Отримати гострі відчуття від водіння автомобіля можна й не будучи пілотом «Формули-1», достатньо лише проїхати дорогою Черкаси — Умань. І річ тут зовсім не в швидкості — екстрим чи, точніше, випробування ваших нервів, уваги, міцності автомобіля влаштували дорожники. Вони, здається, принципово не ремонтують тут шлях, хоч уже давно обіцяють. Мабуть, зими чекають.
Відрізок від Черкас до Сміли доречно назвати спецділянкою. У всякому разі на дорогу в звичному розумінні він не схожий. Спека. Курява від перших машин стоїть у салоні, мов димова завіса. Ось мій автомобіль, який ледь переступає з ями в яму, переганяє зграйка місцевих собак. Тварини озираються, не розуміючи правил цієї жорстокої гри. Ковпак на передньому колесі сусіднього «ланоса» після контакту із залишками дорожнього покриття ось-ось відірветься. Ще одна яма, і водій «жигулів», нервово ввімкнувши аварійку, зупиняється — щось відпало від його автомобіля. Тут і водій новенького «туарега» зі столичними номерами, який, мабуть, не знав про спецділянку. Машина вартістю кілька мільйонів гривень теж безславно зійшла з дистанції. Лихо й водіям вантажівок…
Є тут і вболівальники — місцеві жителі виходять покурити й подивитися на шоу. Вони розташовуються поблизу найглибших ям, іноді дають поради водіям на ходу — швидкість дає змогу. Ось дідок у засмальцьованому картузі кричить «Давай, давай, Шумахери!» Бабця з кошиком, з якого виглядає голова гусака, аж підскакує від задоволення, коли черговий «Шумахер» сходить з дистанції. А сам приз, якого обіцяно переможцеві перегонів, сонно кліпає очманілими від спеки й пилюки очима. Якщо ділянку таки проїхали — вважайте, виграли «Гран-прі Сміли». Хто його вручатиме? Можливо, хтось із місцевого начальства. У всякому разі, не обласна служба автомобільних доріг, яка чомусь умила від цього руки. Але це ще не все. Проїдьмо за місто. Розігнавшись до шалених 40 кілометрів за годину, одразу ловиш сюрпризи дорожнього полотна, деякі завглибшки з колесо. Дорогою розсипане бите автомобільне скло, на узбіччі трапляються пошматовані шини. Здається, на гілках берізок і верб, що звисають обабіч траси, намоталися нерви водіїв, яким не пощастило їздити цим маршрутом. Дехто із кмітливих ці гілки використав як пересторогу для інших — гілля стирчить із найглибших дорожніх проваль. Ось такий він, смілянський дорожній сервіс. Якщо вам пощастило все-таки виїхати зі Смілянського району, розслаблятися теж не варто — траса й далі небезпечна, щоправда, на ній місцями, аж до села Білашки на Тальнівщині трапляються чорні сльози дрібних асфальтових латок. Але як писав Тарас Шевченко, «сльозами моря не долить»…
Ось так із сиреною в голові їдемо аж до самої Умані. Уже потім, відремонтувавши машину, читаю на сайті autostrada.info відгуки водіїв про цю екстремальну трасу. «Дорога просто клас, — пише один з них. — Разом і ями, й горби та вибоїни. Спасибі Укравтодору за незабутні відчуття! Додому доїхав без заднього амортизатора, в дорозі відірвало».
«Ділянка дороги Шпола — Звенигородка рік у рік гірша. Якихось кілька латок замазали асфальтом, але ж це крапля в морі! Вантажівки їдуть уже узбіччям. Трохи краща об’їзна навколо Звенигородки, а так дуже погано», — пише інший. Таких реплік — іноді злих, а більше просто саркастичних — на цьому сайті, як і на інших, знайдете чимало. На зворотному шляху, знову під’їжджаючи до Сміли, зустрів уже згадуваного водія «ланоса». На дорозі він поводився досить дивно — обминав тіні від дерев навіть на рідкісних відносно рівних ділянках дороги. Та й як тут не жахатися!
«Ми не їздимо — ми крадемося. Це, як кажуть в Одесі, — дві великі різниці. Хотілося б нарешті їздити нормально. Усе-таки XXI століття», — зауважив якось про черкаські дороги водій одного з небагатьох у Черкасах лімузина Сергій Логвиненко. І як тут його не підтримати. Ось така мораль, друзі.