— Слава Україні! — Героям Слава! — цими словами вітаються справжні патріоти не лише в Україні, а й на закордонних курортах. Це саме ті слова, які найчастіше тепер можна почути на пляжі. В цьому переконалася моя подруга, яка нещодавно повернулась із відпочинку з Єгипту.
Перше, що її вразило, — український прапор, який майорів над рестораном єгипетського готелю. Особливої пікантності ситуації додавало те, що через номер жив… російський снайпер. Він не лише не приховував роду своєї діяльності, а й вихвалявся цим. Мовляв, для мене люди — лише мішені. Щоправда, висловлювався так недовго. Адже дуже швидко українці роз’яснили йому, хто є хто, як ми ставимось до войовничо налаштованих росіян, і снайперів передовсім. Після нетривалої дискусії з десятьма відпочивальниками з України він уже не вихвалявся, а лише зауважував, що це не наша війна, а всі ми звичайні люди, які хочуть жити мирно. Можливо, військовий насправді так не думав, але оскільки українців у цьому готелі було значно більше, ніж росіян, він був змушений погоджуватись чи не з усім, про що йому говорили. А під кінець дискусії вже навіть не просив перекладати з української мови російською. Оскільки зрозумів, що наші мови дуже схожі.
Проте, як переконує подруга, попри перевиховання снайпера, в українських відпочивальників бажання спілкуватися з ним у подальшому не з’явилось, тому більшість часу він самотньо вештався територією готелю. Доти, доки не приїхали його побратими — хлопці з російських повітрянодесантних військ. Вони теж сповідувати нав’язану телевізором точку зору, але знову ж таки — недовго. Натомість українці гуртувалися й активно спілкувалися між собою, переказуючи всі новини з Батьківщини й активно їх скрізь обговорюючи. А водночас роз’яснюючи нюанси необізнаним росіянам.
Цікаво, що коли росіяни підходили з кимось знайомитись і чули, що потенційний співрозмовник українець, то одразу ж зауважували: «Зрозуміло, ви з нами не розмовлятимете». А й справді, мабуть, важко розмовляти з тими, хто може бути вбивцею брата чи друга, який бере участь в АТО.
Поставивши себе на місце подруги, я зрозуміла, що в кращому разі просто відвернулася б і не розмовляла з російськими військовими. Адже втриматись і не висловити все, що про них думаєш, дуже складно.
До речі, єгиптяни здебільшого були дуже добре обізнані з політичною ситуацією в Україні. Тому дехто з обслуговуючого персоналу вже знав, як правильно вітатися з українцями: «Слава Україні!» — і гордо демонстрував жовто-блакитні браслети. Співвітчизники щедро дарували символіку єгиптянам, дивуючи росіян, які не розуміли, що відбувається.
Добре розуміли, що українці — не росіяни і продавці сувенірів, серед яких, як виявилося, багато хто навчався в Україні або одружений з нашими співвітчизницями. А як відомо, борщі й вареники, зварені українською жінкою, чоловіка — навіть мусульманина — перетворюють на затятого українського націоналіста.
Ще один нюанс: український гімн, який дзвінко лунав на території готелю. Співали його цілодобово. І найцікавіше те, що навіть коли гімн лунав о третій ночі, ніхто з відпочивальників не висловлював обурення. Подругу найбільше вразила така ситуація: о третій ночі компанія з шести чоловіків і трьох дівчат вирішила на прощання заспівати гімн, почувши який, на одному з балконів з’явився заспаний чоловік. Логічно було припустити, що зараз весела компанія почує все, що про них думають. Але здивуванню не було меж, з балкона пролунало: «Слава Україні»! Виявляється, чолов’яга просто не міг спати, почувши такі рідні слова.
Вислухавши цю дивовижну історію, подумала: хоч би що відбувалося всередині країні, але за її межами ми одне ціле й нікому не дозволимо погано відгукуватись про рідну Україну.