Донедавна він мав просто гарний голос, а тепер володіє... голосом країни. У свої 30 років Антон Копитін здійснив нарешті заповітну мрію. А до того він поглянув в очі війні. Мужній чоловік і люблячий батько з важким серцем залишив рідну оселю в Донецьку. На Київщині, куди перевіз родину, їм довелося жити у старій хатині по сусідству з мишами. Щодня вдосвіта Антон поспішав у столицю, де працював на будівництві зварювальником, клав кахлі, монтував труби. А після робочого дня співав у ресторані — сім’я ж бо чималенька: вагітна дружина, двійко діток.
Утім, чоловік не опустив рук і навіть ризикнув взяти участь у телепроекті «Голос країни». Яким же було здивування Антона, коли мільйони українських глядачів віддали перемогу саме йому. Під час прямого ефіру, стоячи на колінах на сцені, молодий татусь не стримував сліз вдячності і всій країні, й своєму тренерові Тіні Кароль, яка подарувала його родині квартиру. Тож для Антона перемога в «Голосі» перевернула все його життя і дала надію на світле, мирне майбуття.
— Антоне, коли війна постукала у двері, коли ви зрозуміли, що треба все кидати і рятувати сім’ю?
— Після анексії Криму ми спостерігали дуже напружену ситуацію в Донецьку. І бачили, що будівлі навколо нашої оселі вже захопили бойовики. Насправді було моторошно це усвідомлювати. Пам’ятаю, якось їхав машиною додому і побачив, як карети швидкої допомоги одна за одною промчали в напрямку мого будинку. Серце похололо, адже там моя родина, діти, мабуть, граються десь на вулиці. Я приїхав додому панікуючи. Ми лягли спати, а вранці раптом почули гучні звуки — працювала якась техніка. На щастя, виявилося, що не військова, а будівельна. Але нерви були вже на межі.
Мені телефонувала мама і порадила поїхати в Київ до рідної сестри. Сподівалися, що ситуація за кілька тижнів стабілізується, і ми зможемо повернутися. Втім, поїхали торік 5 травня і до цього дня не були вдома.
Найважче було покинути власний будинок, всі меблі й техніку в ньому. Та найважливіше — там залишилася частинка нашого життя, найтепліші спогади. Адже там народжувалися й росли діти. І раптом війна все перекреслила.
— Знаю, у столиці ви не цуралися будь-якої роботи.
— Найважчий період припав на осінь, коли було дуже скрутно фінансово. О шостій ранку їхав на будівництво — там робив усе що вмів. О шостій вечора знову ставав музикантом — співав у ресторані до ночі. Наступного ранку все починалося знову. Моя дружина казала, що так не можна: мовляв, падаєш з ніг. Проте вибору не було: ми починали з нуля з двома маленькими дітьми і чекали на третє маля.
— Якось ви сказали, що хотіли заробляти на життя тим, що дала природа, — власним голосом. Про велику сцену мріяли з дитинства?
— Мама працювала музичним керівником у закладі відпочинку на узбережжі Азовського моря, тож фактично вона вперше вивела мене на сцену. Мені тоді було всього три рочки.
У дитинстві займався в Палаці культури у селищі Донське поблизу Волновахи. Тому брав участь у багатьох концертах. Після виступів мої друзі казали, що чули, як я співав, вітали мене. Це було здорово і цікаво. Мабуть, маю якийсь талант. Адже щойно починав співати, спостерігав, як змінюються обличчя глядачів, розумів, що мій спів хвилює людей, не залишає їх байдужими. І це для мене дуже важливо.
— Бачила, як у студії під час прямого ефіру ваша мама втирала рясні сльози і тремтячими руками аплодувала вам. Усі розуміли, хто голос країни. А коли це зрозуміли ви?
— Правду кажучи, усвідомив лише тоді, як мене оголосили переможцем. Не уявляв, що зі мною може таке відбутися, адже вперше брав участь у музичному конкурсі. Тож для мене перемога і шалена підтримка телеглядачів була справжньою несподіванкою.
— Що найціннішого почерпнули від тренера?
— Її ключова фраза допомогла саме в цей момент. Тіна сказала: «Під час виступу повинен мати холодний розум і гаряче серце».
— Ваша суперниця Тетяна все-таки піддалась емоціям.
— На жаль. Я щиро бажав їй перемоги, вболівав за неї. На майданчику ми дуже тепло ставились одне до одного. Навіть називали себе багатодітним татусем і матусею, бо в кожного з нас родина, кожен турбується за дітей.
— Як такі співочі проекти додають патріотизму людям під час війни?
— Під час прямого ефіру, побачивши результати голосувань, розумів: люди, які проголосували за мене, підтримували не лише мій голос, а мене як особистість, людину, яка у складній ситуації не опустила рук. Мені приємно бути хоч невеличким прикладом для багатьох людей, які теж залишили свої домівки, поїхали в нікуди і нині перебувають у складній ситуації. Сподіваюся, вони побачать мою історію, і в них з’явиться надія.
Адже я найменше вірив у себе, проте люди дали мені змогу доторкнутися до мрії й досягнути її. Для здійснення мрії потрібно докладати зусиль. Тож бажаю всім, хто у скруті, не складати рук і вірити, йти вперед, намагатися зробити можливе і неможливе задля своїх дітей, родин, задля нашого спільного світлого майбутнього. Тепер вірю, що в житті все можливо, вірю, що Україна буде єдиною.
— Чудово володієте українською. Тепер принципово спілкуєтеся нею?
— Під час навчання в Чернігові у нас викладав відомий заслужений діяч мистецтв України Любомир Боднарук. Він красиво сказав: «Коли приїжджаєте до Лондона, то не просите англійців спілкуватися з вами російською. Тож якщо живете в Україні, будь ласка, не цурайтеся української».
— Яка музика впливає на виховання молодого покоління, можливо, й на вас?
— На моє виховання вплинула класична музика, а потім, коли почав слухати різноманітні жанри, зрозумів, що сучасні виконавці, композитори беруть ідеї саме звідти — з класичної форми. І вважаю, що на нашій естраді багато класної української музики — тієї, яка достойна бути взірцем і мати позитивний вплив на сучасну молодь. Приміром, мій старший син закоханий у творчість Святослава Вакарчука. І я поважаю його за незламну життєву позицію.
— На «Голосі» вдалося попрацювати з відомими артистами. З ким зі світових знаменитостей мрієте заспівати?
— Багато років у плані вокального і музичного мистецтва для мене був взірцем Фреді Меркюрі та гурт «Queen». На останньому ефірі я виконував одну з його пісень. На жаль, мрія заспівати з легендою світового масштабу вже ніколи не здійсниться.
— Насправді ви щасливий чоловік — вас постійно підтримують жінки: мама, дружина, тренер.
— Дуже дякую їм! Не знаю, чи зможе хтось повною мірою оцінити те, що зробила для моєї родини Тіна Кароль. Це щось надзвичайне! Адже протягом року, відколи прийшла війна, ми жили у страшному сні. Здавалося, ніби я сплю: гине стільки людей, багато горя навкруги. Здавалося, що ось-ось прокинуся, розплющу очі, і це страхіття зникне. Після перемоги в «Голосі» в мене один сон змінився на інший: жахливий — на світлий. Під час проекту дружина народила мені сина, а тренер Тіна подарувала нову оселю. Від цього сну не хочу прокидатися!
Інна КОВАЛІВ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Антон КОПИТІН. Народився 1984 року в Чернігові. Має незакінчену освіту за фахом хорового диригента, навчався в Чернігівському музичному училищі ім. Л. М. Ревуцького. У червні цього року здобув перемогу на проекті Телеканалу 1+1 «Голос країни». Одружений, має синів Марка й Філіпа та доньку Єву.