Перський похід «Запорожців»

ВИПУСК ПЕРШОГО В СРСР СЕРІЙНОГО ГУСЕНИЧНОГО ТРАКТОРА

ТЕХНІКА. Багато хто вважає, що перші жінки-трактористи — це суто радянське ноу-хау. Та насправді пріоритет за Великобританією, яка у розпал Першої світової війни опинилася на межі голоду, зумовленого браком тяглової сили і робочих рук у сільському господарстві. Тож 1918 року чоловіків замінили жінки, а коней — американські трактори «Фордзон». Лише впродовж цього року через океан переправили 5 тисяч залізних коней, яких на полях Англії побачили раніше, ніж у США.

Зайве пояснювати, що після кровопролитної громадянської війни, розв’язаної більшовиками, ситуація в колишній Російській імперії була ще гіршою, ніж у Великобританії. Отож недаремно Ленін заявляв: «Якщо ми зможемо дати 100 тисяч тракторів, то селянин-середняк скаже «Я — за комунію». Та на ділі партійні вожді пішли звичним шляхом насильства, а не переконання. Тим більше, що мрії про трактори й електрифікацію ще довго залишалися прожектами. Зокрема в Україні масове підключення сіл до електромереж розпочалось у середині 1960-х.

Один з найпоширеніших міфів — що нібито першими радянськими тракторами стали легендарні «Фордзони». Справді, 1 травня 1924 року на першотравневій демонстрації в Ленінграді гордо продемонстрували два перші «Фордзони-Путиловці» — піратські копії американського трактора, виготовлені на місцевому Путиловському заводі. Однак серійний випуск цих машин стартував лише 1 жовтня.

Тим часом 1 травня 1924-го з воріт Харківського паровозобудівного заводу виїхали перші в СРСР гусеничні серійні трактори «Комунар» потужністю 50 кінських сил — у 2,5 раза більше, ніж у «Форд?зона-Путиловця». До речі, випуск украй потрібної країні техніки міг розпочатися значно раніше і сягати 1200 тракторів на рік, якби союзна влада погодилася з пропозицією українського раднаркому про організацію випуску «Комунара» на спеціалізованому виробництві в Таганрозі, що входив на той час до складу України. Однак вольовим рішенням це місто з частиною Донеччини стало російським, а для Харківського паровозобудівного заводу трактори були непрофільною продукцією. Отож українцям довелося шукати кошти для будівництва з нуля знаменитого ХТЗ — Харківського тракторобудівного заводу, який запрацював лише 1 жовтня 1931 року.

Не гріх нагадати, що першим радянським колісним трактором, запущеним у серійне виробництво, теж стала українська розробка — «Запорожець». Його створили у містечку Кічкас. Серцем трактора став двигун, який випускав один з місцевих заводів. Він працював на сирій нафті. Задля максимального спрощення конструкції відмовилися від диференціала, який дає змогу ведучим колесам під час розвороту машини рухатися з різними швидкостями. В результаті трактор став триколісним — з одним широким колесом-котком позаду. Зате машина була доступною за ціною навіть для господарств заможних селян-одноосібників.

Про завершення робіт над першим «Запорожцем» відзвітували 21 березня 1923 року. Однак серійний випуск машини вирішили налагодити на значно потужнішому підприємстві у Токмаку за майже 100 кілометрів від Кічкаса. Цю відстань у вересні 1923 року «Запорожець» успішно здолав власним ходом.

Нині прийнято іронізувати над кустарною розробкою українських конструкторів, недолугість якої об∂рунтовують порівнянням основних технічних характеристик «Запорожця» і «Фордзона»: маса — 2,4 і 1,3 тонни відповідно, потужності — 12 і 20 кінських сил. Та насправді йдеться про перший пробний екземпляр «Запорожця» та суто американський «Фордзон», над яким, за визнанням Форда, працювали 15 років і витратили на його розробку кілька мільйонів доларів.

Натомість серійні «Запорожці» та «Фордзони-Путиловці» мало чим різнилися і за масою (1,9 та 2,0 т відповідно), і за потужністю (18 і 20 кінських сил). Це, до речі, наочно продемонструвало проведене у 1925 році змагання двох тракторів, на якому «українець» завершив оранку десятини землі на 25 хвилин раніше від «ленінградського американця», витративши 17,6 кг нафти, а не 36 кг дефіцитного гасу. Не дивно, що на виставку сільгоспмашин у Персії, де СРСР прагнув вразити іранців своїми технічними досягненнями, відправили саме «Запорожця», який здобув золоту медаль.

Проте із суто політичних мотивів в СРСР зробили ставку на «Фордзони», а випуск «Запорожців» згорнули в 1927 році. Однак найкраща рекомендація українських тракторів — те, що ці надійні й невибагливі машини трудилися на полях аж до 1958 року!

160 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ГОРБАЧЕВСЬКОГО

Український міністр Австро-Угорщини

ГОРДІСТЬ. Нерідко можна почути, що наша нація не дала людству жодного світила культури чи науки світового рівня за винятком Шевченка. Такі заяви лунають навіть з вуст людей, що чомусь претендують на звання політичної еліти. Насправді поживним ∂рунтом для таких інсинуацій служить лише наше незнання історії власного народу. Зокрема чи багатьом відомо, що першою європейською державою, де було запроваджено посаду міністра народного здоров’я (саме так у дослівному перекладі вона іменувалась), стала Австро-Угорщина, а першим міністром — українець Іван Горбачевський?

В історію світової хімії його ім’я ввійшло завдяки іншому звершенню — синтезу в 1882 році сечової кислоти, над чим з 1776-го, коли відкрили цю речовину, безуспішно працювали десятки відомих хіміків. Важко повірити, що це досягнення здійснив 28-річний дослідник-початківець, який упродовж свого довгого життя здобув ще заслужену славу видатного біохіміка, фахівця із судової медицини, гігієніста, епідеміолога й українського патріота.

Останнє вражає чи не найбільше, адже як у Тернопільській гімназії, де навчався син священика із села Зарубинці нині Збаразького району, так й у Віденському університеті українську мову вважали хлопською і переслідували. Зокрема за надіслані другові до Румунії українські книжки, серед яких був «Кобзар» Тараса Шевченка, студент Іван Горбачевський мав «профілактичну розмову» і відсидів ніч у тюремній камері.

Дослідники біографії науковця підрахували, що лише 21 із 88 років свого життя він провів на рідній землі.

Не менш унікально поєднались у долі Івана Горбачевського захоплення чистою наукою і практика. Синтез сечової кислоти, дослідження вітамінів, виділення у чистому вигляді амінокислот та експериментальне доведення, що саме вони є «цеглинками» білків — вагомий внесок нашого земляка у на той час суто теоретичні дослідження. Натомість успішне запобігання епідемії черевного тифу в Чехії, яка стала другою батьківщиною Горбачевського, розробка основ гігієни праці у промисловості, вирішення прикладних питань судової токсикології та заснування одного з перших інститутів медичної хімії — не менш вагоме підтвердження ефективного впровадження досягнень науки у практику.

До речі, призначення видатного вченого і досвідченого організатора на спеціально створену для нього міністерську посаду не було результатом політичних ігрищ. Ішлося про зупинення загрозливих епідемій — від тифу до сумнозвісного грипу-«іспанки», що буквально косили населення країн-учасниць Першої світової війни. Задля цієї мети доводилося заплющувати очі на свідому українську позицію науковця.

Не дивно, що, коли різнонаціональна Австро-Угорська імперія розпалася, Горбачевський підтримав проголошення самостійності Західно-Української Народної Республіки, а після поразки визвольних змагань у великій Україні вже немолодий науковець — один з найактивніших професорів відкритих у Чехословаччині українських вишів.

Він знову подавав приклад безкорисливого служіння національній справі: задля матеріальної підтримки колег, для яких викладацька робота — єдине джерело доходів, знаний світу науковець читав лекції безплатно, обмежуючись призначеною йому чеською владою пенсією. Це теж був урок для студентів, як слід любити Україну не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені.

УСУНЕННЯ ПЕТРА ШЕЛЕСТА З ПОСАДИ ПЕРШОГО СЕКРЕТАРЯ ЦК КПУ

«Суд історії ще попереду»

ПОЛІТИКА. З погляду комуністичної ідеології єдиним гріхом Петра Шелеста була його любов до України й українців. Однак для брежнєвської команди, яка взяла курс на формування нової історичної спільноти людей — безнаціонального радянського народу, було неприпустимо, що, як з жахом доповідав вищому партійному керівництву Суслов, «на Україні говорять українською мовою».

Тож у Москві вирішили керуватися перевіреним імперським правилом, свого часу озвученим ще ідеологом біло?гвардійського руху Василем Шульгіним: «Краще незалежна, але геть зросійщена Україна, ніж Україна в складі Росії, але з пануванням на її землях української мови та культури».

Після усунення Шелеста у формально самостійній УРСР взялися за «посилене вивчення російської мови» та зведення національної самобутності до рівня шароварщини. Проте опальний керівник уже тоді застерігав манкуртів, що «справжній суд історії ще попереду».

150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЕТЕЛЬ ВОЙНИЧ

«Зоре моя вечірняя»

КУМИР. Кілька поколінь радянських громадян виросли на антиклерикальному романі Етель Ліліан Войнич «Овід», що мав сприяти формуванню світогляду справжніх будівників комунізму. Мало хто з них знав, що пристрасний борець з «релігійним мракобіссям» у 1887–1889 роках побувала у Російській імперії, а на Великдень 1887-го навіть відбулося заочне знайомство тоді ще Ліліан Буль з її майбутнім чоловіком. Він на той час сидів за революційну діяльність у камері варшавської Цитаделі, з вікна якої побачив і запам’ятав свою суджену, яку знову випадково зустрів у Лондоні.

Це далеко не єдина романтична пригода у житті письменниці, яка навряд чи здогадувалася, що залишиться у нашій пам’яті насамперед як біограф Тараса Шевченка та перекладач його творів. До речі, Етель Войнич не лише володіла українською мовою й добре знала нашу літературу, а навіть бувала у Львові й була особисто знайома з Іваном Франком. У передмові до збірки творів Кобзаря, перекладених нею, письменниця охарактеризувала Шевченка як лірика світового масштабу, а серед англійськомовних перекладів їй найкраще вдалися, на думку фахівців, безсмертний «Заповіт» та пролог до поеми «Княжна» («Зоре моя вечірняя»).

Матеріали підготував підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр»