Народний артист України
Павло Зібров:
 

Для когось Павло Зібров — викладач, для когось — композитор, а для всіх разом — український співак, чиї пісні ось уже три десятиліття не втрачають популярності. І хоч в артиста напружений графік життя, зустрітися з ним насправді просто, якщо… в нього випадає вільна хвилина. Кореспондентові «УК» поталанило, і улюбленець українських жінок розповідає не тільки про те, як для нього все починалося («Як артист, — якось сказав він сам, — Павло Зібров почав свою кар’єру в 2 роки — грав на свищику і співав. Братові Володі було тоді 5, він грав на баянчику і теж співав. Свої таланти ми показували в нашому ж селі»), а й чим живе нині.

— Павле Миколайовичу, ви записуєте нові пісні, постійно їздите на концерти у різні міста, тільки цього року відвідали Гадяч, Хмільник, Канів, Макарів. Коли все це встигаєте?

— Коли встигаю? Якось ніби й не замислювався над цим, просто звик жити у такому насиченому ритмі. Та, мабуть, допомагає внутрішнє налаштування, самодисципліна, вміння самоорганізовуватися. У будь-якій роботі, якщо людина хоче досягти успіху, має бути дисципліна, і в творчій, до речі, також. Якщо хочеш довше витримувати конкуренцію з молодими, щодня потрібно робити гімнастику, і не тільки для тіла, а й для душі. Мені як композиторові, скажімо, аби надихатися на нові твори, треба читати поезію — а свої нові збірки мені регулярно надсилають поети-піснярі з усієї України — шукати рядки, які зачеплять за живе. Та й гастрольна діяльність не дає розслаблятися: за 30 років творчої роботи в моїх перших фанів уже діти повиростали, і тепер вони приходять на мої концерти, а це, ви знаєте, дорогого варте.

Правда життя  не просто болюча — вбивча

— А художню літературу читаєте?

— Часу вільного не надто багато, але намагаюся читати, принаймні десь у поїзді чи літаку, а щоб не нудьгувати в дорозі, спеціально закидаю собі книжки в I-pod. Василя Шкляра нещодавно прочитав, Ліну Костенко «Записки самашедшого». Прочитав цей її роман у прозі — й аж жити тяжко стало, бо розумієш, що пише Ліна Василівна правду, й ця правда така болюча, така вбивча. Двічі перечитував «Сто років самотності» Габріеля Гарсіа Маркеса. Яка глибина! Можна ще не раз повертатися до цього твору. І «Мандрівку дилетантів» Булата Окуджави теж перечитував. Бо хочеться чогось справжнього, щоб було над чим замислитися, проаналізувати, щось для себе взяти. А якщо просто для відпочинку, то люблю читати фантастику.

Фото Володимира ЗАЇКИ.

— Відвідуючи різні міста й містечка України, ви, мабуть, дуже багато спілкуєтеся з людьми. Про що вони  вам розказують?

— Про те, як важко їм жити! Київщина, Вінниччина, Чернігівщина — та будь-де, особливо у невеличких містечках і селах немає роботи. І розумні інтелігентні люди, щоб хоч якось вижити, змушені там працювати за 700—800 гривень на місяць: чи то вулиці мести, а чи на заправках щось робити. Уявляєте, як це принижує в людині з вищою освітою, яка чогось прагнула досягти у цьому житті, людську гідність?! А коли в людей такі статки, не дивно, що і в артистів концертна діяльність упала до критичної межі. Якою в нас  може бути концертна діяльність, якщо люди думають, куди їм завтра ту копійку прилаштувати: чи дати дитині поїсти, чи за газ заплатити, чи за світло, комуналку чи піти на концерт? Ось і все. Тепер якщо половина залу прийде, — це супер, а третина — вже добре. Тобто заробітки в артистів упали, як і у всього українського народу.

— Чим у творчому плані займаєтеся останнім часом?

— А ми чим займалися, тим і займаємося. Пишемо пісні! Які саме? А є про що писати: про любов, про що ж іще? Ось зараз я зробив нові оркестровки старих пісень, які писав 15—20 років тому. Якось згадав про них, переслухав і зрозумів, що це справжній скарб. Але треба було їх, як-то кажуть, зі скриньки витягнути, зробити нове аранжування — фактично дати їм нове дихання. Тож не так давно ми з поетом Степаном Галябардою записали пісню «Вчора» — про любов 40-річного чоловіка до 20-річної дівчини. Тепер оновлюємо з Юрієм Рибчинським «Наталі, Наталі», ми її теж років із 20 тому написали. Тема цієї пісні — почуття до чужої дружини. Писати просто про любов — це добре, але в пісні завжди мусить бути інтрига, тоді вона швидше знайде свій шлях до людських сердець. Із Петром Магою ми написали «Я повертаюсь додому»: це про наше дитинство, про батьків, про чорногузів, яких у мене на долині було дуже багато. Співає її Коля Гнатюк, бо вона йому дуже сподобалася.

У світі модно бути українцем

— Ваша співпраця з Юрієм Євгеновичем справді дуже плідна: що не пісня, то шлягер…

— Одна з останніх наших спільних робіт — пісня про день народження: і в бідного, й заможного — день народження є у кожного. Хіба не так? А ще ми написали з ним «Українське весілля» — дуже заводна річ! Бо такого весілля, як в Україні, немає більше ніде — так не гуляє жодна інша нація. Відтоді — а вона з’явилася на світ торік у вересні, — як люди її почули, я вже з’їздив із цією піснею у Сибір — на весілля до українців, був аж у Комі, де теж наші українці справляли весілля. Нещодавно повернувся з-під Москви — і там гуляють весілля по-українськи! Та що там казати, був із нею навіть у Тель-Авіві, де місцевий юнак одружився з українкою. Знаєте, який на тому весіллі був дрес-код? Хоча б щось в українському стилі у вбранні обов’язково мусило бути! Уявляєте, як це модно стало у світі — бути українцем!

— Але серед ваших авторів — ще й відомий телеведучий і кум за сумісництвом Петро Мага! 

— Є таке (сміється. — Ред.)! До речі, і Мага мій кум, я хрестив його доньку Надійку, й Рибчинський — теж, він — хрещений моєї Діани. А Петро ще й живе зі мною в одному селі — ми маємо будинки у Ходосіївці під Києвом, тож там і пісні пишемо, й рибу ловимо… Насправді працювати з людиною, з якою ти дружиш, якій повністю довіряєш, — це дуже добре. Не побоюся сказати, якщо мені щось не сподобається, щоб він переробив це місце — і Петро мене зрозуміє. Чужому так не скажеш, бо незручно. Ми давно відчуваємо настрій один одного і працюємо ніби на одному диханні. Ще раніше я чимало пісень, здебільшого російськомовних, ту ж «Женщину любимую», написав з Миколою Щуром. Коля — полковник у відставці, він дуже талановита людина. А з Магою й Рибчинським ми й російськомовні, й українськомовні пісні робимо. Це дуже важливо, тому що українською мовою співану поезію високого гатунку пишуть усього кілька людей. Решта чомусь вважають за краще послуговуватися російською…

— До речі, вам на ефір нині пробиватися важко?

— Річ у тому, що за ефір ми завжди так чи інакше платимо. Ти написав нову пісню — її із задоволенням кілька разів прокрутять так. Але якщо хочеш ротацію, щоб пісня стала знаною в Україні, щоб її постійно чули люди, за це треба платити гроші, і великі — це не секрет.

— І скільки коштує зробити популярною одну пісню?

— Якщо розкрутити на радіо — із 30 чи 40 тисяч доларів. Тоді пісня полетить і буде популярною, її знатиме народ, її замовлятимуть. Треба на 5—6 радіостанціях щільненько зробити ротацію. Плюс до цього зняти кліпчик хоча б, а це  ще 10—20 тисяч. А потім треба зробити ротацію кліпа на телеканалах, теж не безкоштовно. Загалом принаймні 50 тисяч доларів вилетить… Тільки тоді пісня стане по-справжньому популярною, але хто ж може дозволити собі таке?

— Павле Миколайовичу, ви ще й «Караоке для дорослих», що йде на Першому Національному, ведете. Що вам дає цей проект?

— Насамперед величезне моральне задоволення. Рейтинг у цієї програми дуже високий. Ми підраховували, що впродовж місяця нас дивиться приблизно 20—25 мільйонів чоловік. А це означає, що подобається вона людям, що вона їм потрібна. «Караоке…», де звучать українські пісні українських авторів, іде щонеділі о 12-й годині.

Ось одна програма, приміром, присвячена творчості Назарія Яремчука — й народ приходить на Майдан і співає Яремчука. Або пісні Рибчинського, Поклада, Матвійчука, Віктора Павліка чи Павла Зіброва, розумієте? Саме бажання послухати своє, рідне, й змушує людей дивитися цю передачу.

Від дружининого борщу за вуха  не відтягнеш

— Окрім того, ви ще й викладаєте вокал в Університеті культури і мистецтв, як вам працюється зі студентами?

— Так, уже 14 років викладаю. І постійно доводиться тримати форму, бо до молодих не вийдеш абияк: вони дуже прискіпливі, їхню повагу просто так не завоюєш і не втримаєш. І я дуже вдячний їй, цій молоді, що вона не дає зачахнути. Постановка голосу, постановка дихання, класична форма виховання — я естрадкою з ними не займаюсь,голос по-справжньому їм ставлю — такий, щоб вони могли співати без мікрофона, якщо потрібно, то й арію чи романс, народну пісню.

— А хто з ваших студентів-вихованців уже став відомим?

— Влад Зайцев, соліст міліцейського ансамблю пісні й танцю. Андрій Іщенко — фіналіст «Шансу», кліпи вже знімає. І два дуети з Бужинською зробили. Андрій уже співає арію Містера Ікс на концертах. А це означає, що людина вже у вищій лізі. І романси він теж чудово виконує. Одне слово, у хлопця — прекрасне майбутнє.

— Ваш сценічний образ багато в чому — заслуга вашої дружини Марини чи ще хтось працює над створенням іміджу Павла Зіброва?

— Ні, мама (саме так я називаю свою дружину) в мене і стиліст, і режисер, і директор, й іміджмейкер… Тобто все, що пов’язане з Павлом Зібровим, розробляє і створює вона: і костюми — мої і для балету — й постановки, і кліпи, які ми знімаємо. Приміром, у Палаці культури «Україна» було 8 концертів, із них 5 вона робила як режисер-постановник. Так що вона в мене серйозна людина, за фахом філолог, чудово знає англійську, тож без допомоги Марини справді мені було б дуже складно.

— А яку страву, приготовану руками дружини, любите найбільше?

— Вона дуже добре варить борщ. Він виходить такий смачнючий, як ні в кого іншого! Навіть м’ясо підсмажити Марина вміє якось особливо: воно в неї обов’язково смачніше, ніж у когось іншого. Чи котлети по-київськи… Так приготує, що пальчики оближеш — у ресторанах так не вміють! Думаю, дружина знає якісь секрети. Тобто як кажуть євреї: не шкодуйте заварки… А я вмію смажити картоплю — у сім’ї тільки я це роблю, тому що як зробить тато, то всі влітають, просто за вуха не відтягти. Не знаю, звідки це в мене — мабуть, енергетика якась у руках… 

— Зі своїм старшим сином Сергієм спілкуєтеся? 

— У мене їх двоє: Сергій — мій від першого шлюбу й Сашко — Маринчин від першого шлюбу. Спілкуємося здебільшого по телефону. Ви ж знаєте, що діти дзвонять, коли їм щось треба, вони ж усі дорослі — у них власні сім’ї. Щоправда, дідусем ще ніхто не зробив, якось вони в цьому питанні погано працюють (усміхається), та, думаю, за цим не стане…

Оксана ЧИРВА 
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Павло ЗІБРОВ. Народився 1957 року в надзвичайно красивому місці, у колишній садибі князя Остолопова, — в селі Червоне Вінницької області. 1981 року закінчив оркестровий факультет Київської державної консерваторії імені П.Чайковського, 1992-го — вокальний факультет. У 1986—1993 роках — соліст Державного естрадно-симфонічного оркестру України. З 1994 р. — директор, художній керівник Театру пісні Павла Зіброва.