Промовистий історичний факт. Коли в роки Другої світової війни розпочалося визволення України від нацистських агресорів, бійцям на передовій підвозили не тільки боєприпаси, а й примірники українського журналу гумору та сатири «Перець». А іноді це популярне видання замість листівок кидали з літаків. Отож, поза сумнівом, журнал «Перець» працював для перемоги, оскільки твори його авторів — письменників та художників-карикатуристів піднімали бойовий дух бійців в окопах ще краще, ніж наркомівські сто грамів оковитої. 

На жаль, на восьмому році нинішньої гібридної війни про таке розповсюдження дотепного, дошкульного і колючого для ворогів слова годі й мріяти. Адже кілька років тому «Перець», випустивши останню свою друковану версію, став виходити тільки в електронному вигляді. Утім, важко заперечити попередню участь цього видання в інформаційній війні, оскільки завдяки зусиллям волонтерів на громадських засадах з 2014 року виходили у світ сатиричні бойові листки «Перець на передовій». Наклад видання розповсюджували на лінії зіткнення на Донбасі та в тилу, приміром, у військових госпіталях, а тому така практика заслуговує уваги, поваги і підтримки. 

А у звичному форматі журнал «Перець» із понад сторічною історією перестав виходити у грудні 2013-го за президентства Віктора Януковича. «А шкода. «Перець» мав би відродитися, і саме його ядучих сторінок заслуговують московські трубадури: соловйови, скабєєви, толсті, шейніни та інша прокремлівська наволоч, як і наші зрадники-запроданці. Тож доки не почалася війна, сміймося. А почнеться  — також сміймося. Якщо Московія на нас нападе вкотре за нашу історію «братньої дружби», то я мріяв би, щоб відродився «Перець» чи «ВУС» (Видання українських сатириків) і ми ці веселі часописи, як і карикатури на агресора, розкидали б в окопах, піднімаючи сміхом бойовий запал наших воїнів. Як свого часу карикатури на Адольфа Гітлера розкидали в окопах»,  — оприлюднив свою позицію український письменник-гуморист, сатирик і колишній редактор «Перця» Олег Чорногуз. 

До речі, у роки воєнних лихоліть майстри вітчизняного веселого цеху завжди були на творчій передовій. Серед яскравих прикладів і «Зенітка», яку Остап Вишня написав у грізному 1944 році. А щодо сучасних авторів, то сатиреску «І хто б міг сказати» письменник і також у минулому редактор «Перця» Михайло Прудник написав у році, що вже добігає кінця. На жаль, наш колега не дожив до наступного 2022-го. На відміну від його твору, який друкується вперше і йде до читачів  — особливо тих, які навіть у святкові дні перебувають на передовій. 

Михайло ПРУДНИК

І хто б міг сказати… 

Передноворічна придебенція

Перед Новим роком, коли на сході «мирно» гриміла зброя «рускава міра», в українському прифронтовому селі діти у школах малювали у зошитах і альбомах для наших захисників ялинки, сміливих котигорошків, самих себе з козацькими шаблями…

Бабусі плели вовняні шкарпетки і рукавиці.

Жінки ліпили вареники і пекли пиріжки. 

Чоловіки рубали гусей, качок на тушонку.

Щоб передати на Новоріччя своїм воїнам на фронт.

Усе все це зносили до сільради, де добрі люди, або, як зараз кажуть, волонтери мали те забрати і відвезти на передову.

Зайшов до сільради і дід Микола. У нього у війську були онук і племінник. Але дід зайшов з порожніми руками:

— Я оце думав, думав, — зняв він шапку і сів на стілець біля столу начальства. 

Сказав і замовк.

 — То що ж ви надумали, Миколо Васильовичу? — після тривалого мовчання запитала Анастасія Прокопівна, головиха.

 — Та що я надумав?.. Є у мене два кабанчики… Одного з бабою Лідою до Різдва годували, гадали, може, хлопці з війни приїдуть. Тоді б ковбас начинили, холодцю б наварили. Щоб пахло аж до Боромлянського шляху. А може, аж до самого Києва… А воно щось не ладиться у правителів з миром… То я подумав, — взяв дід Микола банку зі столу із тушеним м’ясом. — А що хлопцям тушонка? Тушонка — це, кожен чоловік скаже, армія. А тут Новий рік… Захочеться чогось рідненького, домашнього…

 — То ми завтра і відправляємо хлопцям гостинці, — мовила Анастасія Прокопівна.

 — То нехай візьмуть і мого кабанчика… А там і свіжину приготують, і може, хтось і ковбас наковбасить… Все-таки і Новий рік, і Різдво…

 — Ну, то ріжте його, смаліть і привозьте до сільради, — погодилася Анастасія Прокопівна.

— Та хіба ж то буде свіжина? Я живого кабанчика хочу передати. А там хлопці заколють — і на сковороду…

 — Як живого?! — повільно підвелася зі стільця головиха. — Ви що, Миколо Васильовичу, жартуєте?

 — Чому жартую?

 — А ви подумали, як його везти? Він же верещатиме до самісінького фронту! І викаже усі наші позиції, — грізно, можна навіть сказати, по-генеральськи запитала головиха.

 — Та не верещатиме він, Анастасіє Прокопівно. Він у нас сумирний… А якщо йому дати… — дід Микола перейшов на шепіт. — Якщо йому дати браги… Пам’ятаєте, місяць тому поліція в село приїздила. Рейд у неї такий був… Хто жене самогонку, шукала.

 — Пам’ятаю, — згадала Анастасія Прокопівна. — І нічого не знайшли.

 — Може б, у когось і знайшли… Та моя баба Ліда з переляку брагу в корито кабанчикам вилила. Два дні лежали як убиті. Як кажуть, ні пари з вуст. Ніякого тобі рох-рох, ніякого тобі куві-куві. Тільки, як вулкани, стогнуть. Хоч мокрими рушниками їм голови перев’язуй. Уранці встануть, води посьорбають — і на бокову. Доки я не здогадався в корито дві банки розсолу вилити. Для себе у погребі за діжкою тримав.

 — І що? — пильно подивилася на діда Миколу Анастасія Прокопівна.

— Народна медицина — то таки медицина. Як рукою зняло! Стали як огірочки. Наче після курорту. Тільки за грязюкою скучили… Свині… — махнув рукою дід.

 — А де ж брагу знайти? — усміхнулась очільниця сільської влади. — Може, поліцію на рейд із району викликати? 

 — У мене… є трохи… — ще тихіше радісно прошепотів дід Микола.

 — То ви ще й самогоноварінням займаєтеся? — не так строго, більше для порядку запитала Анастасія Прокопівна і сіла на стілець.

 — Не для продажу… Тільки для боротьби з клятим коронавірусом!

 — І допомагає?

 — Еге! У мене ж градуси! Куди тим аптечним антисептикам! Думаєте, чому в селі нікого ніякий вірус не бере? Я так раніше і з ящуром боровся…

Головиха задумалася.

 — Та що тут думати? — не вгавав дід. — Я кабанчика дитячим шампунем «Кря-Кря» помию, у станочок зажену… Уже змайстрував… Знав, що у вас, Анастасіє Прокопівно, чуле серце, — не скупився на похвалу Микола Васильович. — Знав, що не відмовите. У вас же онук Матвійко теж на фронті…

 — На фронті… — замислилася Прокопівна.

 — Та ото я кабанчика у станочок зажену, — тараторив дід Микола. — Брагою напою і… «Вперед — за орденами!» Тут же до фронту три години їхати… Нехай хлопці трішки підвеселяться. Домовилися?

 — Домовилися, — ще раз усміхнулася Анастасія Прокопівна. — Завтра щоб о десятій ранку були готові.

Коли волонтери вранці під’їхали до подвір’я діда Миколи, той виструнчився і по-військовому доповів:

 — Путін для відправки на фронт готовий!

 — Це у вас прізвище таке? — запитали волонтери.

 — Та боронь Боже, — перехрестився дід. — Це ось він…

Микола Васильович підвів їх до станочка з дощок, у якому спав захмелілий кабанчик. На його спині великими буквами сажею було написано «Путін».

 — Нехай пороху понюхає! — засміялися волонтери, повантажили кабанчика в кузов машини і поїхали.

На фронті Путіна зустрічали так, як справжнього Путіна ніде не зустрічали.

Хлопці віднесли куди треба яблука, шоколад, вареники, пироги, тушонку та інше продовольство. Довго роздивлялися дитячі малюнки. На обличчях з’являлися усмішки. 

 — А що з цим робити? — врешті запитали у волонтерів, показуючи на кабанчика, який уже прочуняв і дивився на всіх здивованими очима.

 — Дід Микола сказав, це щоб у вас на Новий рік і свіжина була, і ковбаси, — сказали волонтери і поїхали в іншу частину.

Бо зимовий день короткий і вже вечоріло.

 — Діло серйозне… — командир обвів поглядом вояків. — І хто буде колоти Путіна? Крок уперед!

Безстрашні вояки, котрі були у різних бувальцях, стояли як укопані.

 — Повторюю, хто буде колоти Путіна? — підвищив голос командир.

 — Так це не справжній Путін… Кабанчик… — хтось шморгнув носом. — Дивіться, сидить собі мирно. Нікого не чіпає. Куди тому Путіну?

 — То, може, біля нього почесний караул виставити і охороняти від ворога? — заходив туди-сюди командир.

А ворог тим часом не дрімав. Уже майже зовсім стемніло, і диверсійна група підкрадалася до наших позицій.

Командир витягнув із кишені коробку сірників.

 — Значить так, розіграємо на сірниках. Хто витягне найкоротший, той і колотиме.

Коротку витягнув ще недавно вчитель іноземних мов сержант Швайка.

 — О! — зрадів командир. — У вас в роду, мабуть, були колії? Вам і багнет у руки.

— Це у мене позивний такий. Моє справжнє прізвище… Та яке це має значення?

Швайка підійшов до кабанчика з багнетом, заплющив очі і щоб прогнати страх, закричав:

 — Смерть Путіну!!!

Вояки, щоб підтримати товариша, теж дружно закричали:

 — Смерть Путіну! Смерть Путіну!

Швайка з розмаху вдарив кабанчику багнетом під ліву лопатку. Той несамовито довго верещав і нарешті стих.

…Ворожа диверсійна група поспіхом поповзла назад. Хто умів хреститися, перехрестився:

 — Да аткуда у ніх Путін взялся? — панікували в її рядах.

— «Аткуда, аткуда?» Ат вєрблюда! Он амєріканци зашлі в Чорноє морє… А в Москвє, может, дівєрсіонная група висаділась…

Наші загукали:

 — Путіну капут!!!

 — Вот сволочі… Укокошилі такі…

 — Может, ето однофамілєц?

А українські вояки запалили паяльну лампу і вже збиралися смалити кабанчика. Та коли Швайка підніс її до щетини, обпечений Путін підхопився і з вереском побіг у напрямку ворожих позицій. Тільки затріщали високі сухі бур’яни.

 — Путін побіг до своїх!!! — закричали наші. 

 — Путін наступаєт на сваіх!!! — закричали з бур’янів. — Агонь!!!

 — Та як же ці посіпаки підкралися так близько? — закричав обурений командир. — Ну, я з вами розберуся! По окупантах — вогонь! Через хвилину щоб духу їхнього і близько не було!!!

Хлопцям двічі повторювати не треба. Шквал куль полетів у бік ворога. Незабаром його поодинокі постріли було чути вже тільки біля своїх позицій. 

Нарешті стрілянина стихла. Не чути було і поросячого вереску. 

 — Невже вороги відбили в нас кабанчика? — скрушно мовив сержант Швайка. — Я так натерпівся за нього. Ходімо подивимося. Може, він і недалеко відбіг… 

Він і справді відбіг недалеко. Біля нього лежало два непритомні найманці у мокрих штанях.

Коли кабанчика притягнули, щоб обсмалити, то побачили на лобі слід від ворожої кулі.

 — Хтось би сказав, не повірив. Виходить, Путіна вбили таки свої, — мовив командир.

 — А таки-так, — додав воїн із позивним «Дерибас».