"Перша депортація Криму"

235 РОКІВ СЕКРЕТНОМУ РЕСКРИПТУ КАТЕРИНИ ІІ 

ПОГЛЯД. Наша сусідка-агресорка, вже звично просторікуючи про «ісконно» російський Крим, старанно замовчує, що окупований суворовськими «чудо-богатирями» півострів офіційно анексували 19 квітня 1783 року. Причому методи і результати загарбання чужої території до болю нагадують «відновлення історичної справедливості» у путінській транскрипції.

За Айнали-Кавакською конвенцією, підписаною Росією і Туреччиною 21 березня 1779 року, Кримське ханство визнавалось самостійною державою. Російські окупаційні війська зобов’язувались упродовж трьох місяців залишити півострів, а турки натомість визнавали ставлеником Катерини ІІ на ханському престолі Шахин Герея. Причому як у Петербурзі, так і у Стамбулі чудово знали, що, як доповідалось у рапортах, «ніхто у Криму не підкорявся би хану, якби не присутність російських військ».

Однак вкотре підтвердилась істина, що укладені Росією міжнародні договори не варті навіть паперу, на якому вони написані. Окупанти залишились у Криму, а 25 грудня (14 за стар. ст.) 1782 року Катерина ІІ направила майбутньому Потьомкіну Таврійському надсекретний рескрипт про свою волю «на присвоєння півострова та його приєднання до Російської імперії». Наказувалось задіяти для цього всі способи, що на практиці звелось до підкупу кримськотатарської знаті та введення на півострів додаткової армади окупаційних військ.

8 липня (28 червня за стар. ст.) 1783 року підписаний ще у квітні Катериною ІІ маніфест про приєднання Криму нарешті був оприлюднений. У ньому імператриця зобов’язувалась «усім жителям тих місць свято і непохитно охороняти і захищати їхні життя, майно, храми і природну віру».

На ділі першими жертвами російської анексії Криму стали українці, які становили більшість населення ліквідованого ханства. У 1783 році на території півострова та підлеглих хану материкових територій проживало 650 тисяч кримських татар та 1 мільйон 235 тисяч українців. Причому в самому Криму налічувалось 900 тис. українців і лише 110 тисяч татар, які переважно належали до адміністративно-культурної еліти, ремісничих та духовенства.

Дивна на нинішній погляд диспропорція обумовлена тим, що переважна більшість кримськотатарських низів мешкала у прилеглих до Криму степах, займаючись кочовим скотарством та набігами на українські землі. Натомість численні бранці-слов’яни, яких не перепродали до інших країн, віками осідали на півострові, обзаводились родинами і з часом уже як вільні люди жили у мусульманській державі.

Не дивно, що першим кроком російських окупантів після анексії Криму стала примусова депортація місцевого українського населення на материк. Впродовж 1784 року в дикий і необжитий степ під конвоєм вивели (у прямому значенні слова, бо головною тягловою силою навіть у селян були роботяги-воли, а переважна більшість наших одноплемінників весь свій домашній скарб несла на власних плечах) близько 600 тисяч українців!

За давньою традицією «освободітєлєй», до депортованих «зрадників», більшість з яких навіть у Криму зберегли християнську віру, ставились гірше, ніж до бусурман. Людей грабували і безкарно вбивали, масово ґвалтували дівчат і молодих жінок, а на вцілілих вигнанців очікувала голодна зима та загибель від набігів банд, що буквально полювали на беззбройних переселенців.

Неминучим наслідком депортації українців з Криму став занепад економіки півострова та вимушено-«добровільна» еміграція більшості кримськотатарської еліти, що було метою окупантів. 

155 РОКІВ З ДНЯ СМЕРТІ МИХАЙЛА ПЕТРЕНКА

Космічна висота української пісні

ГОРДІСТЬ. Першою піснею людства, що пролунала на космічній орбіті, була легендарна «Дивлюсь я на небо» у виконанні Павла Поповича. Її текст написав уродженець Слов’янська Михайло Петренко. До речі, цей населений пункт, який є першим містом на Донбасі, заснований козаками і до 1784 року називався Тор. 

95 РОКІВ СТВОРЕННЯ СРСР

Імперська тюрма «рівноправних» народів

ПАРАЛЕЛІ. На відміну від чергових річниць жовтневого перевороту в Петрограді, навіть ювілеї створення СРСР за радянських часів відзначали на рівні містечкових свят. Це красномовно засвідчувало, що більшовицькі ідеологи чудово усвідомлювали ущербність і вразливість акцентування на історії та суті «єдіного» і «нєрушимого» союзу «братскіх народов», які «сплотіла вєлікая Русь».

До речі, цитований вище текст офіційного гімну СРСР спонукає до асоціацій із білогвардійським лозунгом війни за «нєдєлімую» Росію, гаряче підтримуваним країнами Антанти. Натомість більшовицькі вожді торочили про «право націй на самовизначення», що ввело в оману немало патріотів-націоналістів, які стали на бік червоних.

Розуміння цього спонукало Леніна остудити шовіністичний запал тодішнього наркома у справах національностей Сталіна, який бачив СРСР автономією національних псевдореспублік у єдиній Російській Федерації.

Однак нову радянську імперію лише номінально проголосили союзом рівноправних держав, а на ділі вона залишилась знайомою ще з царських часів «тюрмою народів» під жорстким управлінням «старшого брата». Навіть сучасна нам Російська Федерація фактично є зменшеною копією СРСР із єдиним для всіх «нацменів» общєпонятним язиком і жорсткою централізацією влади в руках Путіна, який марить сталінською величчю. 

140 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГНАТА ХОТКЕВИЧА

Він знав, хто ми і чого нам треба

ПОСТАТЬ. Легендарне повстання на броненосці «Потьомкін» розпочалось із вигуку матроса Григорія Вакуленчука українською мовою «Та доки ж ми будемо рабами!» і не було пробільшовицьким, як це стверджували за радянських часів. Насправді відбувся вибух вільнолюбства українців, на чолі яких стали унтер-офіцер Панас Матюшенко та інженер-механік Олександр Коваленко.

Перший був другом дитинства і юності письменника Гната Хоткевича. Коваленко, який єдиний серед офіцерів приєднався до повстанців, — не лише однокурсник майбутнього літератора по Харківському технологічному інституту, а й разом із Хоткевичем входив до числа співзасновників Революційної української партії (РУП) — першого на Наддніпрянщині націоналістичного політичного об’єднання, програму якого написав Микола Міхновський.

На відміну від десятиріччями досліджуваної історії комуністичного руху, ми донині фактично нічого не знаємо про зародження суто українських політичних партій. Через це знову повторюємо вже колись допущені помилки, по-мавпячи калькуючи чужий досвід і дух —  будь-то більшовики чи есери, як на початку ХХ століття, чи об’єднані соціал-демократи, чи ще якісь закордонні об’єднання сучасного нам світу.

Гнат Хоткевич запам’ятався тим, що прагнув до всього дійти власним розумом і ніколи не пасував перед начебто нездоланними обставинами. Створення РУП, роль якої у повстанні на «Потьомкіні» десятиліттями старанно замовчували, — лише одне з підтверджень.

Саме уродженець Слобожанщини Гнат Хоткевич, який після революції 1905 року вимушений був емігрувати до Галичини, дав урок українському П’ємонту у Львові, як треба організовувати національний театр. Місцеві діячі виправдовували його відсутність тим, що, мовляв, немає сучасного репертуару. Гнат Хоткевич — інженер-залізничник за освітою і віртуоз-бандурист за покликанням — фактично з нуля створив Гуцульський театр, ставши для нього драматургом, режисером та імпресаріо.

Перечитуючи нині романи «Камінна душа» і «Довбуш», важко повірити, що вони написані сином Наддніпрянщини, який буквально кілька років прожив на Галичині. Тим прикріше, що донині невідома доля написаних Хоткевичем вже у зрілому віці тетралогії «Тарас Шевченко» і роману «Берестечко».

Мало хто чув про видані у 1917 році брошури письменника «Хто ми і чого нам треба», «Умови з’єднання України з Московщиною в 1654 році», «Гетьман Іван Мазепа». На відміну від проповідуваної царською і радянською владами версії про «благотворний вплив українсько-російського возз’єднання», Хоткевич дотримувався чесної і цілком об’єктивної оцінки наслідків Переяславської ради. На переконання письменника, «від того часу нема України. Загибло й саме ім’я її. Поділила Москва Україну на «губернії», убила не лише дух свободи, але й душу саму, вирвала язик, — і став наш народ безграмотніший серед безграмотних, темніший серед темних, рабом рабів».

Можна втішати себе тим, що Україна не лише відродилась, а й стала незалежною. Однак надто промовистими симптомами неподоланої хвороби малоросійства донині залишаються і «губернатори», якими продовжують називати голів облдержадміністрацій, і міфічна «Новоросія», і досі чинний мовний закон Ківалова — Колісниченка. Один із його авторів, якому безкарно минулись «підрахунки» на посаді очільника Центрвиборчкому, продовжує навчати студентів-юристів, а другий, попри суто українське прізвище, наочно продемонстрував, що немає в українського народу гірших ворогів, ніж власні манкурти.

Це про таких, як вони, писав Гнат Хоткевич: «Сьогодні він поляк, завтра москаль, а післязавтра завоюють нас турки, він стане турком, китайцем, чим угодно, аби не бути самим собою — це не проходить дурно для душі. Страчуючи національність, чоловік тратить Бога в собі. Хто зрадив своїй національності, той утратив якусь внутрішню спайку, і від нього можна ждати усякої гидоти».

Отож цілком закономірно, що Гнат Хоткевич, який був не лише справжнім українським письменником, а й вихователем професійних бандуристів та автором підручника з гри на бандурі, оголошеної «націоналістичним інструментом», не міг уціліти в роки радянського терору. Рідним розстріляного 8 жовтня 1938 року митця навіть після його офіційної реабілітації ще довго повідомляли, що він «помер у 1942 році від серцевого нападу». 

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)