Перекладач
Акіра СУДЗУКІ
Прізвище Акіри Судзукі даремно шукати в довідниках чи енциклопедіях. Хіба що в густому павутинні Інтернету десь може заблукати дрібна інформація. Однак це аніскільки не применшує інтересу до цієї постаті. Навпаки: знайомство з японцем виявилося настільки цікавим і корисним, що мимоволі подумалося: це ж як треба любити творчість Давида Бурлюка, щоб у 74-річному віці, з Токіо, подолавши 10 тисяч кілометрів, дістатися Києва, Сум, потім — Лебедина, а далі — маленького села Рябушки, на території якого колись розташовувався хутір Семиротівка? Саме там народився один з найвідоміших художників і поетів минулого століття Давид Бурлюк. Утім, поговоримо про все із самим гостем.
— Скажіть, будь ласка, як до вас звертатися?
— Судзукі сан. Тобто майже як по-українському — пане. Тільки у вас частіше звертаються на ім’я, а в нас переважно на прізвище.
— Отже, Судзукі сан, це ваш другий приїзд на Сумщину і пов’язаний він з приємною місією — передачею в дарунок Сумському художньому музею імені Онацького раніше невідомого полотна Давида Давидовича «Краєвид на морському узбережжі». Розкажіть історію цієї роботи, а саме як вона потрапила до вас?
Судзукі сан, українською — пане. Фото Володимира КОВАЛЕНКА
— Це майже карколомна історія. У мене є товариш художник-оформлювач Хаясі Тосінорі. Якось я гостював у нього і на очі трапилося занедбане старе полотно, придбане ним в одному з антикварних магазинів. Оскільки я тоді ретельно вивчав картинну і літературну спадщину Бурлюка, то звернув увагу на малюнок олією. Чомусь здалося, що стиль художника чимось нагадує Давида Давидовича. Придивившись уважніше, в лівому кутку внизу побачив прізвище автора — воно ледь-ледь проглядалося. Досить було збільшувального скла, аби впевнитися — то робота мого кумира. Можете уявити мій стан після цього!
Аби реставрувати полотно, знадобилося чимало часу, грошей, зусиль. Допоміг насамперед Хаясі Тосінорі, а також ще один мій товариш, Учіда Кадзуюки, які виділили власні кошти, аби повернути роботі первісний вигляд. На це пішло кілька років. Полотно обрамили рамкою, виготовленою із сакури, поставили пластикове скло. Нині вже можна точно сказати, що гуртом урятували пейзаж, виконаний 1921 року в Японії, — саме тоді, коли Давид Бурлюк прямував із СРСР до США і в моїй країні жив майже два роки.
Раніше ми планували приїхати до Сум утрьох, однак Учіда Кадзуюки не зміг полишити роботу, відтак я прибув з Хаясі Тосінорі — він теж брав участь в урочистостях з нагоди вручення картини вашому художньому музею
— Перепрошую за цікавість, але в яку суму обійшлася реставрація і як оцінюють полотно мистецтвознавці-експерти?
Картину Давида Бурлюка Сумському художньому музею передали Акіра Судзукі та Хаясі Тосінорі.
— Не хотів би акцентувати на грошах, оскільки такі роботи мають насамперед величезну духовну цінність. Реставрація обійшлася орієнтовно в три тисячі доларів. А попередня оцінка «Краєвиду…» в межах 10 тисяч доларів. Однак остання цифра далеко не точна і дуже занижена. Я недавно познайомився з відомим мистецтвознавцем, професором з Києва Дмитром Горбачовим, то він цілком слушно висловив припущення: нині у світі є колекціонери, які за полотна Давида Бурлюка ладні віддати і мільйон доларів. Звісно, що грошовий еквівалент установлюють на аукціонах на зразок «Сотбіс» чи «Крісті». Я і мої японські друзі дуже раді, що наш подарунок прислужиться сумській громаді. Адже це справедливо, що Бурлюк повернувся на свою рідну землю.
— Чи багато перепон було на шляху оформлення передачі полотна?
— Були. На їх вирішення пішло майже два роки. Тривалий час картина перебувала в посольстві Японії в Україні — аж доки повністю владнали всі формальності.
— А як так сталося, що ви, японець, захопилися творчістю саме уродженця Сумщини?
— Моє знайомство з вашим земляком відбулося багато років тому завдяки моєму дядькові Кімурі Горо. Якось він узявся облаштовувати меморіальний музей на острові Ошима. Попросив, аби я дізнався про відомих людей, які свого часу відвідували цей острів чи жили там. Так я вперше почув про Давида Бурлюка. Почав наводити довідки в архівах Росії, потім — України. Поступово знайшов його прозові і поетичні твори, ознайомився з художньою спадщиною. Вони мене вразили своєю самобутністю, метафорикою. Митець полонив мене несподіваними барвами, образами, самим світовідчуттям. Навіть не знаю, чому так сталося, однак для мене немає улюбленішого письменника і художника, аніж Давид Давидович. Відтак я ретельно відстежив і описав кожен день його перебування в Японії — з 1 листопада 1920 і до 16 серпня 1922 року, коли він емігрував до США.
— Ви, повторюся, вдруге на Сумщині — чим різняться враження і коли відчували більше хвилювання?
— Минулого разу я приїжджав у квітні 2010 року, коли було доволі прохолодно і волого. А цього разу — влітку. Навколо все квітує, буяє, пахне. Нас із Хаясі Тосінорі приймали в Сумах, Лебедині і Рябушках надзвичайно гостинно і щиро. Мене — як уже знайомого. Але хвилювався, як і три роки тому. Тоді, бо вперше ступив на землю видатного митця, нині — від радості, що таки вдалося привезти врятовану картину.
Я знаю, що на Сумщині здійснюється великий проект «Будетлянин Давид Бурлюк», який започаткували Українська академія банківської справи, зокрема за підтримки проректора Алли Ярової, та Фундація Д. Бурлюка на чолі з Олександром Капітоненком. З Олександром ведемо електронне листування більше десяти років, він багато в чому мені допоміг, за що йому вдячний. Таким чином вже маю окремий архів із кількох сотень матеріалів.
— Судзукі сан, наскільки популярна творчість нашого земляка на вашій батьківщині і чи задоволені ви результатами власної праці щодо увічнення імені художника і письменника?
— У Японії трохи знають його прозу, поезію, картини, однак далеко не так, як він того заслуговує. На жаль, утрачено багато часу. Водночас упродовж останніх років значно зросла кількість шанувальників його таланту. Адже до популяризації творчості докладають багато зусиль бурлюкознавці США, Чехії, Росії, України. До речі, в бібліотеках Токіо та острова Ошима є книги Бурлюка не тільки в моєму японському перекладі, а й вашому українському. Зокрема, збірка віршів «Світило Бурлюка зійшло», що видана в Сумах 2009 року.
— А чи таке ж саме ставлення до інших видатних митців Японії і світу загалом?
— Держава дбає про духовність, але все залежить від самих громадян. Тобто ситуація така, як і у вас. Хто хоче і цікавиться, той задовольнить інтерес. Але, на жаль, часто бере гору так звана маскультура. Не слід забувати, що Бурлюк — елітарний художник, поет і прозаїк, тому не варто розраховувати, що ним перейматимуться всі без винятку. Навіть серед самих шанувальників мистецтва далеко не всі можуть зрозуміти його творчість.
— Недавно ви почали вивчати українську і чеську мови…
— І все через Бурлюка (співрозмовник сміється. — О. В.). Адже він знаний у Чехії, там живуть його родичі, і мені дуже цікаво знайомитися з матеріалами з першоджерел. А що стосується української, то тут і так усе зрозуміло. Пробую читати Тараса Шевченка, Лесю Українку, твори Давида Давидовича у перекладі — тобто порівнюю, як він звучить російською, яку знаю доволі добре, і українською. Адже поет колись писав, що мріє писати рідною українською, однак та мрія так нею і залишилася. В українській уже роблю перші успіхи.
— Чи маєте підтримку на рівні держави і наскільки широке коло ваших помічників у Токіо?
— За жодною підтримкою, за винятком тієї, що була пов’язана з перевезенням картини, я не звертався і не збираюся звертатися. Адже це моє захоплення чи, як кажуть, хобі. То чому повинен хтось його підтримувати чи фінансувати? Але є багато людей, які не з принуки, а за покликом душі і серця допомагають, чим можуть. Наприклад, у японській столиці працює видавництво «Наука», що спеціалізується на виданні російськомовних книжок. То керівник видавництва Міямото Татіє завжди йде назустріч у моїх проханнях і починаннях. Мав офіційну зустріч у посольстві України в Японії. Майже годину спілкувався з українськими дипломатами — вони дякували за безкорисливу популяризацію творчості видатного українця.
Я на пенсії, маю вільний час. То чому б не присвятити його якійсь добрій і корисній справі? Тим паче, що мій улюблений митець вартий того.
ДОСЬЄ «УК»
Акіра СУДЗУКІ. Народився 1939 року в місті Кобе (Японія). В Токіо закінчив школу, здобув освіту перекладача технічних текстів з російської мови. Володіє також англійською, вивчає українську та чеську.
Багато років досліджує творчість уродженця хутора Семиротівка на Сумщині, відомого поета і художника, одного з основоположників російського футуризму Давида Бурлюка (1882—1967). Переклав японською всі його прозові твори, що стосуються Японії.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»