ДАТА
140 років тому народився патріот України Микола Скрипник
Його заарештовували 15 разів, 7 разів перебував у засланні. Загалом був засуджений на строк 34 роки і один раз — до страти. Такий початок свідомого життя і діяльності припав на долю професійного революціонера, радянського партійного і державного діяча, патріота України Миколи Олексійовича Скрипника. Можна дивуватися його затятості, з якою він продовжував свою справу і в правоту якої безмежно вірив. Добрими діяннями на благо рідного народу він залишив помітний слід в історії України. Проте соратники по боротьбі і товариші по партії загнали його в глухий кут, з якого він знайшов тільки один вихід.
Входження в революцію
Народився Микола 25 січня 1872 року на Донбасі у слободі Ясинувата (нині м. Ясинувата Донецької області) в сім’ї залізничного службовця. Його родинні коріння — із української козаччини. Освіту отримав у початковій школі, навчався в Ізюмському реальному училищі на Харківщині, відкіля був виключений за антиурядову пропаганду. Вважав себе членом РСДРП з 1897 року. В 1900 р. поступив в Технологічний інститут у Петербурзі. Вперше заарештований і засланий у березні 1901 року за участь у політичній демонстрації. Після звільнення вів революційну роботу у Петербурзі, Катеринославі, Царицині, Саратові, Харкові, Одесі, Ризі, на Уралі. У катеринославській в’язниці в 1904 р. Микола Скрипник зустрівся з іншим революціонером, Симоном Петлюрою. Там вони були разом проти царизму, але потім кожний пішов своїм шляхом боротьби за національне визволення України. Брав активну участь у революційних подіях 1905 р. Після Лютневої 1917 р. революції в Росії, повернувшись із чергового заслання, був секретарем і головою фабрично-заводських комітетів Петрограда. Під час Жовтневої революції входив до складу її головного штабу — Петроградського військово-революційного комітету.
Мітинг, присвячений початку будівництва Дніпрогесу. Справа наліво: В.П. Затонський, М.О. Скрипник, В.Я. Чубар (виступає).
Запоріжжя, 1927р. Фото з архіву редакції
У боротьбі за радянську владу
Перший Всеукраїнський з’їзд Рад, що відбувся в грудні 1917 р. у Харкові, оголосив Україну Республікою Рад, створив всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВУЦВК) і перший Радянський уряд України — Народний секретаріат (НС). З того часу життя і діяльність Миколи Скрипника пов’язані з Україною, куди прибув за рекомендацією В. Леніна. Як він сам писав, викликали його і обрали народним секретарем праці, торгівлі і промисловості, а 04.03.1918 р. призначили Головою уряду і народним секретарем закордонних справ. Народному секретаріату доводилося працювати в екстремальних умовах воєнного часу та постійних втрат території через її загарбання іноземними військами.
Створення радянського центру в Україні було сприйнято неоднозначно у партійному середовищі. Рада Народних Комісарів РСФРР вітала «народну владу України». Проте харківські більшовики вважали недоцільним існування ВУЦВК і НС, вимагали їх розпуску. Нарком у справах національностей РСФРР Сталін узагалі заявив, що українцям треба припинити «грати в уряд і республіку». Скрипник рішуче виступав проти цих намагань. Він стояв біля витоку джерел створення КП(б)У, був керівником Оргбюро, яке провело значну роботу зі скликання першого з΄їзду партії і відновлення більшовицького підпілля на території окупованої України. Микола Олексійович завжди був здатний виконувати будь-які завдання на різних ділянках соціалістичного будівництва. Його направили у Всеросійську надзвичайну комісію (ЧК), де працював членом колегії, завідувачем відділу по боротьбі з контрреволюцією. У січні 1919 р. очолив Верховну соціалістичну інспекцію і держконтроль. Під час боротьби з білогвардійськими військами Денікіна був начальником політвідділу Гомельського укріпрайону, начальником особливого відділу Кавказького фронту. У травні 1920 р. знову в Україні — нарком робітничо-селянської інспекції, брав участь у заходах уряду, пов’язаних з радянсько-польською війною.
Будівничий республіки
На початок мирного будівництва Микола Скрипник уже набув певного авторитету досвідченого працівника, непримиренного до ворогів нового соціалістичного ладу. У липні 1921 р. очолив народний комісаріат внутрішніх справ УСРР, який мав широкі та різнобічні повноваження і одним із завдань якого було придушення повстань і боротьба з бандитизмом. У 1922 р. — нарком юстиції, у 1923-му одночасно генеральний прокурор республіки. Належало вирішувати дуже важливе завдання — перехід від революційної доцільності часів «воєнного комунізму» до життя за радянськими законами, які треба було ще створити. Микола Олексійович займав провідну роль у підготовці проектів найважливіших державних документів: конституцій ССРР і УСРР та базових законів.
Найбільш відомим є період діяльності Скрипника на посаді наркома освіти УСРР (03.1927-02.1933). Отримавши нове партійне доручення, як завжди поставився до нього з великою відповідальністю. До компетенції наркомату входило широке коло питань: загальної початкової й середньої освіти, вищих навчальних закладів, літератури, кіно, театру, об’єднань творчої інтелігенції. У його віданні були Академія наук УСРР з науково-дослідними закладами, видавнича справа і книжкова торгівля. Одночасно нарком освіти став директором Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), яка була великим ідеологічним центром у республіці. Очолював асоціацію істориків, був головним редактором Української Радянської Енциклопедії, академіком АН УСРР, секретарем її фракції. Він завжди прагнув розвивати, теоретично і практично, національне питання. Його великою заслугою стало створення у 1926 р. відповідної кафедри при інституті марксизму, яку він сам і очолив. Важко переоцінити вагомий внесок, який зробив Скрипник у здійснення політики українізації, вважав її потрібною і визначальною ще до того, як вона почала офіційно реалізовуватися. Українізація спрямовувалася на підготовку національних кадрів і збільшення представництва українців в усіх галузях суспільної діяльності, в усіх ланках влади та управління. Вперше в своїй історії українська мова ставала мовою державного управління, вищої школи, преси, науки, культури. Оцінюючи українізацію, Скрипник висловив думку, що «мабуть, ні в одній з республік нашого великого Союзу народів національні процеси не проходили з такою глибиною і з таким розмахом, як на Україні».
У республіці майже повністю було ліквідовано безграмотність, досягнуто позитивних результатів у підготовці наукових кадрів, спеціалістів різних галузей промисловості і сільського господарства, піднявся рівень науково-дослідної і викладацької роботи, посилився зв’язок науки з виробництвом. Протоколи засідань Раднаркому УСРР свідчать, що Микола Олексійович був одним з найактивніших членів уряду, порушував гострі питання, організовував практичне виконання прийнятих рішень. Він не засиджувався у наркомівських кабінетах, був завжди підтягнутий, рухливий, багато їздив по республіці, відвідував підприємства, будови, навчальні і наукові заклади, сільські клуби і читальні, зустрічався з робітниками, селянами, школярами, брав участь у роботі різних зборів, з΄їздів, конференцій. Мав репутацію бездоганного керівника із залізною волею, вимогливого, непримиренного до всіляких похибок. У той же час сповідував принципи демократичності і колегіальності, був простим у спілкуванні з людьми.
Микола Скрипник залишив велику літературну, науково-публіцистичну спадщину, майже 800 праць. За роки своєї діяльності написав багато публіцистичних нарисів, досліджень, заміток, репортажів. У 1929-31 роках почали видавати друком зібрання його статей і промов. Його інтереси і різнопланова плідна діяльність поширювалися на широке коло проблем теорії і практики розвитку багатонаціональної радянської держави та національних республік, пошуку у цій системі оптимального місця України, торкалися питань економіки, історії, права, освіти, науки, культури тощо. Мав авторитет у партійному керівництві, багато років обирався членом ЦК ВКП(б) і КП(б)У, членом ЦВК ССРР і ВУЦВК, делегатом багатьох партійних з΄їздів, з 1925 р. — член Політбюро ЦК КП(б)У.
Фатальний 1933-й
У лютому 1933 р. Скрипника звільнили з посади наркома освіти і призначили головою Держплану та заступником голови РНК УСРР. Начебто відбулося підвищення у службовій кар’єрі, але це скоріше було відсторонення від практичного керівництва ключовими питаннями національного розвитку України. Адже на цих посадах він перебував недовго. Варто звернути увагу на те, що Микола Олексійович не брав участі в ніяких групах, фракціях, опозиціях, які виникли всередині партії у 1920-х роках. Навпаки, ідейно боровся з ними і відіграв у цьому не останню роль. Звинувачення почалися з другого боку — коли його активна політична і гуманітарна діяльність увійшла у суперечність з посиленням централізації та авторитарності владної системи в ССРР. У попередньому році в зв’язку з провалом виконання нереального плану хлібозаготівель і катастрофічним станом на селі почалися пошуки винуватців. І не випадково, що у постанові ЦК ВКП(б) і РНК ССРР це прямо пов’язувалось з українізаторською діяльністю. Крім того, Сталін, мабуть, не забув, як гостро Скрипник і у 1918-му, і в наступні роки виступав проти його позицій з низки питань соціалістичного та національного будівництва.
Проти нього почалася необгрунтована ганебна кампанія звинувачень у перебільшенні ролі національного питання, недоліках у роботі Наркомосвіти, у його творах намагалися вишукувати націоналістичні помилки, шкідництво у мовознавстві і навіть перекручування ленінізму. Питання про Скрипника розглядалися на пленумі ЦК КП(б)У (у червні), на засіданнях Політбюро. На черговому засіданні 7 липня вже вкотрий раз колеги по партії примушували його визнати те, чого він не вчиняв, іти проти своїх внутрішніх переконань, покаятися у неіснуючих помилках у здійсненні політики партії, якій він, старий більшовик, видатний діяч комуністичного руху, присвятив усе своє життя. Пригноблений морально, доведений до відчаю, розуміючи безвихідність свого становища, пішов до свого кабінету у Держплані, де й покінчив життя самогубством. Так жорстоко і трагічно був перерваний його стрімкий творчий політ у майбутнє, насичений безперервною працею і боротьбою за краще життя народу, за національне відродження рідної України.
Крізь призму долі Миколи Скрипника рельєфно відображаються колізії розвитку радянського суспільства у той період. Під час «хрущовської відлиги» та після ХХ з’їзду КПРС і першої хвилі реабілітації ці процеси Скрипника майже не торкнулися. Проте часткові, нерішучі кроки почалися, коли намагалися видати у 1962 р. його твори, але не сталося. В «Історії КПРС», яка вийшла друком 1969-го, про нього зазначалося, що він — один з відданих справі соціалізму й пролетарського інтернаціоналізму революціонерів. Лише у 1990 р. спеціальною постановою ЦК Компартії України визнано, що політичні звинувачення проти нього у так званому «націонал-ухильництві» були необґрунтованими та сфальсифікованими, і ухвалено вважати М. О. Скрипника реабілітованим у партійному відношенні (посмертно). Через рік вийшла друком збірка його вибраних творів.
Микола Олексійович Скрипник дуже багато зробив для справи національно-державного і культурного будівництва України. Мужністю, волею до боротьби, до втілення своїх ідей і сподівань він викликає глибоку симпатію і співчуття. Його яскравий образ цілісної особистості, людини незвичайної і трагічної долі нікого не залишає байдужим.