Чимало моїх колег, мабуть, погодяться, що брати інтерв’ю в керівника і наставника — справа доволі делікатна й відповідальна. Проте я йшла на зустріч із Михайлом Сорокою в передчутті щирої зустрічі й цікавої розмови, що, як і варто було сподіватися, переросла у дружню бесіду та спільні спогади.
Розповідаючи про життєвий шлях редакції «Урядового кур’єра», Михайло Михайлович з повагою і теплом називав імена всіх співробітників газети, запевняючи, що йому пощастило зібрати колектив надзвичайно професійних і талановитих людей, без яких «УК» не відбувся б. На жаль, обсяг газетної шпальти не дає змоги згадати всіх. Проте знаю, що Михайло Михайлович поставиться до цього з розумінням. Бо особливість журналістики в тому, що рядового кореспондента й головного редактора міцно поєднує одна важлива річ: вони передусім колеги по перу.
«П’ятірка» перших
— Михайле Михайловичу, як починався «Урядовий кур’єр»?
— Щоб розповідати про це, треба хоч коротко згадати про той час, коли це все відбувалося, — літо 1990 року. У Радянському Союзі тоді надзвичайно бурхливо тривали відцентрові політичні процеси й інтенсивний рух до самовизначення. І після того як Росія ухвалила декларацію про суверенітет, процеси ці стали незворотними.
На цьому тлі суспільних і геополітичних подій відчувався вакуум інформації, і саме життя диктувало потребу в нових виданнях, газетах різної політичної палітри, та й економіка вже потребувала окремого слова. На той момент Рада міністрів України, як тоді називався Кабмін, своєї газети не мала, тому й було вирішено створити урядову газету. У серпні 1990 року вийшла відповідна постанова, яка закладала для нової газети періодичність — двічі на місяць, обсяг — вісім сторінок формату А3. Тоді мені й запропонували очолити цю редакцію.
— Це стало для вас несподіванкою?
— Певною мірою так, бо сам я цього не шукав. Але мені було цікаво спробувати свої сили. Пригадую, що у вересні 1990-го мене затвердили на посаді головного редактора, і я почав шукати людей у редакцію. Спочатку був потрібен бухгалтер, і ми «засватали» Людмилу Дмитрівну Мартиненко, дуже порядну і чітку в роботі людину.
Але були необхідні й люди, які створювали б газету. Із Кабміну в «УК» прийшли Микола Махінчук і Георгій Косих. А потім у Маріїнському парку в мене відбулася зустріч із Леонідом Самсоненком, юнаком, який мав уже певний журналістський досвід, був працьовитим і наполегливим. І ще ми взяли в нову редакцію Володимира Косаківського, в якого за плечима був досвід роботи головним редактором газети «Молода гвардія». Нам надали три кімнати на п’ятому поверсі на вулиці Садовій, 1. Співробітникам газети доводилося паралельно працювати над номером, стягувати старі меблі в наші три кімнати, створювати банківські рахунки.
Ми відразу зрозуміли, що редакція перебуває в епіцентрі подій. Як кажуть, вона була в центрі своєрідного «бермудського трикутника»: Кабмін, Верховна Рада, Адміністрація Президента. Якщо ці будівлі з’єднати умовним лініями, то вийде трикутник, а редакція «УК» опинилася в його середині. До речі, на фінансування газети уряд надав смішну суму — 25 тисяч карбованців.
Не гірше, ніж в Аргентині
— А вам ставили якісь вимоги до тем і тональності матеріалів?
— У постанові про створення «УК» ішлося, що газета має інформаційно висвітлювати діяльність уряду, про жодну політику тоді не йшлося. Я, звичайно, усвідомлював, що така газета буде просто бюлетенем і її ніхто не читатиме. До кінця першого року стало зрозуміло, що видання, яке виходить двічі на місяць, — не газета, тому з наступного року ми стали тижневиком. Проте якось я супроводжував у відрядженні Президента Кравчука, і він мене запитав: «Коли ви вже станете щоденкою?» А я йому відповів, що редакції потрібне приміщення. Після цієї розмови я написав відповідний лист на ім’я Кравчука, його передали керівництву комбінату «Преса України», і після цього нам надали там чотири кімнати.
Біда перших років існування «УК» полягала в тому, що наша територія була розірвана, і навіть уже тоді, коли ми перетворилися на щоденну газету. Пригадую, під час своєї поїздки до Латинської Америки у Буенос-Айресі я побував у редакції провідної аргентинської газети і був вражений, що вона розташована у десятиповерховому будинку, де сама редакція займала лише два поверхи, а решта — творчо-виробничий комплекс. Саме тоді «УК» святкував п’ятиріччя. На святкування до нас прийшов прем’єр Євген Марчук. І я у своєму слові переповів те, що бачив у Буенос-Айресі, зауваживши, що ми, українська урядова газета, про такі умови навіть не мріємо, хоч Україна не бідніша за Аргентину. Наступного дня мені зателефонували з Кабміну й сказали готувати постанову про передачу нам одноповерхового будиночка на розі вулиць Садової й Грушевського. Щоправда, він був у запустінні, і ми розгорнули там серйозний ремонт, який часом супроводжувався конфліктами. Проте нарешті зібрали редакцію під одним дахом.
— І це позитивно вплинуло на роботу колективу «УК»?
— Колектив газети складався з високопрофесійних людей, яким я повністю довіряв, тому у виробничому процесі особливих проблем не виникало. Проте були відчутні проблеми з коштами, бо те, що нам надавав Кабмін, було невеликими сумами. У часи, коли в країні була гіперінфляція, ми зіткнулися зі страшною дорожнечею паперу і друку, траплялося, що й бензин для редакційних машин купували на літри.
Проте для творчості то був дуже цікавий і динамічний час. Журналісти «УК» їздили у відрядження не лише Україною, а й за кордон. Мені запам’яталася поїздка до Москви у 1994 році на підписання Тристоронньої заяви президентів України, США й Росії щодо вивезення ядерної зброї з України. Пригадую, як перед самим підписанням Білл Клінтон, Борис Єльцин і Леонід Кравчук стояли і про щось розмовляли. Мені було цікаво, про що ж говорять президенти. Я підійшов ближче, і коли прислухався, то зрозумів, що вони обговорюють, у кого красивіша краватка.
Критика має бути обгрунтована
— «УК» був допущений до роботи уряду, тому журналісти добре бачили й недоліки в його роботі. Були моменти, коли хотілося гостро розкритикувати урядовців?
— На редакційних «літучках» я завжди казав, що навіть найгострішу критичну щодо уряду тему можна і потрібно давати в нашій газеті. Тільки важливо, щоб це була критика не голослівна. До критичних матеріалів слід підбирати відповідні рубрики, наприклад «До уваги уряду» чи «Пропозиції з місць». І наші журналісти цим користувалися. Ми не могли, як кажуть, у лоб критикувати уряд. Це правда. Але були обхідні шляхи, які ми вдало використовували.
— І як до критичних матеріалів ставилися у Кабміні?
— Чи були в нас конфлікти з урядом? Річ у тім, що протягом 1990-х я намагався відвідувати всі засідання Кабміну, був у курсі всіх справ. Пригадую, як одного разу прем’єр Павло Лазаренко після перших хвилин засідання сказав: «А зараз ми продовжимо засідання без журналістів». Усі колеги вийшли, а я залишився сидіти. «А що, це пана Сороки не стосується?» — питає Лазаренко. Продовжую сидіти. «Ну добре, лишайтеся, ви ж наш!» — зрештою сказав прем’єр.
У відносинах із Кабміном ми із самого початку позиціонували себе як партнери і намагалися не допускати втручання в нашу роботу. В нас були непогані зв’язки із прес-службою Кабміну. Там працювали професійні журналісти, тому вони розуміли, що щось диктувати газеті не варто.
Траплялися періоди, коли на внутрішньополітичному полі України починали загострюватися стосунки між прем’єром і президентом. І це був жах. Адже в кабінеті головного редактора починали лунати телефонні дзвінки із суперечливими вимогами. Але з 2000-го я перестав ходити на засідання уряду, мінімізував контакти із прес-службою Кабміну, і газета почала жити автономним життям.
— А прем’єр-міністри читали «УК»?
— Їм усім клали на стіл нашу газету. Чи читали? Напевно, читали, бо нерідко реакція від прем’єр-міністра на наші публікації була. Хоч ми не проводили якихось спеціальних досліджень на цю тему. Але те, що наша газета була затребуваною, сумнівів не викликає.
Інформаційний захист держави
— А як ви як людина, що тривалий час очолювала державну газету, ставитеся до ідеї роздержавлення ЗМІ?
— На Заході існують офіційні друковані органи, теле- і радіоканали. Уже не згадую про, так би мовити, завуальоване наближення до влади того чи іншого західного ЗМІ, що насправді ні для кого не таємниця.
Нині в умовах війни Росія витрачає сотні мільйонів доларів, щоб на весь світ вести державну пропаганду, а Україна хоче свій інформаційний державний ресурс ось так просто роздати.
Звичайно, мас-медіа мають бути різні, і в нас їх достатньо. Але й держава має право інформувати про свою політику.
Крім того, хіба ті недержавні газети, які є в Україні, по-справжньому незалежні? Це західна преса виживає за рахунок рекламних надходжень, а в Україні це економічно неможливо. Тому українські газети стають друкованими органами олігархів і заможних партій.
Усі бачимо, як відбуваються війни олігархів із владою на комерційних телеканалах. А як влада може захиститися? Ось створили Міністерство інформації. На кого спертися цьому міністерству, як не на державну пресу, що стоїть на захисті не лише інформаційного простору, а й на захисті нації й держави? А ми збираємося цей захист зруйнувати.
На мою думку, зберегти державні видання абсолютно необхідно. Державних газет дві: «Урядовий кур’єр» і «Голос України». То невже найголовніша державна проблема на сьогодні — їх роздержавити? Я проти цього і вважаю, що процес повинен бути еволюційним. Кожен має право мати власні видання, теле- і радіоканали. Але й держава повинна мати таке право.
Вікторія ВЛАСЕНКО,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Михайло СОРОКА. Український журналіст і громадський діяч, очільник Київської обласної організації Національної спілки журналістів.
Народився 1948 року на Волині. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка.
У журналістиці з 1966 року. Від часу створення газети «Урядовий кур’єр» — її головний редактор (1990 — 2008). Автор багатьох публіцистичних творів і книжок.