25-РІЧЧЯ ПРИСЯГИ УКРАЇНІ БАТАЛЬЙОНУ МОРСЬКОЇ ПІХОТИ
ГОРДІСТЬ. Дії керівництва нашої держави після проголошення незалежності нагадували поведінку слона з повадками Моськи. Країна із потужною економікою та ядерною зброєю не лише сахалася дипломатичних окриків далеких і близьких сусідів, а й навіть не наважувалася добиватись виконання законів України на власній території.
Підтвердженням може слугувати епопея з ухваленою 28 січня 1992 року постановою Верховної Ради «Про державний прапор України». На відміну від путінських окупантів, які за лічені дні позривали українські стяги у Криму і нині судять тих, хто намагався цьому перешкодити, в незалежній Українській державі весь її південь і схід роками користувався атрибутикою СРСР, якого не існувало.
Зокрема, над будівлею Верховної Ради автономії, реорганізованою з Кримської облради, і Сімферопольським міськвиконкомом синьо-жовтий прапор замайорів аж з літа… 1995 року!
Уже звичкою стало пояснювати це толерантністю до місцевих російських шовіністів та прагненням не провокувати силового протистояння за браком засобів для його успішного врегулювання. Однак при цьому ігнорують те, що єдиним великим містом у Криму, де відразу по отриманні письмового тексту постанови «Про державний прапор України» 5 лютого 1992 року над міськрадою підняли синьо-жовте знамено, став… Севастополь. Тут базувався Чорноморський військовий флот, а тому антиукраїнські настрої місцевих шовіністів начебто мали підкріплюватися збройною міццю проросійськи налаштованих моряків.
Однак ситуація була кардинально іншою навіть у Севастополі, не кажу вже про решту Криму. Об’єктивний доказ цього — результати Всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 року. Його проігнорувала майже третина кримчан, зате більшість тих, хто взяв участь у голосуванні, підтримали незалежність України.
Цілком закономірно, що, коли розпочалося створення української армії, охочі служити в якій мали до 20 січня 1992 року скласти присягу новій державі, флот не залишився осторонь. Формування Збройних сил України фактично започаткувала газета Київського військового округу «Ленинское знамя», журналісти якої у серпні 1991-го змінили назву свого видання на «Народну армію» і ще до створення Міністерства оборони стали штабом патріотів. Натомість у Криму флотська газета «Флаг Родины» 10 січня 1992 року без погодження із севастопольським командуванням надрукувала звернення Президента України до військовослужбовців та наказ міністра оборони України про присягу на вірність українському народу.
Реакцією прокремлівських сил стало вилучення і знищення частини накладу та звільнення редактора зі служби.
Однак процес тривав. 18 січня на вірність Україні присягнула навчальна рота школи водолазів під командуванням капітана третього рангу сибіряка Олександра Клюєва. За кілька днів — бригада кораблів охорони водного району Донузлавського гарнізону під командуванням капітана другого рангу Юрія Шалита. 22 лютого 1992 року — дислокований у Севастополі 880-й окремий батальйон морської піхоти під командуванням Віталія Рожманова.
На відміну від зрадників, які 2014-го порушили військову присягу, перейшовши на бік ворога, 1992 року моряки-чорноморці керувалися честю і совістю, вирішуючи, якому народу і якій державі служити після зникнення з карти світу СРСР.
100-РІЧЧЯ ПОЧАТКУ ЛЮТНЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ В ПЕТРОГРАДІ
Каструлі, які поламали хребет імперії
ПАРАЛЕЛІ. На відміну від оплаченого німецькими грошима жовтневого перевороту, який навіть самі більшовики до 1927 року не наважувалися називати революцією, лютневі події в Петрограді розвивалися цілком спонтанно. На переконання тодішньої влади, жодних об’єктивних передумов для масових акцій протесту не було, а Російській імперії, яка вже третій рік воювала, не загрожував жоден внутрішній ворог. Адже ультраліві партії, й більшовиків також, вдалося фактично ліквідувати.
Не було підстав навіть для дефіциту хліба. Саме через велетенські черги по нього 23 лютого (8 березня за н. ст.) у Петрограді вийшли на вулиці жінки з порожніми каструлями. Насправді запасів борошна вистачало, однак через чергову мобілізацію дедалі старшого за віком призовного контингенту надто багато столичних пекарів змінили фартухи на солдатські шинелі.
Зумовлений тупістю і нахабством дій влади дефіцит хліба, так само як побиття студентів у ніч перед початком Революції гідності, був лише своєрідним бікфордовим шнуром, від якого вибухнув потужний заряд всенародного гніву. Тож марш жінок із порожніми каструлями став останньою соломинкою, що переламала хребет начебто всемогутній Російській імперії, вивівши на вулиці сотні тисяч демонстрантів і перетворившись на переможну революцію.
100 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТЕТЯНИ ЯБЛОНСЬКОЇ
«Хліб» і «Льон» української націоналістки
ТАЛАНТ. Лауреат трьох Державних премій СРСР, популярність творів якої з часом лише зростає, народилась у Смоленську, але з 11-річного віку жила в Україні. Класик соцреалізму та нещадно критикована за імпресіонізм мисткиня, співець радянського ладу та авторка виданого у 1970 році альбому, весь наклад якого пустили під ніж за «український націоналізм» — усе це різні іпостасі талановитої художниці. Її полотна «Хліб» і «Льон» — освідчення в любові до України та зразок мистецької довершеності.
130 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕСЯ КУРБАСА
Розтоптаний «Березіль» театру і душі
ПОГЛЯД. Колись за згадку, що у скульптурній композиції на знаменитому пам’ятнику Шевченкові в Харкові увічнено переважно акторів «націоналістичного» і «шкідницького» театру «Березіль», можна було поплатитися волею і навіть життям. І це попри те, що втілені у бронзі Наталя Ужвій, Амвросій Бучма, Іван Мар’яненко, Лесь Сердюк, Сусанна Коваль, які зобразили героїв творів Кобзаря, згодом стали народними і заслуженими артистами СРСР і УРСР. Це засвідчило їхній талант і високу мистецьку школу театру «Березіль» Леся Курбаса.
Видатний літературний критик і мовознавець Юрій Шевельов, який бачив «шкідницькі» вистави, з незвичним для науковця пієтетом написав, що «є місця і моменти: Акрополь, Ушмаль, Нара, Тадж-Махал і «Маклена Граса» Леся Курбаса». Якщо грецький Акрополь й індійський Тадж-Махал не потребують пояснень, то Ушмаль — місто майя у нинішній Мексиці, а Нара — стародавня столиця Японії. В один ряд із цими знаковими для людства і суто національними за формою пам’ятками мистецтва Юрій Шевельов поставив п’єсу Миколи Куліша у інтерпретації «Березіля». Після неї Курбаса оголосили українським націоналістом, а новаторський театр реорганізували в рядову театральну установу.
У дивом виданих за радянських часів спогадах письменника і колишнього театрального чиновника Юрія Смолича стверджується, що «Курбас, його погляди на театр і літературу впливали на літературне оточення й літературний процес так само, як літературний процес впливав на Курбаса та його мистецькі шукання й свідомість». Отож, підсумовує автор, лише театром вплив керівника «Березіля» не обмежувався, а спроби говорити про літературу України 1920—1930-х років, не згадуючи Курбаса, однобокі. В «Історії українського радянського театру» — кілька гострокритичних згадок про митця, який був цілою епохою у нашому мистецтві.
Нині Лесь Курбас та начебто його антипод за художніми методами Гнат Юра стали об’єктами численних наукових досліджень. У більшості з них проігноровано, що йдеться про два різні обличчя одного явища — європеїзацію культурного життя в Україні, сформульовану в лозунгу Миколи Хвильового «Геть від Москви!» Різниця лише в тому, що Гнат Юра дотримувався старих театральних канонів, ставлячи на сцені п’єси найкращих світових, а не насамперед і переважно російських драматургів. Натомість Курбаса нещадно критикували за пошуки нових форм і художніх прийомів, хоч, по суті, за такий самий відхід від зразків для наслідування театрів Росії.
Юрій Смолич стверджував, що «гасло європеїзації є не тільки закликом до поширення поетики і удосконалення в царині сценічної форми та акторської майстерності, а гаслом ідеологічним, гаслом політичним (підкреслення Ю. Смолича. — Авт.). Відгуком буде перенесення на український ґрунт театрального процесу з буржуазного Заходу. Отже, гасло «європеїзації» — гасло реакційне, і його треба відкинути».
Саме прагнення європеїзації українського театру й усього життя в Україні стало в очах російських шовіністів смертним гріхом Леся Курбаса, за який він поплатився арештом і засланням на Соловки, а потім розстрілом у сумнозвісному карельському урочищі Сандармох у листопаді 1937 року. Дружину навіть уже після офіційної реабілітації повідомили, що її чоловік помер природною смертю від крововиливу в мозок 15 листопада 1942-го.
Здавалося б, ідеться про суто мистецьке теоретизування. Хоч цікавіше буде розповідати про суто чоловіче фіаско ще молодого Леся Курбаса в любовній пригоді зі старшою і вже заміжньою партнеркою по сцені. Невдалий коханець навіть спробував застрелитись і все життя проходив із кулею біля серця, яку лікарі не ризикнули витягати. Отож в уяві багатьох видатний режисер нині постає насамперед донжуаном і красенем-авантюристом, хоч значно важливіше його прагнення вивести «українство за вузькі етнографічно-національні межі» та поставити «українську культуру врівень з усіма іншими світовими культурами».
Не дивно, що ми досі звично розчулюємося від чергової шароварщини у псевдонаціональному стилі, тимчасом як Курбас заявляв, що панування етнографії в мистецтві — свідчення колоніальної залежності, коли це єдина можливість засвідчити свою самобутність чи то українськими віночками на головах дівчат, чи то розмальованим пір’ям у головних уборах індіанських вождів.
Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)