24 липня — мій маленький день перемоги. Cили АТО визволили моє рідне місто Сєверодонецьк від творців утопічної держави «ЛНР». Вони втекли, PR-менеджери залишились. У місті ще блукають жителі «Новоросії», розуміють, що їх кинули, але бояться бути сильними і визнати це. Вони ще поклоняються лідерам терористів, вважають зрадниками й ворогами українців і прогнозують скору смерть України і щасливе життя Донбасу. Пропоную створити комп’ютерну гру «ЛНР та ДНР: збудуй свій терористичний рай», у якій вони все одно програють.
Те, що я пережила із травня, важко описати словами. Моя сім’я з трьох осіб волею долі опинилась у трьох куточках країни. Батько залишився на сході, мама виїхала в Західну Україну, а я лишилась у Києві, в гуртожитку свого університету. Раніше влітку тут дозволяли жити тільки тим, хто працює. Цього року зробили виняток для донеччан і луганців. Це стало ще одним свідченням того, що на Донбасі проблеми.
Щоденні переговори з батьком, який опинився заручником ситуації в оточеному Сєверодонецьку, не вселяли надії на краще. Терористи годували містян плітками, які не мали стосунку до України, розповідали, що у нас фашизм і вони врятують від нього Донбас. Складалося враження, що батько назавжди залишиться в «ЛНР». Адже коли у місто прийшли терористи і захопили владу, батько перейшов на їхній бік, повірив їм і підтримав.
Це стало болісною новиною для мене, бо мій Донбас завжди був Україною. Мої аргументи і прохання не підтримувати терористів не подіяли. Батько зневірився в українській владі, втомився від пустопорожніх обіцянок покращення життя та постійних злиднів. І його можна зрозуміти. Так сталося, що батько — єдиний годувальник у нашій сім’ї. Він, як і половина сєверодонеччан, працює на місцевому хімічному підприємстві «Азот». Отримує невисоку зарплату. Та й ту час від часу доводилося відвойовувати, особливо під час АТО. Її то зменшували, то невчасно нараховували, то попереджали про можливість невиплати, то видавали по 100—200 гривень. Допомагати нам з мамою тими днями він не міг і дуже через це нервував. Адже ні вона, ні я не могли знайти роботи. Коли я почала шукати роботу, з’ясувалося, що вакантних місць у Києві насправді небагато. Всі хочуть найняти працівників з вищою освітою і досвідом роботи, не студентів. Мені відмовляли навіть у закладах харчування, де зазвичай прихильні до молоді. Відмову обгрунтовували тим, що я студентка стаціонару, за місяць-другий почнеться навчання, і їм доведеться шукати нових працівників. Рятувала стипендія і підтримка друзів.
Останні дні липня були дуже тяжкими. Тато дзвонив чи не щодня, розповідав, що бої йдуть поблизу Сєверодонецька, потім у самому місті. Я зраділа, дізнавшись, що українській армії вдалося визволити місто від творців «ЛНР» і життю батька, знайомих, друзів нічого не загрожує. Одразу захотілося поїхати туди й подякувати особисто. Та чи скоро це буде, адже дороги, мости, залізничні колії зруйновано.
Я ніколи не воювала. І раніше могла б упевнено додати: вірю, що не буду. На жаль, цієї впевненості вже нема. Для мене ця війна — зі смаком сорому, ніби кава з сіллю. Ще сильніший розкол країни, ще більше ненависті у багатьох до влади, ще більше невпевненості. Україна повинна перемогти не тільки у війні з терористами, а ще й у війні між владою й народом, яка хоч і без зброї, але так само запекла і з жертвами.
для «Урядового кур’єра»