ІНІЦІАТИВА «УК»
Закликаємо всіх небайдужих приєднатися до акції порятунку перлини Поліського краю
Микола ПУГОВИЦЯ,
«Урядовий кур’єр»
Луцьк — Ковель — Скулин
«Тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині» — таким змалювала Леся Українка Нечимне, яке надихнуло її рівно сто років тому створити «Лісову пісню». Минуть нові десятиріччя, сторіччя, а герої драми-феєрії, написаної «на честь волинських лісів», не зійдуть зі сцени: і для наших далеких нащадків лунатиме задушевна мелодія Лукашевої сопілки, їх чаруватиме образ лісової красуні Мавки. Перефразовуючи слова самої Лесі, скажемо: «Забуття не суджено їм».
А от яким постане перед наступними поколіннями цей куточок неповторної волинської природи, надто озеро-легенда Нечимне, яке вже сьогодні ледь не перетворилося на болото? «Торік, — каже лісничий Скулинського лісництва Леонід Лисюк, — плесо майже не проглядалося, цього року воно з’явилося клаптиками, бо частіше випадали дощі. Обміліло, заросло штучно насіяним далекосхідним рисом, в тісне кільце взяла його лоза. Майже зникли водяні лілії, яких раніше було тут повно».
Леонід Лисюк народився й живе у Скулині, тож добре знає навколишні місця. Пригадує 1970-ті, початок 1980-х років, коли разом з однолітками купався в озері. Майже на п’яти гектарах виблискувало водяне дзеркало! А потім почалися проблеми… Про них «УК» розповідав 6 серп?ня ц. р. у статті «Загублена пісня». Тоді ж редакція виступила з ініціативою врятувати озеро Лукаша і Мавки, закликала всіх небайдужих приєднатися до акції порятунку перлини Поліського краю. Сьогодні читачів знову запрошуємо на Нечимне.
Слова, якими можна передати нинішній стан озера, знаходимо в Лесі Українки — вона їх вклала у вуста Водяника:
«…коли від спраги никне
очерет,
зоставшися на березі
сухому,
коли, вмираючи, лілеї
клонять
до теплої води голівки
в’ялі».
Озеро тихо вмирає. Невже не можна якось запобігти лиху? Невже управи нема на ті мулові відкладення, які витісняють воду? Невже не годяться вони для якихось корисних цілей? Відповіді на питання довго шукати не треба — і не десь за тридев’ять земель. Але спершу —
Що то за мул і з чим його їдять?
Так-так, саме їдять: он у Японії деякі різновиди перетворюють на харчові добавки для вживання людиною. Але про все по порядку.
…У кожного озера — своя біографія. Як не знайти двох однакових дерев, так не побачити двох однаковісіньких водойм. Проте є спільне в літописі їхнього життя. Від народження на дні осідають залишки рослинних і тваринних організмів, річки, струмки приносять мінерали, гумус, сполуки мікроорганізмів. Під впливом складних і тривалих хімічних, фізичних, біологічних процесів за допомогою мікроорганізмів формуються донні мулові відкладення — сапропель. Протягом віків товщає його шар, і настає момент, коли озеро починає відступати від берега, там, де була вода, з’являються земноводні рослини — хвощі, мохи, очерет. Восени вони відмирають і дедалі більше заповнюють басейн, узимку ж розкладаються, всотуючи кисень з води, спричинюючи загибель риби, яка, в свою чергу, теж стає сировиною для утворення нових сапропелів. Озера заростають. Багато їх уже на 70 — 95 відсотків заповнені мулом. Колись, наприклад, славилося красою Женевське в Швейцарії. Нині про нього кажуть: «Надто густе для того, щоб пити воду, і надто рідке, щоб орати». Та що нам далека країна! Загляньмо в сині очі своєї землі — і ми прочитаємо в них сум. Нечимне не виняток: скількох уже й озерами не назвеш! А порівняно недавно — старше покоління добре пам’ятає — притягали до себе мов магнітом і старого, і малого. Тепер змушені обминати їх десятою дорогою: болото — і цим усе сказано.
Процес старіння закономірний. Але щоб отак водночас умирали десятки, сотні голубих перлин… Без нерозумного втручання людини не обійшлося. Це ми розорювали береги, відводили так звану зайву воду, вирубували ліси… Як там у Лесі Українки? «…ще й не такі були дуби, та й тії постинали». Одне слово, стріляли в природу з гвинтівки — вона відповідає з гармати. Відповідає взаємністю. Занапащені озера — яскравий приклад того.
А сапропель, цей згусток самого життя, віддавна служив селянинові. Помітив він незвичайні властивості його і як замазку використовував, як пальне, як свічки, як добриво, зрештою, — ще в середні віки вносили на поля. Утворюючись протягом тисяч років, нагромадив у собі цінні біоелементи. Мало не четверту частину таблиці Менделєєва знаходять у ньому вчені: азот, фосфор, калій, кальцій, бор, мідь, марганець, цинк, кобальт, містить вітаміни, каротин, фолієву кислоту, біостимулятори… В якому окремо взятому добриві знайдемо таке поєднання? Не менш корисний і як кормова добавка для худоби, птиці. Не просто мул у наших озерах, а
Золоте дно
.jpg)
Лісничого Скулинського лісництва Леоніда Лисюка називають повпредом заповідника «Нечимне». Фото автора
На початку 70-х років минулого сторіччя в усі дзвони забили господарники Любешівського району: допоможіть дістати з озера Бурків вікові нашарування, які вже підійшли до самої поверхні. Проблемою по-справжньому «захворів» тодішній керівник району (на жаль, нині покійний) Броніслав Руденко. Вивчаючи питання, збирав до окремої течки вирізки з газет, журналів, робив виписки з брошур, книг… Навіть у ра?йонній бібліотеці знали про його досьє — як тільки десь натраплять на таке незвичне слово «сапропель», відразу ж дзвонять. Неодноразові звертання до київських міністерств і відомств дали свої плоди: Волинському філіалу інституту «Укрдіпроводгосп» доручили вивчити мулові відкладення Буркова. 1976 р. було складено проект, в якому, зокрема, зазначалось про благодатні агрохімічні властивості сапропелів озера. Наступного року їх мали вже добувати і транспортувати на поля. Але проект поклали під сукно. На довгі п’ять років. Може, хтось запідозрить автора у нескромності, але (чому б не пишатися добрим ділом) скажу: справа зрушила з мертвої точки після моїх публікацій про сумну долю озер у республіканських газетах, у тодішній всесоюзній «Сельской жизни». Рада Міністрів УРСР після виходу в світ моєї статті «Озера скарбів» того ж дня розглянула її на засіданні й прийняла спеціальну постанову про експериментальне добування сапропелю з Буркова та розгортання пошуково-розвідувальних робіт на інших поліських водоймах.
Скоро земснаряд потривожив дно. Любешівські меліоратори збудували дамбу, спланували на ближніх невдобах чеки, проклали гончарний дренаж, а механізатори «Сільгоспхімії» почали викачувати з води сапропель і плавучим пульпо?проводом подавати його у відстійники. Після промерзання (така технологія) складали в бурти, звідти вже вивозили на поля. «Під усі культури годиться, особливо під льон, картоплю, зернові», — радо повідомляли мені телефоном агрономи навколишніх господарств…
Навряд чи я колись забуду той день, коли завітав на береги Буркова після довгої розлуки. Перше, що побачив, — ораву хлопчаків у воді. Діти купалися! Діти пірнали в озеро, яке я пам’ятав замуленим, зарослим осокою. Тепер воно широке й глибоке. Більше того, в ньому, як повідомили мої нові знайомі, з’явилися раки, а це індикатори чистоти води. Уже після короткої розмови з юними поліщуками зрозумів, що для них над усе оця голуба скалка в зеленій оправі лісу. Мені було надзвичайно приємно від того — адже до відродження її теж доклав певних зусиль як журналіст. Почував себе справді щасливим.
А які почуття огортають тепер ось — на широкій береговій габі змалілого Нечимного? Неважко уявити. Та воно давно вже могло радувати всіх нас, як радує Бурків у Любешівському районі! Натомість, гірко жартують скептики, скоро доведеться неподалік таблички з написом «Тут стояла хата дядька Лева» прикріплювати ще одну: «Тут було озеро Нечимне, оспіване Лесею Українкою».
— Хто тоді приходитиме в цей заказник без Нечимного? Адже саме озеро є його домінантою! — сказав на прощання Леонід Лисюк.
Озеро Лукаша і Мавки має жити! — у цьому переконаний лісничий, переконані його земляки, переконані всі шанувальники Лесиного таланту, про що свідчать їхні відгуки на ініціативу нашої газети. З надією сподіваються на відродження голубої перлини й журналісти «Урядового кур’єра», тож ми ще не раз повертатимемося до цієї теми.
АВТОРИТЕТНА ДУМКА
Український фонд культури — за відродження Нечимного
.jpg)
Борис ОЛІЙНИК,
Герой України,
академік НААН України,
голова правління Українського
фонду культури:
— Український фонд культури, образно кажучи, займається екологією душі, а вона абсолютно стикується з екологією природи, оскільки ми, формування нашого характеру залежать від довколишнього середовища. Це вже доведено всіма на світі вченими. Сьогодні ж складається враження, що хтось, десь, звідкись намагається вдарити по наших опорних духовних вузлах. Уже не вперше помічено: то серед ночі зруйнують столітній будинок, який визначав національний профіль в архітектурі, то спаскудять річку чи озеро, як у випадку з Нечимним, яке засіяли чужим рисом…
Нечимне освячене Лесею Українкою. Письменниця її рівня зробила б честь літературі будь-якого народу світу. На щастя, вона належить нам і непохитно служить новим і новим генераціям українців, вражає глибоко національною кореневою системою мислення й творчості, прикладом кожного прожитого дня. Слава Богу, що є ентузіасти, які намагаються берегти, рятувати святі місця, пов’язані з її іменем. Але таких, на жаль, мало. Сьогодні не рвати на собі вишиванки треба й розказувати, як любиш Україну, водночас пальцем не поворухнувши задля того, аби не тільки зберегти, а й подвинути, як ми колись говорили, її в світле майбутнє. Бо якщо в такому темпі й далі знищуватимемо свою природу, то не треба буде чекати якихось окупантів, — ми самі здамося, як колись казали, «китайцям у полон».
Тому я абсолютно підтримую ініціативу журналістів «Урядового кур’єра» виступити на захист озера Лукаша і Мавки. Треба сформувати громадський осередок порятунку Нечимного, і ми прилучимося до його благородних діянь усім Фондом культури. Природа в небезпеці, і треба бити в усі дзвони, які є в нашій суверенній Україні. Маємо не давати спокою верхнім колам, нагадувати, аби вони частіше дивилися донизу й бачили, що діється на нашій святій грішній землі. Без допомоги держави озеро, прославлене на весь світ Лесею Українкою, не врятувати. Я ж особисто долучаюся до тих, хто стоїть в обороні природи нашої душі й довкілля. Мусимо діяти так, аби все-таки Україну ми передали своїм нащадкам не пустелею, а квітучим раєм.