В одного народу був керівний пан. Точніше, їх таких самісіньких було чимало. І штани у керівних кріслах ці пани протирали однаковісінько і не марно — побудували собі царські палаци гарні. А ще мали на банківських рахунках кошти захмарні. І само собою, були у них родичі не просто добрі, а дуже щедрі. Бо якщо вірити деклараціям, це вони ощасливили коштами і майном отих панів-безхатченків. Та ось яка біда! До керівної роботи ці персони виявилися не дуже вдатними. Точніше, зовсім неспроможними. Тому й позбулися свого часу високих посад, а за одним заходом і можливості поповнювати статки своєї щедрої рідні.
Ось привозять якось такого пана додому, а жінка зустрічає його на броньованих воротах у новеньких і мало не до пліч чоботях. І починає розмову, що нагадує дзижчання пилки-болгарки. «Доки тебе дурно годуватиму і в деклараціях прикриватиму? — питає. А далі голосно демонструє непогане знання окремих казок: — Не хочу більше бути дружиною колишнього депутата (міністра, віце-прем’єра тощо. — Авт.)! Хочу стати дружиною президента! Позаяк он уже всі нормальні пани і пані хочуть і балотуються у президенти! Тільки ти не хочеш і вдома позіхаєш».
Так було чи зовсім не так, але факт залишається фактом: подав-таки цей чоловік відповідні документи до ЦВК, вніс заставу і тепер вже офіційно почав хотіти стати Президентом України.
Даруйте, що намагався писати стилем зразків усної народної творчості. Але ж і відбувається все немов у казці.
Отже, чому саме пан Хоцький? Не тільки від слова «хочу». Ви, шановні читачі, уважно придивіться до всіх уже більш як трьох десятків кандидатів (а документи подали 89 осіб). Гм… Не виникає у вас враження, що подібних уже бачили і чули? Бо майже кожен із претендентів нагадує відразу двох персонажів. По-перше, лукавого кота-самозванця з народної казки. Отого, який уже був не здатний мишей ловити, але возвеличив себе до пана Коцького. І по-друге, нинішні кандидати, немов жива пародія на давнього пісенного полтавського соцького. А той чолов’яга знав толк у пустопорожніх обіцянках, а тому вже кілька століть вважається їх кумедним символом. Чого тільки варті його щедрі запевнення про береги із сала, ковбаси на вербах, свинячі ніжки з холодцю, листя із млинців, медові пряники, вишнівку у Дніпрі, пиво в Чорному морі та горілку у ставках. А «Я зиму зовсім скасував би, і на землі була б весна» чи «Ходили б, як святі на небі, без сорочок і без штанів»! Чи «Війни ніколи б не бувало, а тільки музика і спів».
Отож коли чуєш гучні одноманітні нахваляння і обіцянки кандидатів, складається враження, що всі їх готували за одним і тим самим своєрідним статутом, яким для них стала ця народна жартівлива пісня. Тобто обіцяти, обіцяти, обіцяти. Якомога більше і швидше, ніж опоненти. Уже було озвучено конкретний термін, за який імовірний глава держави гарантує помітні позитивні зрушення, — всього 100 днів. А коли не вдасться, публічно запевняє, тоді тільки зітхне, перепросить і… добровільно піде з посади. Уявляєте? Це що ж, питають спантеличені виборці, всім нам на новий календар доведеться переходити, в якому ту сотню днів розтягнуть на роки чи взагалі до безкінечності?
Ще такий момент. Пісня обіцяльника «Якби я був…», нині справді немов статут і гімн для кандидатів у президенти. Але чому б їм не заспівати іншої — «Якби я був державним соцьким»? Насамперед це стосується тих претендентів, які вже працювали на високих державних посадах і мали змогу не тільки обіцяти, а й щось зробили для виборців. Роль такого твору успішно виконують декларації претендентів. Ці документи підтверджують, що пани і пані Хоцькі справді «багато дечого зробили», але тільки для рідних і близьких, які за цей період казково розбагатіли. Шкода тільки, що це відбулося на тлі загального зубожіння інших людей.
Гімн обіцяльників від полтавського соцького має безліч варіантів, але закінчення майже одне й те саме. Навіть головний герой народної пісні критично налаштований до своїх запевнень і здогадується про реакцію тих, кому він щедро вішає на вуха ковбаси на вербах, медові пряники чи вишнівку у Дніпрі. «Ну, годі! Треба б замовчати, поки хтось шиї не набив!» — каже він наприкінці.
То невже ж наші герої свято вірять у те, що хтось насправді вірить їхнім обіцянкам?