Наш усепрохідний ГАЗ-66 кілометр за кілометром з’їжджав додолу з гори Кук, до якої горнеться полонина цієї ділянки Боржавського хребта. Дорога розгортала спереду і по боках небесні краєвиди — крутосхили, вщерть вкриті шорстким килимом чорниць.

— А овечі отари?! Щось їх не видно, — цікавлюся у водія, місцевого жителя.

— Колись тут паслися величезні отари, але то давно минулося. Полонинські випаси позаростали яфинами (місцева назва чорниць), бо тварини не щипають траву. Полонина спорожніла на вівці. Але я знаю одне місце…

І невдовзі ми опинилися неподалік від стійбища, з якого долинав собачий гавкіт впереміжку з калатанням дзвоників і беканням овець.

За господаря тут 53-річний Дмитро Білей, батько й дід якого теж були вівчарями. Йому допомагає старший за вівчаря на добрий десяток років Василь Слепко.

«Ще в травні вийшли на полонину і будемо тут, аж доки не похолоднішає, — розповідав Дмитро Іванович. — У вересні, як почне студеним вітром завівати, спустимося нижче. Вже готуємося…»

З тих 250 тварин, яких Дмитро Білей доглядає на полонині, половина — його власні. Продає сир і молоко від своїх овечок, а ще отримує невелику платню (до півтораста гривень за кожну вівцю, якою опікується протягом цілого сезону) від селян із рідного села Суха, що на Іршавщині. Ті довіряють Дмитрові Івановичу своїх тварин, знаючи його як такого, що вбереже кожну животину: випасе, подоїть, захистить від негоди, прожене вовків. Якщо щось і станеться з твариною, то свою віддасть.

Від радіо і телевізора, від знайомих, дітей і дружини, від смачної їжі і будь-якого комфорту — від усього вівчар відрізаний понад чотири місяці. Сплять у відкритих усім вітрам колибках: зверху вкриті брезентом, а з боків — гуляй-вітер. Вмиваються з потічка, а щодо душа — про це й мови немає.

Тричі на день овець здоюють, двічі з одержаного молока виготовляють сир. Щойно разом із помічником подоїли — відразу один жене тварин на пашу, а інший береться за сироваріння. Зволікати не можна, щоб молоко не перекисло.

Їжею для полонинників слугує молоко, а ще токан — каша з кукурудзи або макарони. Відвійками або, як тут кажуть, «жентицею» годують псів-охоронців.

Що жене вівчарів у гори, де немає тієї поезії, про яку йдеться в ліричних творах, а є праця до сьомого поту?

Дмитро Білей відповів: «Хто до цієї роботи не звик і не любить її, той тут не буде. Ось із моїх трьох дітей лише один син любив, але, одружившись із дівчиною з іншого села, звідси поїхав».

Саме по собі злітає з вуст запитання: «А що буде через десять чи більше років, як ви перестанете вівчарити?»

«Нічого. Люди їдуть на заробітки — туди, де платять добрі гроші і де після зміни вільні. Тут такого немає, тож ніхто сюди й не прийде», — відповів Дмитро Іванович.

Останній вівчар полонини… Є в цих словах гіркий смак правди, якої не хочуть чути чиновники, відповідальні за тваринницьку галузь.

…Згадалися заповіді ініціатора дбайливого використання карпатських полонин Еде Еґана: економічно обґрунтоване кормовиробництво на «піднебесних» угіддях може і годувати місцеве населення, і забезпечувати вигідний збут молока, сиру, вовни. Чому ці заповіді, підтверджені Еґаном прикладами високогірного господарювання у Швейцарії, де тваринники і тоді, і нині мають прибутки, на Закарпатті забули?

Чому плани зі створення полонинських управ, які обіцяли вівчарським колективам фінансову допомогу та наділяли їх правами самоуправління, почили в Бозі? Чому беззубою виявилася обласна програма підтримки тваринництва: доволі успішно стартувавши, два останні роки підряд не закладає у галузь жодної гривні?

І вже не таке й фантастичне твердження, що через одне покоління виготовлення сиру в гірських умовах здаватиметься казкою, а придатні до цієї роботи люди — унікальними.

Хіба можна миритися з тим, що нині за кілограм овечої вовни покупці готові платити всього-на-всього 15 гривень? Дмитро Білей пригадує, що за колгоспно-радгоспного ґаздування вовну оцінювали по 15 карбованців за кілограм! Чому не створено нового ланцюжка, який би забезпечував перероблення цієї цінної сировини, якщо попередній розірвано? Невже нам миліша за свою та вовна, яку країна закуповує за кордоном?

Запитання, на які сьогодні ніде не готові давати відповідей. Куштувати сири і бринзу на фестивалях, на які з’їжджаються продавці з усього Карпатського регіону, високопосадовці готові. Навіть демонструють уміння зібрати головку сиру зі сквашеного молока.

Але ж від цієї показовості (якщо не сказати показухи) до діла — як злетіти у космос. Шлях цей, правда, легший тим, що вже вивірений багатьма поколіннями. Є ще горяни, які повернулися б у вівчарство, якби...

Якби на ті запитання, які прозвучали, знайшлися позитивні відповіді.