, були власні моральні імперативи. Тепер тієї моделі вже немає — ніхто нікого не поважає, ніхто ні на кого не орієнтується. Попри те, що більшу частину життя я провів у великих містах, боязнь перед великим містом залишається в мені досі.
— А як склалася ваша доля після закінчення училища?
В 1963 році вступив до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. То були надзвичайно цікаві часи. Багато означав особистий приклад професури. Наприклад, у мене викладав Роман Юліанович Сельський — відома у Львові людина, він виховав цілу плеяду цікавих учнів. Данило Данилович Довбушинський, який живе у Львові й нині. Карло Йосипович Звіринський — колоритний типаж, хороший художник, він ніколи безпосередньо не був моїм учителем, але я його вважаю своїм наставником. З першого дня, коли я приніс малюнки, він подивився на них, після того взяв мене за руки, ми вийшли в коридор і йшли, говорили... Потім Карло Йосипович дав список світової літератури, яку, на його погляд, кожна освічена людина повинна прочитати, — аж до Ромена Роллана і Томаса Манна.
Великим відкриттям був для нас Василь Симоненко. Його «Тишу й грім» я знав від початку до кінця й міг читати напам’ять годинами. Був на річниці його творчості, де Іван Драч виголосив одну із своїх епохальних промов. Я привіз той виступ й іншу літературу до Львова й почав популяризувати серед студентів. Ми малювали й читали вірші. І мене «взяли». Уперше — абсолютно тривіально. Одного дня завідувачка відділу кадрів інституту каже, щоб я взяв паспорт і йшов разом з нею до гуртожитку, де мене пропишуть. Виходимо надвір, завернули за ріг, а там стоїть «Волга», традиційно чорна, сидять у ній люди, виходять і кажуть, що нам треба з цим молодим чоловіком переговорити. Я досі пам’ятаю їхні обличчя. Мене протримали сім годин. Допитувались про вірші, які публічно читав, про приятелів, вербували, звісно... А моя Галя, дружина, божеволіла, бо не знала, куди я дівся й чи повернуся взагалі. То був перший раз, а потім тих разів було безліч. Закінчувалося щоразу тим, що я мусив розрахуватися зі Спілки художників й шукати іншу роботу, далеку від мистецтва, щоб заробити якусь копійку, бо треба було годувати сім’ю.
— До Америки двадцять років тому вирішили їхати, щоб вирватися з тієї атмосфери?
— Я народився на чужині, в Польщі, на Холмщині, й на схилі років живу на чужині. Але помислами й душею все одно в Україні. Попри будь-які «атмосфери».
— На замовлення працюєте?
— Не працював, не можу і не буду. Я роблю те, що відповідає моєму внутрішньому єству, — шукаю ту об’єктивність у собі, всередині свого «я». Для мене важливо, щоб те, що роблю, задовольняло мене, й дуже важливо, щоб я робив це чесно. А хто що говорить — немає значення...
— Але то велика розкіш — творити для власного задоволення...
— Тому я дуже розкішний чоловік.
— Дружина вас завжди розуміла?
— Завжди. Галя також художниця, ми разом вчилися в інституті. Вона родом із Чернівців, з дуже інтелігентної родини, яка зналася з Ольгою Кобилянською й багатьма іншими славними українськими людьми. Свою книжку «Reflections of Reality», яка щойно вийшла, я хотів присвятити їй, щоб хоч якось компенсувати ті нескінченні роки безгрошів’я, аскетизму, недоїдання, недосипання, неприйняття, несприйняття... Але вона мене просто розчулила до сліз, сказавши: «Присвятімо її мамі. Мама в нас залишилася сама...»
— Скільки вашій мамі років?
— 87. Це дуже сильна, вольова жінка.
— Ви їдете додому, щоб через півроку знову повернутися. Чому повертаєтеся?
— Щоб не почуватися одинаком.
— Невже в Україні так самотньо?
— Не тому. У Нью-Йорку в мене дружина, діти, онуки. Так сталося. Маю толеранцію до цієї країни. Але мені бракує комунікації. Ніхто не може замінити живого спілкування.
— В Україні лишилися люди, з якими вам є про що говорити?
— Там живе моя мама. Досі не можу з нею наговоритися. А коли бракує слів, іду в сад, у трави, поле, ліс. Іду з фотоапаратом. Мене цікавлять пограничні ситуації й відчуття. Мене цікавить вічність, яку можу відчути лише вдома. Переглядаю фотографії, зроблені років десять тому, — вони не стали вчорашніми. І це певна компенсація, моя приватна розмова з вічністю...
Катерина КІНДРАСЬ
для «Урядового кур’єра»,
Нью-Йорк
ДОСЬЄ «УК»
Петро ГРИЦИК. Український художник. Народився 3 травня 1944 року на Холмщині, виростав на Львівщині. Закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (нині Національна академія мистецтв). Працював у галузі живопису, монументального мистецтва, нині — фотомистецтва. Роботи П.Грицика експонували на виставках у Данії, Франції, Росії, США. Член Національної спілки художників України. Автор книжки «Reflections of Reality». Живе й працює в Нью-Йорку та Львові.