120-РІЧЧЯ ПЕРШОГО ОЛІМПІЙСЬКОГО КОНГРЕСУ
Краса спорту має єднати
ПОГЛЯД. Кожному ще зі школи відома теорема Піфагора, та мало хто знає, що
її автор — олімпіонік (переможець давньогрецьких Олімпійських ігор) з кулачного бою. Не менш знаменитий філософ Платон вважав, що однакового співчуття заслуговує як розумово, так фізично нерозвинена людина. Втім, на відміну від давніх часів, нинішні переможці Олімпіад — не академіки, а академіки — не олімпійці.
Засновник олімпійського руху сучасності П’єр де Кубертен аж ніяк не був фанатом чистого спорту. Більше того, він прямо заявляв, що «атлетика здатна пробуджувати як найблагородніші, так і найпідліші пристрасті. Її можна використати як для зміцнення миру, так і для підготовки до війни».
Отож недаремно на Першому атлетичному конгресі, що відкрився 16 червня 1894 року в Парижі і фактично став Олімпійським, особливо наголошувалось, що йдеться про «зміцнення братерства і миру між народами». 79 делегатів, які представляли 49 спортивних товариств із 12 країн, заявили про відновлення Олімпіад та ухвалили Олімпійську Хартію. До змагань допускались лише любителі, а цінні подарунки для переможців оголошувались під забороною. До речі, це цілком відповідало олімпійським традиціям, згідно з якими найвища нагорода для олімпіоніків — вінок із гілки священного оливкового дерева.
Вже 1896 року в Афінах відбулись перші Олімпійські ігри сучасності. Чи не найбільшим тріумфом на них стала перемога у марафонському забігу грека Спіроса Луїса — листоноші із селища Мірузі. Атлет здолав 40 км за 2 год. 58 хв. 50 сек. Власне, як і решта досягнень, це був суто любительський результат, що цілком відповідало цілям демократизації спорту як масового руху.
Як відповідає цим критеріям нинішній спорт високих досягнень, а самі Олімпіади — цілям «зміцнення братерства і миру між народами»? На жаль, відповідь далеко не однозначна, а особливо після вже двох «російських» ігор, які в 1980 році пройшли під тінню вторгнення до Афганістану, а нині — анексії українського Криму.
До речі, обраний на Першому конгресі Міжнародний олімпійський комітет (МОК) було створено за принципом зворотного представництва, коли члени МОКу — не представники своїх країн, а, навпаки, уповноважені цієї організації у державах-учасницях. Не зайве нагадати, що на той час ще існували велетенські імперії — Австро-Угорська, Британська, Російська. Отож, якщо бути точним і скрупульозним, то чехи та угорці, які брали участь у роботі Першого конгресу, номінально представляли наднаціональне державне утворення, яким нині залишилась хіба що Росія. Цей екскурс в історію переконливо засвідчує, що на зорі олімпійського руху йшлося не стільки про честь прапора та педантичний підрахунок спортивних досягнень конкретних держав-лідерів, скільки про красу спорту, що колись об’єднувала греків у єдиний народ, а нині має єднати все людство.
Власне, право самих спортсменів ризикувати здоров’ям чи навіть життям інколи заради десятих і сотих часток секунди, що відділяють рекордсменів один від одного. Для мільйонів спортивних уболівальників, які вважають, що спорт — це мир, значно важливіше вміти радіти як успіхам своєї команди, так і гідно оцінювати досягнення суперників. Отож слід лише порадіти, що саме українці нині демонструють всьому світу, як треба любити спорт, а не свою команду чи свою країну в ньому. Футбольні фанати, які навіть після програшного матчу не громлять трибуни і не б’ють один одного, а в єдиному пориві співають гімн, — найкращий приклад, що спорт може і має об’єднувати.
75-РІЧЧЯ З ВІДКРИТТЯ ПАМ’ЯТНИКА ШЕВЧЕНКУ В КАНЕВІ
Пробач, Тарасе
СВЯТИНЯ. Нині мало хто знає, що першим світським святковим днем у
незалежній Україні Центральна Рада оголосила день народження Кобзаря. Не посміла відмінити цю традицію навіть радянська влада, яка аж до 1929 року мирилася з тим, що в УСРР (саме таку назву вона тоді мала) є власне національне свято.
Втім, до 125-річчя Шевченка більшовицькі вожді у Москві вже призабули, що Україна — не Росія. Та коли внаслідок територіальних претензій Гітлера до сусідніх держав у Європі запахло війною, довелося терміново демонструвати закордонним українцям, що СРСР — не тюрма народів. Відтак з Лесі Українки терміново зняли тавро «націоналістки», а в Києві спішно взялися за спорудження пам’ятника Кобзареві.
Однак, як завжди за такої ситуації буває, ославились: бронзова скульптура висотою 3,5 м виявилась замалою і губилась серед відведеного їй простору. Отож скульптору Манізеру довелося відлити на три метри вищого Тараса, а київський монумент відправили до Канева. Втім, може, це навіть на краще, бо там планували встановити скульптурну композицію, де Шевченко сидів в «оточенні персонажів його творів та радянських людей, які високо тримають революційний прапор».
ЗАТВЕРДЖЕНО «ПОЛОЖЕННЯ ПРО АРСЕНАЛЬНУ КОМАНДУ»
Забута історія «Арсеналу»
ДАТА. Вважають, що започатковано знамените київське підприємство указом
імператриці Єлизавети Петрівни від 1750 року про будівництво казенного «магазейна» — артилерійського складу і ремонтних майстерень. Однак відлік історії заводу традиційно ведуть від дати затвердження «Положення про арсенальну команду», яка, згідно з розпорядженням імператриці Катерини ІІ, мала налічувати «до 170 мастерових и других чинов».
Утім, насправді «Арсенал» значно старіший, а його доля — трагічніша, про що гріх забувати. На його місці колись розташовувався знаменитий Вознесенсько-Печерський жіночий монастир, настоятельницею якого була мати гетьмана Івана Мазепи. Вона померла в 1707 році, що, однак, не врятувало духовну обитель від розорення несамовитим Петром І. За його наказом у 1712 році черниць перевели до монастиря на Подолі, а звільнену культову споруду віддали під склад для гармат та іншого військового спорядження.
Ще більшу винахідливість виявила Катерина ІІ, за правління якої «Арсенал» будували з цегли колишніх монастирських будівель і храмів. Як бачимо, у войовничих безбожників-комуністів були достойні вінценосні попередники, які, не боячись Бога, нещадно нищили як церкви, так і історичну пам’ять українського народу.
АВІАУДАР ПО ЛІТАКАХ США НА АЕРОДРОМАХ СРСР
Перл-Харбор під Полтавою
ПАМ’ЯТЬ. Човникові рейди американських стратегічних бомбардувальників, що в роки війни з гітлерівцями здійснювались з використанням радянських аеродромів під Полтавою, у Радянському Союзі старанно замовчувались. Причому не тільки тому, що комуністичні ідеологи не хотіли афішувати внесок союзників у розгром фашизму.
Суть військової операції «Френтік» полягала в нанесенні потужних бомбових ударів навіть по ворожих об’єктах, розміщених поза радіусом дії англо-американської авіації. Бомбардувальники, вилітаючи з аеродромів Великобританії і вже визволеної Італії, після виконання бойових завдань приземлялися на території СРСР. Тут екіпажі відпочивали, а літаки готували до нових ударів уже на зворотному шляху.
Союзники планували одночасно задіяти в операціях до 360 бомбардувальників Б-17 («літаючі фортеці») та до 200 винищувачів супроводу, щомісячно здійснюючи приблизно шість човникових рейдів. Тим часом за майже чотири місяці — з 2 червня по 19 вересня 1944 року — Полтавсь?кий авіавузол прийняв лише 7 загонів літаків союзників, а кількість бомбардувальників у найбільшому з них сягнула лише 163 бойові машини.
На перешкоді планів стали не технічні проблеми, хоч непросто було доправляти з-за кордону в потрібних обсягах пально-мастильні матеріали (фактично всі радянські літаки теж літали на отриманому за лен-лізом авіабензині) та облаштувати злітно-посадкові смуги. Останнє завдання, до речі, лягло на плечі українських жінок, переважно силами яких в стислі терміни було виконано 29 тис. куб. м земляних робіт, а розрахований на дужих чоловіків американський норматив з монтажу збірно-розбірного металевого настилу, як з подивом розповідав посол США в СРСР Гарріман, «маленькі, однак міцні» робітниці перевиконували на чверть.
Лише перший човниковий рейд став успішним. 2 червня 1944 року 127 «літаючих фортець» та 64 винищувачі союзників після бомбардування об’єктів на території Угорщини приземлились на аеродромах Полтави, Пирятина і Миргорода. 6 червня ця армада разом з радянською авіацією завдала нищівного удару по порту Галац (Румунія), що збіглося в часі з початком висадки союзників у Нормандії та відкриттям Другого фронту в Західній Європі.
Однак під час повернення назад вже наступного загону літаків противнику вдалося збити один з них. Саме на його борту було понад півтисячі фотографій, що дало змогу ворогу визначити ймовірне місце розташування аеродрому вильоту. Не дивно, що гітлерівському літаку-розвіднику 21 червня вдалось услід за Б-17 вийти на авіабазу в Полтаві.
Дізнавшись про це, радянське командування запропонувало союзникам перебазувати частину бомбардувальників на аеродроми Пирятина і Миргорода. Однак американці обмежились лише розосередженням «літаючих фортець» по периметру льотного поля. Близько першої години ночі 22 червня німці завдали авіаудару, що тривав майже півтори години і в якому брали участь приблизно 180 ворожих літаків.
Вже після перших потужних вибухів запалали літаки і склади, а застосовані гітлерівцями маленькі бомбочки, що завдяки міні-пропелерам плавно опускались на землю, перетворили летовище у густо засіяну протипіхотними мінами територію. Як наслідок, навіть дівчата-зенітниці біля своїх установок залишались без ніг. Втім, як свідчить американський штурман Роберт Джонсон, «радянські солдати — чоловіки і жінки — намагалися врятувати «літаючі фортеці», відтягуючи їх на льотне поле». За словами очевидця, ці сміливці (за його словами, близько сотні) загинули, хоч за офіційними даними загинули 20 військовослужбовців, серед яких — 2 американці та три кореспонденти газет «Правда» і «Известия».
Згодом радянська сторона навіть звинуватила союзників, які насамперед рятувались самі, у боягузтві, однак їх командування заявило, що життя льотчиків та інших фахівців важливіше, ніж літаки. Натомість у Червоній армії керувались кардинально іншою шкалою цінностей, пускаючи у прориви піхоту попереду танків та стверджуючи, що «першим ділом — самольоти», а не доля юних зенітниць.
Тим більше, саме страх перед повторенням цього Перл-Харбора під Полтавою, в якому стратегічна авіація США втратила 47 «літаючих фортець», що стало найважчою наземною втратою за всю війну, призвів до поступового згортання союзниками човникових операцій.
Ми в Google+