Нашого земляка генерала Петра Григоренка шанують у кожній кримськотатарській родині. Його прізвище нарівні з іменем академіка Сахарова стало синонімом безкомпромісної чесності й принциповості. Проте далеко не всім українцям відомо, що цей нащадок запорозьких козаків чимало зробив для відновлення історичної справедливості — повернення татар Криму на їхню рідну землю.
Автономія татарська, влада російська
Незалежно від ставлення до Леніна, ніхто не ризикне заперечувати його визначення Російської імперії як «тюрми народів». І якщо навіть українці, попри слов’янське походження і православну віру, до революції 1917 року не мали ЖОДНОЇ школи з українською мовою навчання, то права «іновірців», до яких офіційно зараховували татар Криму, ігнорували.
Отож створення в жовтні 1921 року Кримської АРСР, як справедливо наголошували в тодішніх офіційних документах, стало лише малою частиною компенсації тих «бід і утисків, яких віками зазнавав татарський народ Криму з боку буржуазії і царського режиму». Подобається це чи ні кримським патріотам російського розливу, автономія Криму зумовлена національними, а не територіальними особливостями.
Стосовно тверджень, що навіть на той час більшість населення півострова становили росіяни, а не татари, то це справді так. Зокрема, на середину 1930-х століття 49,6% жителів Криму — росіяни, 19,8% — татари і 13,7% — українці.
Аналізуючи докладніше, можна з’ясувати, що ця статистика відображає реальність так само, як середня температура хворих у лікарняній палаті, де один пацієнт уже помер, а ще один — у гарячці. Річ у тому, що на більшості приєднаних до Росії територій міста були етнічно російськими, а в селах переважало місцеве населення. Тож що більш міським був регіон, то меншу частку серед його жителів становили представники титульної нації.
Не дивно, що перетворення Криму на базу військово-морського флоту та на курорт для вищої російської знаті звело корінне населення півострова в… національну меншину на їхній рідній землі, хоч у сільській місцевості перевага залишалася за татарами. Так, на початку 1920-х на півострові налічувалося 144 татарські сільради, 37 німецьких і лише 20 — російських. Зате серед так званого радянського апарату (керівників територіальних органів влади) все було з точністю до навпаки: 57% їх загальної чисельності становили етнічні росіяни.
Щодо внеску татар у соціально-економічний розвиток півострова, то Кримську АРСР ще 1934 року серед перших шести адміністративно-територіальних одиниць СРСР відзначили найвищою радянською нагородою — орденом Леніна «за видатні досягнення у проведенні сільськогосподарських робіт». Не зайве нагадати, що місцеві селяни-татари примудрялись отримувати рекордні урожаї навіть без життєдайної дніпровської води, яка лише з 1963 року почала надходити в Крим.
Від окупації до депортації
Татар Криму не оминули ні примусова колективізація, ні масові репресії 1937 року, ні боротьба «з релігійним дурманом», підсилені національними образами. Тож не дивно, що чимало місцевих жителів сприйняли прихід гітлерівців як визволення від сталінської тиранії. Втім, часто окупантів на початку війни зустрічали хлібом-сіллю, і навіть на суто російських територіях не бракувало охочих записатися у поліцію, однак «зрадниками» чомусь оголошували виключно малі народи.
Не менш дивує, що за радянських часів фактично кожен «щось чув» про підступно вирізаних кримськими татарами сонних радянських солдатів-визволителів, що, до речі, досі не знайшло підтвердження в архівних документах. Однак фактично ніхто не чув про каральну операцію гітлерівців, які восени 1943 року за допомогу радянським партизанам упродовж однієї доби знищили 154 кримські села, більшість із яких були татарськими.
Про трагічні подробиці виселення з Криму не лише місцевих татар, а й болгар, вірмен, греків написано багато, тому варто нагадати основні деталі «військової операції», що розпочалася вранці 18 травня і тривала до 16 години 29 травня 1944 року. Депортованим відводили кілька хвилин на збори, дозволяли взяти із собою лише речі, які могли підняти на плечах зазвичай і без того обтяжені малюками багатодітні татарські родини.
Операція фактично зайняла дві доби, впродовж яких «підвезено спецконтингенту до станцій посадок 165 515 осіб». Ще понад тиждень методично відловлювали тих, хто втік, намагався сховатися чи дивом уникнув депортації в містах чи нетатарських селах, за рахунок чого чисельність депортованих зросла до 194 303 осіб. Понад чверть з них загинула в дорозі та місцях постійного поселення, де влада заздалегідь потурбувалася, щоб нещасних зустрічали як «ізмєнніков Родіни».
Улітку переможного 1945 року Кримську автономію офіційно перетворили на одну з областей РРСФР, а в листопаді 1948 року запровадили кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового поселення — 20 років позбавлення волі. Навіть коли після смерті Сталіна оголосили масову амністію і кримінальні злочинці всіх мастей вийшли на свободу, кримських татар продовжили утримувати фактично у концтаборах. Лише 29 квітня 1956 року нарешті вийшов секретний наказ міністра внутрішніх справ СРСР №0144, який звільнив кримських татар з-під адміннагляду за обов’язкового доведення їм під розписку, що «зняття з них обмежень щодо спецпоселення не веде за собою повернення їм майна, конфіскованого при виселенні, і що вони не мають права повертатись до місць, звідки були виселені».
«Не можу мовчати!»
Попри численні бойові нагороди і важке поранення, навряд чи Петро Григоренко, який закінчив війну полковником, залишився б у вдячній пам’яті мільйонів людей, якби вже генерал-майор і начальник першого в СРСР факультету військової кібернетики в академії Генерального штабу не насмілився відверто сказати те, що думав. На партійній конференції в 1961 році він заявив, що критика культу особи ведеться однобоко, бо нічого не говорять про причини, які породили це явище. Тому можливі рецидиви старої хвороби, а між народом і правлячою верхівкою, як і між проголошуваними лозунгами і радянськими реаліями — величезний розрив.
Відповіддю стало партійне стягнення та відправлення для подальшої служби на Далекий Схід. Тут опальний генерал провів два роки, добросовісно виконуючи покладені на нього обов’язки, і добре усвідомлював, чим може обернутися впертість і для нього особисто, і для родини.
Та настав час, коли Петро Григоренко вслід за Львом Толстим усвідомив: «Не можу мовчати!» Однак за часів класика навіть підцензурна преса мала змогу писати правду про військово-польові суди над учасниками селянських бунтів, а за «народної» влади про криваві розправи над учасниками мирних акцій протесту в Новочеркаську доводилося розповідати у власноруч написаних листівках, які влітку 1963 року, приїхавши до Москви у відпуску, генерал демонстративно роздавав робітникам перед прохідною заводу «Серп і молот».
Петра Григоренка визнали душевнохворим і, позбавивши звання і бойових нагород (хоч, як відомо, хворих за хворобу не карають!), запроторили на примусове лікування. По його завершенні бойовий генерал змушений був заробляти на життя роботою вантажника овочевого магазину, однак не зрікся поглядів. Спектр інтересів одного з перших радянських дисидентів вражає шириною і різноплановістю — від суто академічного і глибоко наукового обстоювання правдивої історії Великої Вітчизняної війни та прав репресованих народів на реабілітацію до цілком конкретних дій на захист інакодумців.
У травні 1967 року Петро Григоренко виступив громадським захисником на гучному процесі над активістами правозахисного руху кримських татар, що проходив у Ташкенті. Тож у тому, що у вересні згадуваного року президія Верховної Ради СРСР нарешті видала указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», яким офіційно було знято звинувачення з всього народу у зраді Батьківщини, є заслуга й українця Петра Григоренка.
Чи дочекаємось покаяння і очищення?
У квітні 1969 року Петро Григоренко знову приїхав до Ташкента захищати права номінально реабілітованих, однак фактично депортованих кримських татар. На цей раз його заарештували, однак місцеві судмедексперти винесли не потрібний владі вердикт: «Вменяемый. В стационарном лечении не нуждается».
Отож щоб не допустити справу до суду, Григоренка перевезли до Москви, де вже завдяки висновку столичних «світил» правозахисника знову запроторили до одиночної камери (чи то пак, палати) психлікарні. Втім, у відповідь на протести світової спільноти через півроку Григоренко вийшов на волю і навіть став одним із засновників Московської і Української Гельсінських груп.
Для Петра Григоренка правозахисна діяльність стала сенсом життя і спокутою його гріхів, про що він з гіркотою написав:
«Ведь это мой труд вложен в то, чтобы создать общественный порядок, при котором преступники, истребившие 66 миллионов советских людей, не только не наказаны, но окружены почетом и сами наказывают тех, кто пытается напомнить об их преступлениях. Это я приложил руку к тому, чтобы в стране утвердилось беззаконие».
Уже кілька десятиріч минуло від часу, коли писались ці рядки, і давно впав під вагою власних злочинів комуністичний режим. Однак слова Петра Григоренка продовжують залишатись актуальними для кожного, хто не розучився думати. Чи багато з нас можуть сказати, що без гріха і завжди чинили по правді, бачачи, як твориться беззаконня? Чи не лежить на кожному з нас частина провини за те, що не лише кримські татари, а й ми, українці, досі не стали господарями на рідній землі?
Ми в Google+