"Перші серед своїх народів"

210 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АЙРА ОЛДРИДЖА 

СВІТОЧІ. У 1858 році театрали Санкт-Петербурга йшли на вистави п’єс Шекспіра, де головні ролі виконував афроамериканський трагік Айр Олдридж. Глядачів не зупиняло навіть те, що видатний артист не знав російської мови, а його партнери по сцені — англійської. Певні незручності перекривав талант актора, який був неповторним в образі чорного Отелло і білошкірих персонажів — від юного Ромео до старого короля Ліра, яких Олдридж грав у гримі.

Нині ці гастролі пам’ятали б лише історики театру, якби доля не звела першого афроамериканського трагіка і нашого Кобзаря, який саме повернувся до Петербурга з десятирічної солдатчини. «Крім подібності характерів, у цих двох людей було багато спільного, що пробуджувало в них глибоке співчуття один до одного, — згадувала згодом графиня Катерина Толстая, яка була перекладачем під час розмов двох титанів культури. — Обидва зазнали багато гіркого і образливого, обидва палко любили свій знедолений народ».

Не зайве нагадати, що чорношкірий Олдридж уперше зумів потрапити до обожнюваного ним театру, куди категорично був заборонений вхід «із собаками і неграми», лише завдяки посаді лакея одного з білошкірих акторів. І це попри те, що майбутній геній сцени народився вільним і жив у Нью-Йорку, який славився начебто толерантним ставленням до негрів. Натомість юний Тарас Шевченко був кріпосним рабом у Російській імперії, загарбання якою України нам віками намагалися видати за благо. 

115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЯРОСЛАВА ГАЛАНА

Пропаща сила

ПОГЛЯД. Одним з найстрашніших дитячих спогадів майбутнього видатного публіциста став арешт батька, якого австрійська влада після початку Першої світової війни запроторила у концтабір за читання російських журналів. Скромному поштовому чиновникові ще пощастило, бо, як згадував Ярослав Галан, «не було приниження, якого б не зазнали тоді українці, і навіть національне ім’я їх було предметом ненависті. У Перемишлі серед білого дня 47 українців, серед них 17-річного підлітка, зарубали гусари».

Після окупації Галичини царськими військами вже російські «визволителі» не менш нещадно карали «мазепинців» за знайдені в них українські книжки і журнали. Саме в роки Першої світової в центрі Європи ворогуючі імперії запалили вогонь братовбивчої війни, змушуючи українців убивати один одного за австрійського цісаря і російського царя.

Освічена Європа виявилася нічим не кращою за азіопського самодержця. Після відступу російських військ австро-угорська влада, лише за офіційними даними, повісила і розстріляла понад 60 тисяч цивільних галичан за «співпрацю з ворогом».

Сім’я Галанів неминуче зазнала б репресій, якби не поповнила табір біженців у Ростові-на-Дону, де, на відміну від батька-москвофіла, юний Ярослав ідентифікував себе українцем. Адже Кубань і Приазов’я тоді ще були «малоросійськими» землями.

За цей вибір уже у незалежній Польщі випускник Краківського університету поплатився не лише успішною кар’єрою, а й зазнав заборони на професію у часи антиукраїнської пацифікації. Змушений жити за рахунок селянської рідні дружини, Ярослав Галан не зміг добитися від радянського консульства дозволу на виїзд в СРСР, однак у серпні 1932 року відправив свою 19-ти річну жінку на навчання до Харкова.

23 вересня 1937 року Анну Галан-Геник розстріляли як «українську націоналістку-фашистку», яка прибула до країни рад за завданням Ярослава Галана — «члена фашистської організації ОУН і агента польської дефензиви». Він у цей час перебував у польській тюрмі, звідки, на відміну від сталінських катівень, уже знаного публіциста і письменника відпустили на свободу «під нагляд поліції без права виїзду зі Львова».

Саме в цьому місті Ярослав Галан зустрів прихід радянських «визволителів», які повідомили, що його дружину засуджено «на 10 років без права листування». Нині дедалі більше свідчень, що марні сподівання на її порятунок стали надійним повідком, завдяки якому сталінські спецслужби вміло керували безпартійним і «зараженим буржуазним духом» письменником. Після розгрому Третього рейху колишній член офіційно оголошеної в СРСР «бандою шпигунів і провокаторів» Комуністичної партії Західної України вільно пересувався Західною Європою, готуючи репортажі для радянських газет.

Однак після 1947 року, коли слід було звільнити з ув’язнення вже давно страчену Анну Галан, письменник став небезпечним. Він відверто протестував проти примусового зросійщення України і заявляв про її занепад у «братській сім’ї народів». Вигнання з посади власкора газети «Радянська Україна» та вилучення табельного пістолета стали завершальним етапом підготовки до вбивства публіциста нібито «українськими націоналістами». До речі, найодіозніші памфлети, які нині приписують перу Ярослава Галана, вперше було надруковано вже після його смерті, однак під псевдонімом, хоч загиблому письменникові вже начебто нічого було боятися. 

205 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЮЗЕФА КРАШЕВСЬКОГО

Польський син України

ПОСТАТЬ. Так само як російська література виросла зі знаменитої «Шинелі» українця Гоголя, від творчості Крашевського веде початок проза Сенкевича, Пруса, Ожешко. За словами останньої, «ми всі вчилися читати і думати за його книжками».

Крашевського заслужено називають титаном праці, адже він написав понад 600 томів творів, серед них 132 історичні романи. За ними, а не за чужинськими підручниками історії, поляки в часи бездержавності Польщі вивчали минуле своєї країни, розділеної між могутніми сусідніми імперіями.

Романи Крашевського пробудили в його земляків потяг до рідної книжки, зробивши моветоном інтерес до низькопробної перекладної літератури та аналогічної за змістом вітчизняної. Польський прозаїк ніколи не ідеалізував шляхетської доби, зворотним боком якої була феодальна анархія й абсолютна безправність холопів і навіть дрібнопомісного панства, що врешті-решт призвело до загибелі Речі Посполитої.

Крашевський прожив 75 років, лише 20 з яких — в Україні. Однак саме тут він не лише сформувався як літератор, а й першим у польській літературі зробив головними героями творів простолюдинів, які, зрозуміло, були українцями.

Іван Франко цілком обґрунтовано писав, що «повісті «Ярина», «Остап Бондарчук», «Уляна» і прекрасна «Хата за селом», крім першорядних мистецьких прикмет, мають першорядну вартість як перші промені світла, кинуті в темну глибінь, яку називаємо життям і душею простого народу».

Саме Крашевському поляки великою мірою завдячують тим, що їхній народ став єдиним, чого так бракувало і бракує українцям, де так звана еліта (чи старшинсько-гетьманська, чи партійнономенклатурна, чи олігархічно-кланова) звеличується не на основі служіння інтересам народу і держави, а шляхом їхнього нахабного і цинічного пограбування. Однак щиру переконаність видатного письменника, що «всі на землі рівні, всі мають однакове право на добробут, порядність і щастя», за його життя поділяли далеко не всі.

Крашевський фактично був змушений тікати з України через влаштоване панами-одноплемінниками цькування, що стало реакцією на відверту констатацію реалій життя на колонізованих поляками землях: «Тут найбідніший шляхтич їздить у колясці, їсть, п’є і одягається, мов пан. На Волині славно живеться, та тільки не хлопам».

На відміну від колонізаторів (чи вони польські, російські або єврейські), які вбачали в експлуатованих і принижених ними українцях нездар, гультіпак, ледарів, розбійників, краєзнавчі й художні твори Крашевського наповнені доброзичливістю в зображенні життя і побуту місцевого люду та зачаруванням красою українського Полісся. Завдяки письменницькому таланту читачі його книжок чи не вперше усвідомили, що звичний для них світогляд потребує кардинального перегляду. Це не лише поклало край штучним і напрочуд вигідним для імперських сусідів розмежуванням між шляхетською елітою і простими людьми, іменем яких називалась Річ Посполита, а й породило моду на українство в мистецтві.

Чільний представник української школи у польській літературі, яким заслужено вважають Крашевського, ставився до цього скептично, що відображено в його програмній статті «Україноманія»: «Хто прагне оспівувати Україну, нехай там спочатку поживе і прийме її за матір».

Саме цієї синівської любові ніколи не бракувало полякові Юзефу Крашевському. Він ніколи не забував, якого він роду-племені, однак з повагою ставився до чужих переконань, звичаїв, мови і культури. На жаль, цього постійно бракує тим, хто всупереч давній істині, що в чужий монастир зі своїм статутом не ходять, нав’язують українцям двомовність, переконуючи їх у меншовартості, недолугості й потребі слухатися «старшого брата» — або польського, або російського.

Сором нам, що в Україні значно відоміші історичні романи Вальтера Скотта й авантюрна белетристика Дюма, ніж присвячені нашому минулому талановиті твори Юзефа Крашевського. Ідеться про художню прозу і краєзнавчі книжки «Спогади Волині, Полісся і Литви» та «Спогади Одеси, Єдисану і Буджака», які свого часу відкрили полякам Україну невідому. Мимоволі згадується настанова їхнього автора: «Берімо від інших усе добре, однак шануймо свої пам’ятки, що оберігають нас від глуму, коли немає ні Вітчизни, яку любиш, ні віри, за яку віддаси життя».

200 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА АЙВАЗОВСЬКОГО

Співець моря і степу

ГЕНІЙ. Далеко не кожному відомо, що видатний російський живописець Іван Айвазовський насправді вірменин за національністю Ованес Айвазян, як документально засвідчує запис у метричній книзі вірменської церкви у Феодосії. У доробку художника-мариніста не лише картини із зображенням улюбленого ним моря, а й десятки суто українських пейзажів, на яких увічнено красу нашого степу з вітряками, чумаками, хліборобами.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)