Ми зідзвонилися з Оксаною БаюлКувечері після того, як російські війська завдали ракетного удару по Дніпру. Унаслідок чергової атаки пошкоджень зазнав спортивний комплекс «Метеор» — місце, де виросла українська фігуристка. Розповідаючи про своє дитинство і тренування у спорткомплексі, УкраїнуКйКвійну, спортсменка не стримувала сліз.
29 років тому Оксана БАЮЛ виграла «золото» Олімпійських ігор1994 і стала першою в історії України переможницею Олімпіади. Після цього спортсменка переїхала до Сполучених Штатів Америки, де живе й досі. З початку повномасштабного вторгнення Оксана працює над недопуском російських фігуристів на міжнародні змагання і всіляко підтримує Україну.
В інтерв’ю Укрінформу вона розповіла, як переживає російськоукраїнську війну, пояснила, чому «велич» росії у фігурному катанні — фейк,Ка такожКподілилася деталями історичної перемоги на Олімпіаді в Норвегії.
— Як ви відреагували на ракетний обстрілКз бокуКросії, внаслідок якого зазнав пошкоджень спорткомплекс «Метеор» у Дніпрі?
— «Метеор» дав мені квиток у життя. Я зателефонувала Вікторії Палзикіній, яка також із «Метеора». Вона нагадала мені, як ми дітьми каталися на мотузці й падали на мати в цьому спорткомплексі. Коли я росла, то асоціювала спорт із мріями. Я любила свою справу, тому тренування не були для мене випробуванням. На підсвідомому рівні відчувала, що в «Метеор» теж влучить. Це один з найстаріших спорткомплексів України, в якому тренуються представники водних видів спорту. Він став домівкою для неймовірної кількості іменитих спортсменів, тому й був ціллю росіян. Цей черговий теракт зачепив і мене. Це вкотре доводить, що росіяни мають на меті знищити все, що дає Україні результати у всіх можливих галузях, зокрема спорті. Вони хочуть викреслити нас з історії, але вдавляться брати нас голіруч. Не візьмуть! Моя медаль була, є і залишиться за Україною.
— Чим зараз живе перша олімпійська чемпіонка незалежної України?
— Я людина, яка здійснила фактично всі свої дитячі мрії. Мені вдалося здобути золоту медаль Олімпіади. Хоч мої батьки померли, а це не могло не позначитися на вмінні вибудовувати сім’ю, я із чоловіком уже 13 років разом. У мене росте восьмирічна донька. Зі мною все гаразд, з одного боку. Проте мені дуже неспокійно через напад росії. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я спустилася до чоловіка в офіс і запитала його, що відбувається. У нас у США на телебаченні навіть порядок денний на той момент не змінився. За кілька годин американці почали дізнаватися про вторгнення. Україну почали бомбити, в містах увімкнули сирени — це дуже страшно. Я одразу зателефонувала всім друзям в Україні, але, очевидно, ніхто не міг пояснити, що буде далі.
24 лютого я повезла доньку в піцерію. Досі пам’ятаю, як у мене тремтіли руки. Потім я почала вмикатися у процес і дала кілька великих інтерв’ю про війну. Завжди розуміла, що не маю права говорити від імені людей з України. Хоч я завжди за неї, в той момент була далеко від епіцентру подій. Як наслідок, вирішила допомагати з контактами українців для місцевих журналістів. Ми ж не в кам’яному сторіччі живемо. Ну, не всі точно.
— Чому ви вирішили повернутися до активної діяльності в інформаційному просторі?
— Я повернулася в інформаційне поле після заяви президента Міжнародного олімпійського комітету Томаса Баха про нейтральних росіян. Тоді відчула, що можу допомогти й робитиму для цього все, що мені до снаги. Знаєте, бувають моменти, коли твої людські якості беруть гору і потрібно стояти на своєму. Не можу реагувати на події без чіткої позиції. Казати, що, мовляв, це мене не стосується, бо я в США, було б неприпустимо. Слова Баха стосувалися моєї спортивної сім’ї, з якою я пройшла чималий шлях, тому не могла залишатися осторонь.
У мене складається враження, що я живу в Україні. Коли Томас Бах почав проштовхувати ідею з поверненням росіян, я одразу ж подзвонила Українській федерації фігурного катання. Сказала, що нам потрібно зібратися разом і записати відео з вимогою не допускати російських фігуристів до змагань. Крім того, ми запланували листи до Міжнародної федерації фігурного катання (ISU), Комісії атлетів. Ми записали гарне відео, в якому висловилося багато спортсменів. Наша команда дала зрозуміти, що росіян на змаганнях ми бачити не хочемо. У червні був з’їзд ISU, на якому вирішили, що росіянам краще посидіти вдома. Територіально росія — велика країна, тому нехай там між собою змагаються.
— Наскільки великий вплив росії на фігурне катання? Чи може це стати причиною їхнього повернення до змагань?
— Зараз російські фігуристи перебувають у росії. Квитки на їхні льодові шоу роздають безплатно, адже на них не хочуть дивитися. Ці льодові вистави навки, авербуха тощо спонсорують із фонду путіна. Псевдовелич росії у фігурному катанні роздута. Про велич росії говорять лише в росії.
Одного разу 2006 року мене запросили на красну площу взяти участь у льодовому шоу іллі авербуха. Я приїхала, відкаталася, але сказала, що це наша перша й остання співпраця. Вони мені прив’язали до ковзана пристрій, який мав би зробити феєрверк, але нічого із цього доброго не вийшло. Це не мій рівень. Жоден бізнесмен, який себе поважає, не працюватиме в росії. Я це зрозуміла ще тоді. Для мене це не бізнес, а якась червона шапочка в казці про синього бика. І кататися під пісні кіркорова — ганьба. Краще бути голодним, ніж харчуватися багном. Після нашого звернення до Томаса Баха вони називали мене дурепою, яка нічого не розуміє. З їхніх вуст це був найкращий комплімент.
— Чому більшість російських фігуристівКмають проблемиКз допінгом на Олімпіадах? Чому їх повністю не відсторонять від змагань за це?
— Підбір дітей там — конвеєр. 99% дітей ламають, і про це ніхто не говорить. Такий формат неприпустимий, адже він руйнує особистість. Достатньо просто подивитися інтерв’ю тутберідзе (російська тренерка з фігурного катання. — Ред.). Її прямо питали про вживання мілдронату (мельдонію), коли його внесли у список заборонених речовин. Вона сказала, що всі навколо дурні, адже мельдоній — не допінг. Найсмішніше, вона запевняла, що вони шукатимуть інші речовини для використання. Потім її ж спортсменку камілу валієву, фанатку путіна, зловили на забороненій речовині.
Мілдронат не можна вживати дітям, навіть в інструкції це написано. Тому, хоч як дивно, вони самі фактично ніколи не заперечували, що використовують допінг. плющенко взагалі називав мілдронат аскорбіновою кислотою.
І ще стосовно валієвої. 2022 року після повномасштабного вторгнення путін запросив до себе російських спортсменів, зокрема її. Вона тоді на свій день народження дякувала путіну за все. Що ж, бажаю, щоб у її ковзанку не влучила ракета.
— Частина російської «еліти» у фігурному катанні — уродженці України. Чому вони підтримують війну?
— Хто платить, той і музику замовляє. Розумієте, кожен все одно відповідатиме за свої вчинки хоч би перед власною совістю. Оцінювати ситуацію потрібно не тільки в момент боротьби, а й після неї. Якщо ми візьмемо окремо, наприклад, тетяну навку, уродженку Дніпропетровщини, то це не людина. Це створіння, яке намагається вижити. Після всього, що сталося, після ракет на «Метеор» їй теж прилетить. Енергія не може летіти в один бік. Наш світ узагалі існує за принципом обміну енергії: скільки ти світові дав, стільки він поверне. Почекайте: те, що їх не допустили до змагань, — лише початок. Згадаєте мої слова.
— Як ставитеся до колишнього віцепрезидента УФФК Петренка, який поїхав виступати в льодовому шоу навки після початку повномасштабного вторгнення?
— Мене неодноразово запитували про нього, але в мене немає слів. Я про нього все знаю ще з дев’яностих років. Він проросійська людина, тому з ним все давно зрозуміло. Для мене це не той, з ким можна піти в розвідку, а звичайний зрадник.
— Як оцінюєте зміну системи правил у фігурному катанні?
— Люди розуміють, що фігурне катання має змінюватися. Це настільки цікавий, видовищний вид спорту, що його не можна обмежувати четвертними стрибками. Варто розвивати артистизм, приносити щось нове в цей спорт. Наприклад, є такий оберт, коли спортсменка хапає ковзан і підносить його до голови. Я перша, хто це зробив. Свого часу це мало вигляд помилки на льоду. Із часу моєї перемоги минуло 30 років, але коли розмовляю з колегами, то вони зауважують, що мій «лебідь» був тоді шоком.
Соня Хені, триразова олімпійська чемпіонка, свого часу започаткувала у США шоу з фігурного катання. Такі, як вона, справді прикрасили наш спорт. 1994го я виграла Олімпіаду завдяки артистизму. Вона досі на вершині за рейтингом переглядів. Після цього у США зрозуміли, що саме артистизм продає Олімпіаду. А ось скандал з валієвою (позитивна проба на допінг. — Ред.) — це про дитячий аб’юз, на який люди дивитися не хочуть. Він лише опустив рейтинг фігурного катання. Тому тривають кулуарні розмови, як підняти вплив цього виду спорту.
— Чи стежите за українським фігурним катанням?
— Звісно! Нещодавно у нас із федерації пішло двоє людей: Дмитро Шкідченко і Михайло Макаров померли. Нині федерація намагається відновити роботу. До нас приєднався Максим Нікітін. Робота триває.
— Чи можете виокремити когось з українських фігуристів? За ким варто стежити особливо уважно?
— Нині потрібно почекати. Поки що не можу нікого виокремити, бо потрібно сфокусуватися на війні. У цьому сезоні багато що зміниться. До всіх українських фігуристів ставлюсь як до однієї команди. Можна багато говорити, але, на жаль, у наш час багато залежить від навколишніх чинників. Хочу побажати нашим фігуристам усього найкращого. Варто триматися на ногах і рухатися вперед.
— Після вашої перемоги на Олімпіаді рівень фігурного катання в Україні поступово знижувався. Як покращити наші виступи на міжнародній арені, як відродити цей вид спорту в Україні?
— Поговорімо про це пізніше. Розумієте, складно говорити про майбутнє, коли умовно сьогодні обстріляли «Метеор». Варто вкладати гроші в інфраструктуру, але точно не зараз. Нині необхідно зберегти хоч би те, що залишилося у світі фігурного катання. Багато інфраструктури в Україні пошкоджено, зруйновано. Частину напевне не вдасться відбудувати. Спортсменам нині вкрай складно, адже вони виживають. Я не та людина, яка може вплинути на ситуацію в Україні, але напевне знаю, в яких умовах тренуються українські спортсмени. Пишатимусь ними, коли вони поїдуть на Олімпійські ігри2024. Саме тому ми й спортсмени. Варто збиратися із силами у потрібний момент і показувати свій рівень. Якісний спортсмен подібний до воїна, який повинен демонструвати клас тоді, коли потрібно, а не тоді, коли хочеться. Лише тоді люди у спорті будуть поважати тебе.
— Чи правда, що під час фінального виступу на Олімпіаді1994 ваш тренер крикнув вам, що ви не дотягуєте до «золота», тому потрібно було змінити програму безпосередньо на льоду?
— За цей час було проведено колосальну роботу над собою, але в аспекті змагань все було, як завжди. Я змінювала програми ще на самому початку кар’єри. Завжди імпровізувала у всіх виступах. У мене не було двох однакових програм, і ніхто не знав, чого від мене очікувати. Коли на Олімпіаді я викинула каскад із програми, стало зрозуміло, що не дотягую за балами до перемоги. За кілька секунд до кінця я всетаки виконала його. Потім розплакалася. У той момент зрозуміла, що змогла вистояти. Я не здалася за день до змагань, коли травмувалася на тренуванні. Мені наклали на ногу три шви. Робила те, що люблю, і зробила це добре.
— Розкажіть, будь ласка, подробиці інциденту із прапором і те, як зазвучав наш гімн.
— Після виступу мене одразу зачинили в роздягальні. Потім я пішла проходити допінгтест. Після цього до мене підійшла Єріна Ріббенс, яка була перекладачкою і працювала в команді промоутерів Олімпіади. Вона сказала, що в них є прапор, а гімн України доведеться шукати. Поряд стояв Валерій Борзов. Він сказав нашому тімлідеру Людмилі Михайловській, мовляв, якщо зараз не зіграє український гімн, мені й тобі в Україну краще не повертатися. Я не могла вийти на вручення медалей 45 хвилин, аж доки привезли записаний гімн. Ви навіть не уявляєте, що відбувалося за лаштунками. Людмилу посадили в поліцейський автомобіль з мигалками, повезли назад в олімпійське селище. Там зі своєї сумочки вона забрала диск із записом і привезла його адміністраторам. А прапор у підсумку всетаки перевернули. До речі, нещодавно я говорила з Анастасією Макаровою, донькою Михайловської, і знаю, що цей диск досі в неї.
— Як ви вважаєте, якою буде Україна майбутнього?
— Україна буде процвітати. Тільки б знищити всіх російських загарбників. Мені здається, що мало хто розраховував на людей в Україні, але саме вони довели свою силу. Українці відбудують свою прекрасну країну і житимуть щасливо. Розумієте, покоління людей змінилося. 1994 року ніхто з нашої делегації англійською не говорив. Нині ж українська молодь має прекрасну освіту — це нове покоління світлих людей. Для мене це зовсім інша когорта демократичних особистостей. Ви поіншому думаєте, і це дає надію на розвиток.
— Ви раніше говорили, що народилися росіянкою, виграли Олімпіаду для України, а помрете американкою. Чи шкодуєте про сказане?
— Я не збрехала, просто неправильно сформулювала свою думку. Я народилася в срср, виграла «золото» за Україну і вже достатньо довго прожила у США. На той момент я просто констатувала факт. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, моє українське коріння потужно проявилося. Я ж із Дніпропетровщини. Моя мама померла, коли мені було 13 років. У такому віці особливо важко втрачати маму. Після цього ти шукаєш її образ в інших жінках. Її немає більше серед живих, але водночас вона мій янголохоронець, який лежить в Україні. Поряд з нею — мій батько. Не важливо, де живу нині, — мій янголохоронець завжди буде в Україні. Я українка, яка перебуває на боці світлих людей. Я настільки сильно хвилююся за Україну, що інколи доводиться просити допомоги у психологів. Мені дуже боляче. Ніколи не думала, що це можливо. Від болю сльози досі котяться, але я зібралася і тримаюся міцно.
Знаєте, коли людина зла, то може наговорити багато поганого, але варто оцінювати не слова, а вчинки. Так, я зі злості наговорила за своє життя достатньо, але коли треба було обирати, на чиєму ти боці, я обрала. Слава Україні!
Віталій ТКАЧУК,
Укрінформ, Київ