На хвіртці чужої дачі, яка після втечі з Луганська прихистила волонтерську родину Наталії Журбенко, причеплено табличку «Територія України». Ні, земля довкола будиночка у Станичнолуганському районі — територія підконтрольна Україні, але не затишна для людини, в якої серце сповнене любові до рідної землі, патріота. Щоб так думати, у Наталії чимало причин.
Родовід
Патріотизм у серці Наталії Журбенко, як і в більшості людей, виріс із зернини любові до рідної землі. «Не думала, що у мені є патріотизм», — зізнається вона.
Наталія й раніше була закохана в Луганськ, де мешкала, й Україну з її божественною природою, але та любов була спокійна, врівноважена, а не та, котра тепер палає у її серці та обпікає бентежну душу. Цю пекельну любов у ній роздмухала війна.
А до того вона лише жевріла. Не могла не жевріти, адже бабуся в неї з Вишневецьких. Бабусі вона не бачила, бо померла рано, після народження восьмої дитини. До дівчинки дійшов лише переказ про її прекрасну чорну шаль — усе, що залишилося від однієї з гілок шляхетського роду.
Рід по дідівській, батьківській лінії козацький. Коріння його в селі під Таганрогом. До того, як Крим став українським, це місто з довколишніми селами входило до складу УРСР. Потім, коли верховна рада СРСР, а не, як стверджують росіяни, Хрущов сп’яну, передала голодні спраглі степи Україні, натомість росіяни забрали такі самі, не менші за площею таганрозькі чорноземи разом з українським населенням. Тепер усе їхнє: і окупований Крим, який Україна напоїла й поставила на ноги, і родючі чорноземи таганрозької землі, населення якої за багато років зросійщили.
Її теж хотіли зробити людиною без пам’яті. Спочатку на цілині Казахстану, яку послали піднімати її батька й матір і де вона народилася, потім на Луганщині, куди вони повернулися. Однак не все поглинув у її українській душі «рускій мір». Залишилася жаринка патріотизму, яку і роздмухала війна.
День апокаліпсису
Ця війна постукала у двері її затишної квартири в Луганську навесні, коли все оживає. «Страшнішого дня, ніж 1 березня 2014 року, в моєму житті не було», — каже Наталія Павлівна, не помічаючи, як стискаються її губи.
Тепер усі забули чи, можливо, не хочуть пам’ятати, що саме цього дня Росія оголосила нам війну рішенням ради федерації, яка схвалила наміри Путіна ввести війська в Україну.
Росіяни цього дня аплодували майбутнім убивствам тих, кого вони називали братами: сірий чоловічок на верховному троні РФ, недомірок-прем’єр із міністрами, пикаті сенатори, а біля телеекранів — православний народ разом з попами.
Після цього дня в Луганську з’явилися танки, «гради» й російські військові без розпізнавальних знаків на уніформі. Один з них у чині полковника з’явився у її квартирі. Вона ніяк не чекала, що людина, з якою вони товаришували до війни, гратиме роль ката.
«Вітю, скажи, що я поганого тобі зробила?» — запитала вона колишнього приятеля. Той відвів очі, але змилосердився. «Нічого іншого для вас, Наталіє Павлівно, зробити не можу, — сказав. — Хіба дати шість годин, щоб ви вибралися з Луганська».
Дяка йому і за те, що діти живими залишилися.
Опісля всі ми побачили, що, виявляється, є у нас патріоти-«кіборги» і продажні шкури, добровольці й дезертири, безкорисливі волонтери й ті, хто заробляє на війні. А ще капелани, переселенці й, звісно, пристосуванці. І кладовища з поодинокими могилами й алеями Слави, де поховали полеглих синів України. Спочатку кожну труну ми зустрічали на колінах і обмивали слізьми. А потім звикли до смертей.
«Якщо хтось каже, що Путін тут ні до чого й що у нас не українсько-російська війна, а громадянський конфлікт, то згадайте 1 березня 2014 року», — каже Наталія Павлівна.
Окупація
Для цивільної людини, яка весь час займалася бізнесом, війна — це жах. Особливо для Наталії Павлівни, яка перед війною зламала грудний хребець. Не те що ходити, порожньої чашки тримати в руках не могла. Якось підповзала до телевізора, аби дізнатися, що відбувається. Доки тривали мирні мітинги патріотів, сподівалася, що українці вистоять. Потім Луганськ заполонили звезені з Ростова, Воронежа й Бєлгорода агресивні покидьки. Їх було багато, вони готові були проламати голову кожному, хто хоч якось виявляв симпатії до України.
Наставали важкі часи. Донька з родиною перебралася до матері, щоб разом пережити їх. Жила вона неподалік прикордонної частини, яку вже інтенсивно обстрілювали. «Доню, буде війна», — сказала вона, коли побачила в інтернеті, як у Луганськ входять російські танки.
Тоді ще не відімкнули камер спостереження, і можна було бачити у прямому ефірі навалу московської орди. Одразу ж після того, як броньовані колони ворога ввійшли в місто, вони під дулами автоматів полишили його. Із квартири біля вокзалу Наталія Павлівна ще бачила місто Щастя у вогні, як збили над аеропортом літак з десантниками. А коли вже летовище зруйнували вщент, родина Наталії Павлівни опинилася на дачі, яку окреслила як «територія України».
Нині у квартирі доньки живе прокурор Лугандонії, в її помешканні — високопоставлений ФСБешник. Хто віджав її бізнес, виробництво, яке давало роботу майже двомстам людей, не відомо. Недавно телефонувала сусідці, яка ходила на референдум. «Валю, — запитувала, — тобі хоч щось дісталося з мого майна?» — «Та де там», — чи то жалкувала чи співчувала сусідка.
Вишневе варення
Виїжджали вони тижнів на два, хрестячи дорогою наших замурзаних піхотинців, що повільно рухалися в бік Луганська визволяти місто, але ось уже шостий рік не можуть повернутися у рідну домівку. Якби не масове російське вторгнення, то Луганськ був би вільним, переконана пані Наталія.
Шукаючи прихистку від вогню, вони потрапили в самісіньке полум’я. Станиця Луганська в той час на карті війни була найгарячішою територією пекла, руїни якого називали Сталінградом. На шостий рік завдяки українському бюджету і європейським грантам вдалося полатати побиті осколками дахи помешкань, відремонтувати школи й лікарні. Зібрано й здано на металобрухт понівечену військову техніку. Вітри майже засипали піском траншеї й бліндажі там, де на смерть стояло українське військо з мобілізованих і добровольців.
Про минуле нагадує лише ліс із зламаним «градами» верховіттям — колись чорний обвуглений, а тепер сірий сухостій, з якого кіптяву змили весняні й осінні дощі. Росіяни, яких ображений олігарх Коломойський називає «інтернаціоналістами», стріляли з території «рашки», станиці Метякінської, не шкодуючи реактивних снарядів. Думали, мабуть, що в цьому пеклі ніхто не виживе, а вони вижили, вгризшись зубами в піскувату землю.
Сиділи на ній без світла майже рік, і це не впливало на їхню любов до України. Наталія Павлівна бідкається, коли чує, як хтось із киян скаржиться на життя й клене Україну, бо на дві години пропала електрика й відімкнули гарячу воду.
Щоб мати світло тут, потрібно було попри обстріли запустити генератор, а бензин у нього купували, пробираючись територією, яку наскрізь прострілювали. За дві години його роботи люди встигали накачати води собі й сусідам, зарядити мобільні й написати в соцмережах, що їх обстрілюють, але вони живі.
Читаючи ці дописи, люди, які не відчули війни, реагували на них по-різному. Одна пані зі столиці зауважила, що Наталія Павлівна ними дратує пересічних городян, далеких від політики, яким би просто хотілося варити вишневе варення. А хіба їй, колишній бізнес-леді, не хочеться варити вишневе варення, розважливо помішуючи рожеву піну дерев’яною ложкою? Однак вона щось таки намагається робити, аби ті, хто нібито стомився від війни, варив оте вишневе варення.
В окопі
Однак її думки не лише про те, як вижити. Наталію Журбенко знає половина українсько-російського фронту, який розтягнувся на кілька сотень кілометрів. І це не дивно, адже за п’ять років через Станицю Луганську пройшло, змінюючи одна одну, 14 бригад ЗСУ, кожній з яких вона допомагала. Купувала лампочки й електрогенератори. Набувала власним коштом, щоб передати дроти для освітлення бліндажів, щупи, якими знаходять міни й біноклі, «буржуйки», аби передати у військо.
«Фронт біля Станиці завдовжки півтори сотні кілометрів, й ніколи так не було, щоб тут не вистачало маскувальних сіток, — хвалиться Наталія Павлівна. — У мене й зараз п’ять сіток на складі лежить». Той, хто знає, який дефіцит ці сітки на фронті, особливо коли їх останнім часом стали менше плести, оцінить досягнення Наталії Павлівни.
З нею дружать волонтери звідусіль, адже їй відомі потреби кожного підрозділу. Вона будувала довколишні бліндажі й знає, який з них у доброму стані й ще постоїть, а де завівся грибок і його вже треба ремонтувати.
Такої діяльності на благо України не могли не помітити. Дачу, де мешкає Наталія Журбенко, вже палили, двох собак отруїли, заклеївши ізоляційною стрічкою камери спостереження. Тобто це не бабусі-сепарші мстилися, а той, хто знає. Ті, буває, на пункті пропуску плюють в обличчя під байдужими поглядами поліції.
«У разі чого, окупанти мене розстріляють без суду і слідства, — впевнена Наталія Павлівна. — На тому боці на мене заведено розстрільні справи й винесено вироки — карательці, нацистці, фашистці. Мені дорога тільки за Дніпро».
Гібридний мир
Тут, менш ніж за десять кілометрів від кордону з імперською Росією, вона всі ці п’ять років війни спала в обіймах із тривогою. Ця тривога стає сильнішою, коли Наталія Павлівна виїздить на КПВВ «Станиця Луганська», який у шість шеренг долає народ Лугандонії, щоб отримати українські пенсії та інші соціальні пряники на території, від якої вони колись хотіли відокремитися.
Вона дивиться на них крізь сітку огорожі й думає, як війна змінила людей не в кращий бік, а відкрила найгірше в їхніх душах. Звісно, не всіх, бо хтось був патріотом України, а комусь відкрилися очі. Можливо, по той бік навіть більше тепер патріотів, ніж у Станиці Луганській, населення якої не сьорбнуло життя в окупації й тепер голосує за кума вбивці українців.
Однак серед пенсійних туристів є й такі, в очах яких ненависть до всього українського. Ось одна така, бризкаючи слиною з екрана телевізора, назвала українців бидлом. Бачте, її батька свого часу прислали сюди з Росії. Інший розповідав Наталії Павлівні, що Україна йому винна. Вона тоді доводила: чоловіче добрий, ось ти проголосував, щоб відокремитися від України, а тепер кажеш, що тобі ми щось винні. Це як розвестися з дружиною, оженитися вдруге й потім вимагати від першої жінки, щоб вона варила тобі борщ.
Ті, кому маємо дякувати за війну, заради того, щоб скоріше отримати гроші, беруть напрокат паралізованих у візках, аби їх якнайшвидше пропустили на цей бік. Хтось накладає на здорову руку гіпс, інші налягають на ковіньки, граючи роль немічних. Потім ці палиці висять на сітці біля офісу Червоного Хреста. Вони навіть намагаються справити нужду з цього боку, адже на території, вільній від України, більшість туалетів зачинено і написано: «Ідите с… в Украину».
Щось неправильно ми робимо, якщо з цього боку українці ледве зводять кінці з кінцями, а той, хто зрадив Україну, приїздить на наш бік, щоб отримати пенсію. У шахтарів разом з «регресом» пенсії — понад 12 тисяч. Та ще й із того боку вони щось отримують. Один такий не захотів навіть поговорити з Наталією Павлівною, бо поспішав на літак до Афін, а потім полетить в Ізраїль. Непогано, бачите, влаштувався чоловік.
Із приходом нової влади ця тривога тільки посилилася — після слів «потрібно перестати стріляти». У Станиці Луганській вже розібрали блокпост і відвели війська, натомість бетонні укріплення з того боку не розібрано й шастають ворожі ДРГ. Щоправда, перевдягнені в цивільне.
А це хочуть відновити українським коштом зруйнований міст. Мабуть, щоб зручніше обмінюватися контрабандою. Український сир після того, як знято обмеження на перевезення продуктів, прямим ходом мчить у Росію. Розвантажують фури, розкладають по візочках, а потім каравани візочників долають КПВВ...
Наталія Павлівна втратила житло і дуже не хоче втратити більше — рідну землю.
Леонід ЛОГВИНЕНКО
для «Урядового кур’єра»