"Особлива нарада проти України"

140 РОКІВ ЕМСЬКОМУ УКАЗУ

ПАРАЛЕЛІ. Мало хто знає, що перше видання знаменитого словника Даля вийшло під назвою «Толковый словарь великорусского наречия русского языка». Тим самим автор (до речі, його життя тісно пов’язане з Україною, а один із літературних псевдонімів — Козак Луганський) фактично констатував факт рівноправності двох «наречій» — «великоруського» і «малоруського». Натомість за Катерини ІІ стверджували, що останнє — всього-на-всього спотворений впливом польської мови російський «язик», а у підписаному 1863 року Валуєвському циркулярі офіційно сказано, що української мови «нє біло, нєт і нє может біть».

Утім, навіть заборона друку всіх україномовних видань, за винятком із «області ізящной словесності», не зупинило відродження національної самосвідомості українців, що спонукало царя Олександра ІІ створити «особливу нараду», якій доручили розробити додаткові заходи щодо викорінення «малоросійського духу». Керівником цього не передбаченого жодними нормативними актами Російської імперії «державного органу», згодом відродженого у часи Сталіна, став міністр внутрішніх справ, а членами були міністр народної освіти, начальник ІІІ відділу царської канцелярії (жандармерії) та обер-прокурор Святішого Синоду. Це свідчення єдності московської церкви, школи та державного репресивного апарату в боротьбі проти українства.

До речі, на відміну від католицизму, де ще з 1759 року відмовилися від латині як єдиної мови богослужінь, православні ієрархи ще понад століття сперечалися, чи варто перекладати Святе Письмо із старослов’янської на… російську. Зокрема 1856 року митрополит Київський Філарет (Амфітеатров) відверто заявив, що це створить прецедент для перекладу Біблії українськими і білоруськими мовами, чого не можна допустити. Валуєвський циркуляр врегулював цю колізію, чітко і однозначно заборонивши друк «малоросійською» Святого письма, тим часом як переклади Біблії мовами «інородців», на відміну від «братів-українців», заохочували й стимулювали.

Натомість Емський указ мав остаточно покінчити з мовою, якої «нєт і не может біть», поклавши край ввезенню україномовних видань із-за кордону та спробам «возвести простонародное наречие Южной России на степень литературного языка». Єдино дозволеними стали видання «історичних пам’яток» без «отступления от общерусской орфографии», що мало доводити міфічну спадковість Росії з Київською Руссю.

У запалі боротьби проти «українофільства» заборонили навіть вистави українських театральних труп, що обернулося проти самих «обрусителів», бо тодішні навіть «імператорські» театри Санкт-Петербурга і Москви поступалися майстерністю постановкам «малоросів». Отож у 1881 році цю заборону довелося зняти, натомість зобов’язавши обов’язково супроводжувати україномовні вистави російськими водевільчиками такої самої тривалості.

Один із пунктів Емського указу був цілком у дусі сучасної путінської пропаганди, бо передбачав таємне фінансування газети «Слово», яку видавали на Галичині у тодішній Австро-Угорщині, — вона уславилася своїм антиукраїнством. Натомість у Києві розігнали суто науковий Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, основним злочином якого стало вивчення і дослідження «трьох основних етнографічних типів» місцевого населення: українців, поляків і євреїв. Це красномовно засвідчувало мізерність впливу російської меншини на життя тодішньої України.

Нині вже не згадують, що, крім прямої заборони всього українського, у Малоросії активно впроваджували запропонований флігель-ад’ютантом Олександра ІІ бароном Корфом план протидії «українофільству» шляхом «наводнения края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами». На цьому проекті цар власноручно наклав резолюцію: «Дельно. Мысль весьма хорошая. Сообразить, как ее испольнить». Причому нинішня ситуація на книжковому і журнальному ринках України змушує замислитися, чи не діє підступний план Корфа й тепер.

На відміну від сучасної України, де навіть термінові рішення ухвалюють після довгих місяців обговорень або взагалі заговорюють, ідеологічний механізм імперської Росії завжди працював напрочуд оперативно і чітко. Причому як за царів, так і за Сталіна й нинішніх наступників їхньої великодержавної політики, яку чітко сформував ще на початку минулого століття Василь Шульгін: «Краще вже незалежна, але геть зросійщена Україна, ніж навіть Україна у складі Росії, але з пануванням на її землях української мови і культури».

80 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА ГОЛУБНИЧОГО

Опальна легенда великого спорту

ГОРДІСТЬ. Серед 24-х найвидатніших спортсменів світу, імена яких першими увічнили в залі слави Міжнародної легкоатлетичної федерації (IAAF), жодного росіянина і лише двоє представників СРСР — українці Сергій Бубка і Володимир Голубничий. Останній увійшов до історії спорту як завдяки олімпійським і світовим рекордам, так і унікальній за тривалістю спортивній кар’єрі. Наш земляк брав участь у п’яти Олімпіадах поспіль (із 1960-го по 1976 рік), з яких двічі повернувся із «золотом» і по одному разу із «бронзою» та «сріблом», вибореними на 20-кілометровій дистанції зі спортивної ходьби.

Цілком імовірно, що його зірка могла зійти ще на Олімпіаді 1956 року в Мельбурні, куди двадцятирічний рекордсмен світу не потрапив через несподівану хворобу печінки. Лікарі, обстеживши хлопця, категорично заборонили йому будь-які фізичні навантаження, чим поставили хрест на заняттях спортом високих досягнень.

Найімовірніше, хвороба стала наслідком голодного дитинства, коли, за спогадами Голубничого, його заповітною мрією було наїстися досхочу, а в роки німецької окупації України майбутній олімпійський чемпіон взагалі місяцями перебивався «стравами» із підгнилої картоплі.

«Безперспективного» студента інституту фізкультури спішно позбавили спеціальної стипендії, щоб даремно не витрачати казенні кошти. Натомість він, взявши академічну відпустку, поїхав на рідну Сумщину і якимось дивом зумів поправити здоров’я.

Ще однією перешкодою стало те, що Голубничий, якого в дитинстві з усієї сили вдарив по голові німецький окупант, оглух на праве вухо. Через це легкоатлет не чув попереджень про порушення стилю ходьби, які раніше спортивні судді робили вголос. Карою за «ігнорування» ставало зняття із дистанції, що спонукало наполегливого українця добитись абсолютної бездоганності техніки пересування.

Отож здобута Голубничим на Олімпіаді 1960 року в Римі нагорода найвищої проби стала як суто спортивною перемогою, так і торжеством незламної волі, непересічної наполегливості та виняткової цілеспрямованості, що стали запорукою його довготривалих успіхів на 20-кілометрових дистанціях. Крім того, йдеться про важку щоденну працю, адже шлях, пройдений нашим земляком під час постійних тренувань та тріумфальних виступів, за найскромнішими підрахунками, щонайменше вдвічі перевищує довжину земної кулі по екватору!

Не меншої поваги заслуговує відданість людини-легенди своїм рідним Сумам, адже найкращих спортсменів зазвичай переманювали до Москви. Потрібність такого рішення легкоатлету дали відчути відразу після його тріумфу на Олімпіаді в Римі, коли тренеру «провінційного» скорохода, всупереч загальноприйнятій практиці, не присвоїли звання «заслужений». Під час прийому в Кремлі на честь олімпійців Голубничий спробував підійти до тодішнього керівника країни Хрущова, щоб добитися справедливості. Однак уже свій «фашист» у цивільному непомітно садонув упертого олімпійського чемпіона по печінці, прошипівши крізь зуби герою Рима: «Сказано тобі, що туди не можна!»

Не дивно, що у впертого і непоступливого сумчанина—героя п’яти Олімпіад, на відміну від обвішаних орденами спортсменів-«москвичів», на диво мало радянських відзнак — лише орден Трудового червоного прапора та «Знак пошани», яким зазвичай нагороджували доярок за надої середнього рівня. Втім, звання Людини і Патріота у цьому разі значно вищі, ніж навіть золоті зірки прославлених своїм прислужництвом псевдогероїв.

235 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВІКЕНТІЯ БЕРЕТТІ

Російський класицизм у червоних тонах

МІСТИКА. Одне з найвідоміших творінь архітектора Вікентія Беретті — червоний корпус Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. За задумом його творця, збудована у стилі російського класицизму споруда мала бути жовтою, а карнизи і пояски — білими. Однак незбагненним чином університет, заснований Миколою І для «зросійщення Малоросії», перетворився на осередок українського патріотизму, набувши глибоко символічного червоного кольору, якого, до речі, неодноразово намагалися позбутися як за царських, так і радянських часів.

110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СЕРГІЯ ГЕРАСИМОВА

Естафета людяності

МОРАЛЬНІСТЬ. У березні 1889 року сталася напівзабута нині Якутська трагедія, коли жертвами спровокованої царським віце-губернатором розправи над політичними засланцями стали 34 особи, з яких шістьох убили на місці, а ще трьох повісили згодом, звинувативши в бунті. Відомий український поет Павло Грабовський тоді теж перебував у засланні, однак в Іркутському краї за сотні кілометрів від Якутська. Та, почувши про криваву бійню, наш земляк став ініціатором написання гнівної «Відозви до російського уряду», за що його засудили до каторги, чим прирекла його на смерть далеко від України.

Грабовський не знав особисто жодного із жертв Якутської трагедії, серед яких було 29 євреїв і п’ятеро етнічних росіян, проте вважав своїм обов’язком стати на захист правди й справедливості. Тим самим він заступився за двох рідних братів Юдифи Естрович — майбутньої матері видатного російського кінорежисера Сергія Герасимова, чиї фільми «Молода гвардія», «Тихий Дон», «Журналіст», «Біля озера» стали цілою епохою світового кінематографа.

Метр радянського кіно врятував від знищення єдиний уцілілий екземпляр оголошеного антирадянським фільму Аскольдова «Комісар», знятого за оповіданням письменника з Бердичева Василя Гроссмана. Таким чином естафету людяності, започатковану Павлом Грабовським, підхопили і продовжили до наших днів. Натомість нині більшість так званих російських інтелігентів стали підписантами звернень на підтримку анексії Криму і війни проти України, чим примножили не добро, а ненависть, яка рано чи пізно вдарить бумерангом по своїх творцях.

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)