У Рівному його дивилися в літньому кінотеатрі в міському парку імені Т. Шевченка з вільним входом для всіх охочих. Серед глядачів — герої стрічки: бійці 80 окремої аеромобільної бригади, що сформувалася на Львівщині. Мені випало місце поруч з Олегом Височанським, нині керівником Львівського будинку воїна, а тоді одним із «кіборгів» з донецького аеропорту. Підсвідомо раз по раз переводила погляд з величезного екрана на сусіда, порівнювала, чи не змінився.
Герої живуть серед нас
Попереду — інші герої. Ось «кіборг» із Рівного Федір Мисюра — тоді старший сержант 9 роти, який сам попросився на новий термінал. 15 січня 2015-го, коли сепаратисти підірвали його, Федора врятував бойовий фельдшер Ігор Зінич. Згодом у лікарні №6 у Дніпрі сказали: якби не допомога фельдшера, шансів у нього не було б. А вже у Вінниці дістали кулю з ділянки серцевої аорти Федора. Клінічна смерть тривала вісім хвилин, але сталося диво, і Федір Мисюра ожив. Це був неначе знак, що він потрібен на рідній землі.
Ось уже майже шість років він очолює управління інфраструктури та промисловості Рівненської ОДА. Справедливості у цій непростій галузі стало більше («Урядовий кур’єр» розповідав про Федора в матеріалі «Вижити допомогла любов» 13 жовтня 2015 року).
Поруч його побратим — бойовий старшина Василь Гриник із Клесова Сарненського району. Він приїхав на перегляд стрічки із дружиною й донькою. Його обрали головою Клесівської об’єднаної тергромади, щойно вона утворилася. Отож і в цьому куточку Полісся додалося справедливості.
«Щойно повернувся додому, одразу сказав землякам у церкві: «Якби ви тут так молилися, як ми там, у терміналі аеропорту, війна вже завершилася б». Лунають його слова на великому екрані, а на очах мужнього воїна бринять сльози.
Головний герой фільму — уже згаданий фельдшер молодший сержант Ігор Зінич з Рокитного на Київщині. З позивним «Псих» (до війни працював у районній лікарні на прийомі із психіатром). Тут немає закадрового тексту — стрічку створено зі спогадів тих, хто був поруч із ним.
Цукерка від «Психа»
Ігор завжди мав повні кишені цукерок і шоколадок, які йому висилали з дому. У стандартних для війни ситуаціях вони були основним знеболювальним для побратимів у прямому й переносному значеннях: дитяча цукерка від «Психа» додавала бажання жити.
А ось в екстремальних, яких траплялося дедалі більше… Побратими пригадують, як майстерно, наче бувалий у бувальцях лікар, а не 25-річний фельдшер, він виходив із них. Бо терміново зробити трахеостомію бійцеві, якому відірвало нижню щелепу й гортань, чи за лічені хвилини встановити підключичний катетер в нормальних умовах може не кожен лікар. Ігор міг. І дуже просився в новий термінал: «Відправте мене до хлопців!» — ледь не навколішках благав командира. Той зрозумів, що краще від Ігоря там не впорається ніхто, й погодився.
Зінич поїхав, щоб поповнити перелік урятованих його вмілими руками і величезним серцем життів і… покласти за Україну свою молоду голову. Він тричі підлягав ротації з термінала, але завжди казав: «Я своїх не покину!» Такими були і його останні слова мамі. Саме їх викарбували на могилі фельдшера.
Коли бойовики підірвали термінал, бо вже нічого не могли вдіяти з «кіборгами», він, поранений, примудрявся рятувати побратимів. Не вистачало води — клав їм на губи сніг, перемішаний із землею. Та 20 січня 2015-го в 30-градусний мороз серце важко пораненого медика зупинилося.
«А нас, тих, хто вижив, передали «Моторолі». Спочатку був підвал, потім принизливий «коридор ганьби» в Донецьку. А тіла загиблих побратимів не віддавали майже два місяці, аж доки наші не обміняли їх на тіла сепаратистів», — розповідає Любомир Гринюх, на очах якого полишив цей світ Ігор Зінич.
Тож рідна Київщина назавжди прийняла свого героя лише в березні. А звання Героя України йому присвоїли посмертно.
«Маємо повернути свою землю!»
Друга сюжетна лінія фільму — спогади про Ігоря його мами й тітки. «Прийнято вважати, що час гоїть рани. Ні, не гоїть! Щодня молюся за наших захисників. І за те, щоб закінчилася нарешті ця клята війна нашою перемогою. Ми неодмінно маємо повернути свою землю», — дивиться мудрим поглядом мама з обнадійливим ім’ям Віра. Глибокі озерця її очей, здається, ось-ось розхлюпають добро. Однак позиція її тверда й незламна, наче наказ насамперед нашим правителям.
І ми молимося разом із вами, матусю. А ще низенько, до рідної землі, вклоняємося за ваш материнський подвиг. Як і творцям фільму львівській журналістці Ксенії Клим і режисерові Василеві Яворському. Вони скромно спостерігали за глядачами, присівши на бордюр. Коли почалася війна, синові Ксенії заледве виповнилося 15. Нині він офіцер, служить у зоні бойових дій. Стати військовим — його свідомий вибір. Нещодавно мама нарешті обняла сина після року розлуки: він приїхав у відпустку.
Насамкінець. Нове покоління відважних українців готове віддати за рідну землю життя — ось він, головний, як на мене, вимір трьох десятиліть нашої незалежності. Ми на чуже не зазіхаємо, але й Україну плюндрувати не дамо. Ось вона, національна ідея, яку ми ще недавно так шукали. Бо в донецькому терміналі на смерть стояли українці з різних частин країни, міцно тримаючи для нас небо. І кров’ю підтверджуючи, що схід і захід разом не лише в гаслах. Ось про що маємо розповідати дітям та онукам. Ось які фільми слід транслювати в кожній школі, щоб наблизити нашу перемогу. І щоб ніколи не поросла вона травою забуття.
Ми в Google+