Семирічна Богданка має красиві біляві кіски і сумні очі. Мама тримає її на руках, тому дівчинці лишається заздро поглядати на зграйку школярок, котра весело майнула шкільним коридором, та на шкільні парти у класі, в якому навчаються її ровесники. Богданки серед них не буде. Через те що візочнику не виїхати навіть на ганок східцями без пандусів, що вже про другий поверх говорити, де навчаються першокласники.
Не дивно, що мама дівчинки, Інна Ткач, звернулася до директора Чернігівської школи №24 Юрія Домана дещо емоційно:
— Якщо моя дитина з ДЦП прийде до вас навчатися — як вибиратися на другий поверх? Ви не готові до таких ситуацій? А чому б не поміняти класну кімнату для першачків, відкривши її на першому поверсі?
— Внизу є приміщення початкової школи, але нині там навчаються інші класи: один — звичайний, другий — підвищеної уваги, — відповів Юрій Вікторович. Схоже, директор трохи розгубився від такого напору. Адже він очолює школу, котра одержала позитивні результати, першою в Чернігові включивши до навчального процесу елементи інклюзії. Тобто тут працювали класи з підвищеною педагогічною увагою (візочників досі не було).
У колі ровесників
Зрозуміло, чому саме на базі цієї школи, де вже є певний досвід спільного навчання звичайних дітей і таких, що потребують педагогічної корекції, пройшла ініційована громадською організацією «Голос батьків» та Медіа-центром «Моє місто» розмова фахівців про запровадження інклюзивної освіти в Чернігові. Дізнавшись про такий захід, у ньому вирішили взяти участь і чимало батьків, перед якими постала проблема: куди віддати у перший клас синів та доньок з особливостями розвитку.
Богданчина мама переймалася цим питанням уже давно. Дівчинка почала відвідувати приватний дошкільний заклад, у якому є групи з інклюзивною формою навчання. Все-таки компанія звичайних діток дуже сприятливо впливає на їх ровесників, котрі мають проблеми зі здоров’ям. Якщо раніше Богданка не рахувала, майже не розмовляла, то нині ситуація разюче змінилася. «Моя дитина дуже комунікабельна, не хоче сидіти вдома. Коли бачить інших дітей, у неї починають сяяти очі, — каже Інна Ткач. — У садочку донька швидко знайшла спільну мову з усіма одногрупниками. Вона прагне знати й уміти те, що знають і уміють здорові діти. А вони, у свою чергу, починають розуміти, що захворювання ровесниці — не перешкода для справжньої дружби».
Саме тому мама твердо вирішила віддати доньку до загальноосвітньої школи, адже дівчинка хоче і може навчатися. Вона ще більше укріпилася у своїх намірах після слів завідувача обласної психолого-медико-педагогічної консультації Тамари Маєш про те, що у 24-й школі вже напрацьовано певний досвід: «Ми на її базі цьогоріч проводили психолого-педагогічне вивчення випускників 4-х класів з підвищеною педагогічною увагою. І хочу сказати, що більшість дітей зазнали стійких позитивних змін пізнавальної діяльності. Вони перейшли до звичайного п’ятого класу», — зауважила пані Тамара.
Поза сумнівом, озвучені факти обнадіюють. За словами Юрія Домана, такому прогресу в розвитку дітей сприяло не лише навчання у колективі за звичайною шкільною програмою, затвердженою Міністерством освіти і науки, а й десяток корекційно-розвиткових занять щотижня за участю і педагога, і психолога, і логопеда-дефектолога, котра при школі має ставку та свій кабінет. До цієї роботи залучено навіть учителя фізичного виховання, котрий проводить уроки ритміки.
Не готові ні вчителі, ні батьки
Щодо інформації відділу шкіл управління освіти Чернігівської ради про те, що інклюзивні класи відкриваються в школах відповідно до заяв батьків, викликала неоднозначну реакцію присутніх.
«Ми ніколи не будемо готові до прийому дітей з вадами розвитку, якщо просто чекатимемо на заяви батьків. Але чи готовий педагог загального класу працювати з учнями, котрі мають вади розвитку? Чи знає він корекційні нюанси? Чи є асистент педагога, чи школа готова його забезпечити? Богдані, приміром, він украй потрібний, оскільки з її координацією ще слід багато працювати! — аргументує Неля Лавриненко, директор дошкільного закладу «Янголятко» з інклюзивними групами навчання. — Кожна школа повинна мати готового педагога на той випадок, якщо звернеться хтось із батьків».
«Те, що ми робимо, визначається тим, що ми маємо, — підключилася до розмови голова правління ГО «Голос батьків» Олена Трубенок. — Нас дуже хвилює питання інклюзії в школі, і, на жаль, у нас склалося таке враження, що ми не зовсім до цього готові».
Пані Олена розповіла про анкетування, яке представники організації проводили в чернігівських школах. У ньому брали участь батьки дітей з особливостями розвитку, батьки звичайних дітей, учителі та учні. Таким чином з’ясувалося: розуміння того, що таке інклюзія, немає ні у сім’ях, ні у фахівців, позаяк інтеграція в школі — ще не інклюзія. Адже завдання полягає не в тому, щоб просто прийти до класу і пристосуватися. Учня, котрий потребує корекційного навчання, мають приймати таким, яким він є. «Не можна вимагати від дитини неможливого — до певного рівня діти йдуть по-різному», — писав видатний педагог Василь Сухомлинський.
«Можливо, вчителі почнуть вчитися та набувати досвід, коли до них прийде така «особлива» дитина. Але з тих відповідей, які я чула, вони не знають, як з нею працювати. «Я пристосовуюсь, він пристосовується», — такі-от відповіді, — продовжує Олена Трубенок. — Треба не пристосовуватися, а створювати умови, готувати фахівців не загальної, а спеціальної освіти. У деяких містах України це все уже працює. А у нас батьки дітей з вадами розвитку не хочуть робити своїх синів і доньок об’єктами експерименту».
Замість пандуса — веселка…
«Потрібні спеціальні навички», — погодилася фахівець з інклюзивної освіти, викладач кафедри соціальної педагогіки Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка Вікторія Бойко. — Саме тому нині розробляються програми, спецкурси. Наголошується на чуйному, толерантному ставленні до особливих дітей. Час іде, школа має прийняти Богдану, а я маю випустити студента, який міг би її навчати».
Директор Чернігівського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Тетяна Кузнєцова-Молодча має материнський досвід навпаки: її здорова донька певний час відвідувала дошкільний навчальний заклад у колективі дітей з особливими можливостями. Тому жінка може констатувати, що поняття «інклюзивна освіта» починається з інклюзійної свідомості дітей, батьків, учителів. «Той соціальний досвід, який здобула моя дитина, —неоціненний», — каже пані Тетяна. Водночас вона наголошує, що має бути відповідне фінансове забезпечення, адже для дітей з особливостями розвитку треба спеціальні меблі, дошку тощо.
Цю думку підхопила мама особливої дитини Ольга Крутяща: «Ми хочемо бачити пандуси в будь-якому приміщенні — школі, магазині, бібліотеці тощо. По місту вони є, але деякими з них навіть здорова людина не зможе піднятися».
На жаль, не все залежить від управління освіти чи дирекції школи. Типові проекти не передбачають ліфт для підняття дітей з функціональними порушеннями. І це проблема всієї країни: у школах немає архітектурного пристосування. Аби його мати, треба перебудувати, вбудувати, переробити, а за цим усім — фінансування. Тож батькам з громадської організації лишається роздавати флаєри з написом «Я живу повним життям» та веселкою, що символізує місток між реальністю і мрією.
ДОВІДКА «УК»
Інклюзія (від англ. inclusion — включення) — процес збільшення ступеня участі всіх громадян у соціумі, й насамперед тих, хто має труднощі у фізичному чи розумовому розвитку. Він передбачає реальне включення осіб з інвалідністю в активне суспільне життя. Водночас він потрібний для всіх членів суспільства. В основі інклюзивної освіти лежить ідеологія, що не допускає будь-якої дискримінації, забезпечує рівне ставлення до всіх людей, але створює особливі умови для дітей, котрі мають особливі освітні потреби.
КОМПЕТЕНТНО
Вікторія ПЕКУР,
начальник відділу шкіл управління
освіти Чернігівської міської ради:
— Проблема запровадження інклюзивного навчання обговорюється на всіх рівнях. Така потреба виникла і в нашому місті. Ми розглядаємо заяви батьків, жодна дитина не лишається поза увагою школи. Тому в нас усі діти шкільного віку охоплені різними формами навчання: це відкриті класи підвищеної педагогічної корекції, це й індивідуальна форма навчання, на якій у Чернігові нині перебуває 120 школярів. Чим раніше проходитиме інтеграція цих дітей в суспільство, тим більше виграватиме від цього і саме суспільство.
Людмила ЗЛЕНКО,
завідувач відділу інклюзивного навчання
Чернігівського обласного інституту
післядипломної педагогічної освіти
ім. К.Д. Ушинського:
— Наші виші і педучилища з 2012 року почали підготовку педагогів для роботи в класах з інклюзивними формами навчання. Для цього нами розроблено 20-годинний спецкурс підвищення кваліфікації. Ми знайомимо із самим поняттям інклюзії, нормативною базою, специфікою роботи вчителів у цих класах, програмою для виховання фахівців дошкільних навчальних закладів і вчителів початкової ланки. Щодо методичної підтримки розробляємо разом з обласними психологічним центром та психолого-медико-педагогічною консультацією рекомендації з цих питань.