За армійською звичкою я на світанку вже на ногах. Потім прямую до газетного кіоску, скуповую кілька видань і повертаюся додому: вивчаю, аналізую надруковану інформацію. Особливо мене цікавлять матеріали, в яких розповідається про долю мого рідного «Південмашу». Друга тема, яка хвилює мене як людину, що понад 27 років віддала військовій службі, — це підтримка захисників України. Почну саме з неї.
Якось прочитав про те, яка допомога потрібна пораненим військовослужбовцям, і вирішив теж матеріально допомагати їм. Відтоді для мене став звичним маршрут до районної установи Ощадбанку України. З кожної пенсії почав перераховувати кошти на потреби української армії, зокрема на лікування поранених під час Антитерористичної операції бійців. Уже зробив майже 20 таких переказів.
Поясню, як долучився до благодійної справи. Якось побував у столичному військкоматі, хотів записатися добровольцем на цю війну. Бо під час строкової служби був танкістом, потім опанував спеціальність зв’язківця. Мені подякували за готовність, але сказали, що за віком не підлягаю мобілізації.
З часів військової служби дотримуюся правила: бути наполегливим у здійсненні всього задуманого. Ось і після ввічливої відмови стати до лав захисників України обрав інший шлях — вирішив матеріально підтримувати наших бійців на передовій. Збирався закупити медикаменти та відвезти їх у район бойових дій. Але через сімейні обставини не зміг це зробити. Тому вирішив надсилати перекази. На кожному з них писав: «На медичне забезпечення і лікування поранених військовослужбовців».
Моя дружина-стоматолог багато років пропрацювала у військовій поліклініці, тож підтримала моє рішення. Як і донька, яка пішла стежиною мами. Звісно, вони розуміли, що таким чином я буду відривати кошти від сімейного бюджету. Скажу відверто: вони конче потрібні для лікування моїх рідних. Але підтримали. Бо як члени сім’ї ветерана військової служби не могли залишитися осторонь допомоги людям у погонах…
Щодо «Південмашу». Саме на цьому потужному підприємстві, яке стало центром ракетно-космічної науки та технологій і на якому створювали ядерний щит держави, я і отримав путівку в життя. На ньому пройшов трудовий шлях від учня слюсаря до майстра цеху. Коли прийшов працювати на «Південмаш», його директором був Олександр Макаров. Чверть віку очолював він це підприємство. Я був свідком того, як під керівництвом майбутнього двічі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської і Державної премій, заслуженого машинобудівника України Олександра Максимовича Макарова підприємство перетворювалося на завод-сад, завод-створювач техніки, який не мав аналогів у світі. Серед заслуг директора — початок будівництва міста ракетників із чудовими житловими комплексами, стадіонами, парками.
Пишаюся тим, що у КБ «Південне» та на заводі «Південмаш» було створено найпотужнішу у світі ракету РС-20. Технічні характеристики цієї МБР неперевершені й нині. Зберігаю лист від президента України Леоніда Кучми, в якому він подякував за привітання з днем народження. Адже Леонід Данилович у конструкторському бюро працював з 1960 року, був першим заступником генерального конструктора, а потім став генеральним директором виробничого об’єднання «Південмаш». З його іменем пов’язані досягнення у ракетно-космічній галузі України.
За час існування КБ «Південне» та ВО «Південмаш» було розроблено і створено чотири покоління бойових ракетних комплексів та десять космічних ракетних. На орбіти виведено понад 1100 космічних апаратів, серед яких понад 400 — української розробки.
Трудова загартованість, яку отримав на «Південмаші», допомогла мені знайти своє місце на військовій службі. Хоч би які обіймав посади, завжди пам’ятав заповіді знаних заводчан: відповідальність, обов’язковість, високий професіоналізм.
Тепер болить у мене серце від того, що колишні мої побратими з ракетно-космічної верфі держави мають багато проблем. Читав у газетах, що зменшуються обсяги виробництва, відбувається скорочення кадрів, існує багатомісячна заборгованість із виплати зарплат. Доведені до відчаю люди вдаються до протестних акцій. Гадаю, що на державному рівні потрібно розв’язати цю найболючішу проблему щодо збереження і оновлення роботи гордості України, флагмана ракетно-космічної галузі. Можливо, потрібно у цей складний для нашої країни час перепрофілювати підприємства на випуск таких потрібних захисникам України новітніх зразків ракетних комплексів, інших видів озброєння.
Багато посад змінив я за роки військової служби. Був командиром окремого підрозділу, начальником зміни спецзв’язку, Проходив службу в Академії ППО Сухопутних військ у Києві, інших. Та хоч би яку з них обіймав, завжди пам’ятав девіз моїх побратимів з «Південмашу»: все робити на совість, бути відповідальним, першим відгукуватися на заклик про допомогу. Тому днями заповнив черговий переказ, на якому написав уже звичні слова: «На лікування поранених військовослужбовців». І робитиму це до повної перемоги українських вояків на сході України.
Володимир ТКАЧЕНКО,
ветеран військової служби,
для «Урядового кур’єра»