Багато хто переконаний, що життя автора багатотомної «Людської комедії» поєднує з нашою історією лише любов до прекрасної полячки, з якою письменник повінчався в Бердичеві за півроку до смерті. Перипетії цих романтичних стосунків набули широкого розголосу, затінивши не менш важливі для українців сторінки біографії класика світової літератури.

Які часи, такі й Гомери

Літературознавці одностайні у визнанні Оноре де Бальзака не лише видатним митцем, а й основоположником абсолютно нового напряму в красному письменстві — соціального роману. До цього прикладами були Вальтер Скотт із його історичною прозою та численна когорта авторів творів у готичному стилі з таємничими замками, ідеалізованими героями і мерзенними негідниками. Бальзак першим довів, що реальне життя сучасників не менш захопливе, ніж розповіді про події лицарських часів чи авантюрні романи.

За спогадами колег-літераторів, автор «Людської комедії» часто повторював, що «ви шукаєте людину, якою вона має бути, а я беру її такою, яка вона є. Обидва шляхи ведуть до однієї і тієї самої мети — побачити себе і стати кращим».

Критик Жуль-Амадей Барбе написав, що «до Бальзака існував лише особистісний роман. Завдяки письменникові роман став соціальним. Там, де раніше була тільки особа, постало ціле суспільство. Від аналізу література піднялася до синтезу. Бальзак не менш епічний, ніж Гомер».

У численних творах письменника, якого за життя співвітчизники визнавали всього-на-всього «найпродуктивнішим прозаїком», понад дві тисячі персонажів, кожен з яких цілком упізнаваний і реалістичний. Не даремно Бальзак полюбляв наголошувати: «Я не придумую людську природу, я її спостерігаю і намагаюся відобразити такою, як вона є».

Нині вже важко повірити, що кандидатуру геніального митця аж двічі провалили на виборах до літературної академії Франції, імена більшості членів якої на сьогодні маловідомі навіть професійним історикам. «Несамовитий» російський критик Віссаріон Бєлінський, який із гнівом таврував Тараса Шевченка, не менш негативно відгукнувся про твори класика світової літератури, герої якого, мовляв, «так подібні до справжніх, як сам Бальзак до великого письменника».

У католицькій Італії та Іспанії за життя прозаїка його книжки заборонили як аморальні. Папські булли з оголошенням про це видавали буквально через місяць одна після одної, як було це 4 лютого і 21 квітня 1842 року. Клерикал-публіцист Вейо заявив, що Бальзак «написав стільки огидних і сороміцьких книжок, що їх важко навіть перелічити; він вигадав такі пороки, які до цього не були відомі людству».

Натомість видатна письменниця Жорж Санд констатувала, що «люди такі погані й такі хороші, як ті, що їх зобразив Бальзак. Сучасники не хотіли цього визнавати, однак із жадібністю читали його романи, в яких відчували трепет власного життя, читали із гнівом і захопленням».

Вічна таїна любові

Твори Бальзака ще за життя автора підкорили світ, і письменник мав повне право заявити: «Моя популярність починається відразу за кордонами Франції». Не стали винятком Російська імперія та Наддніпрянська Україна, яка на той час була її складовою — найрозвиненішою і в економічному, і в культурному плані.

Доказ цього — роман видатного письменника і графині Евеліни Ганської, лист якої з підписом «інкогніто» не загубився серед тисяч адресованих Бальзакові відгуків шанувальників і шанувальниць його таланту. Саме ретельний і чесний аналіз творів митця й добросердні поради зачепили за живе серце класика і спонукали знавця людських душ до пошуку невідомої адресатки.

Не обділений жіночою прихильністю письменник, коханками якого були і простолюдинки, і маркізи та герцогині рідної Франції, де, за словами видатного прозаїка, «скрізь бачу пристрасть, але ніде не бачу розуму», вперше зустрів неймовірне для його рідного краю поєднання. Чи не цього Бальзаку досі не можуть вибачити співвітчизники, які невтомно стверджують, що, мовляв, «письменник покохав гроші Ганської, а вона — його славу»? Чи не парадокс, що у Франції, яку ми звикли вважати країною любові, найзаповітнішими бажаннями майбутнього класика було стати знаменитим і коханим?

Заслужена слава прийшла до нього спочатку за кордоном, а вже потім на рідній землі, а щастя кохати і бути коханим йому дала наша Україна. Не зайве нагадати, що батько майбутнього класика одружився аж 51-річним на молодшій за нього на 32 роки дівчині, яка, ставши матір’ю, не особливо переймалася дітьми. До чотирирічного віку майбутнього письменника виховувала селянка-годувальниця у передмісті Парижа, а потім аж до відправлення на навчання бачив неньку двічі на день — уранці, коли діти віталися з нею, і ввечері, коли бажали їй на добраніч.

Згадуючи про величезні борги, з яких усе життя намагався виборсатися Бальзак, каторжно працюючи над черговими романами, зазвичай не згадують, що першопричиною цього стала недовіра родини до таланту сина. Далеко не бідні батьки пошкодували кількох тисяч франків на утримання письменника-початківця, який вимушено взявся за відкриття власного бізнесу, прогорів і навіть знаним прозаїком постійно позичав у чергових кредиторів, щоб розрахуватися з тими, кому вже мав платити.

У цій ситуації знайомство з Евеліною Ганською, перша зустріч з якою відбулась у вересні 1833 року, аж ніяк не могло зарадити фінансовим справам Бальзака. Номінально начебто багата жінка була заміжня, і всім її майном розпоряджався чоловік. Лише у 1841 році Ганська овдовіла, але навіть після цього не стала вільною, бо опіку над майном однієї з найбагатших у Російській імперії магнаток перебрав на себе цар Микола І. Він не хотів допустити, щоб після одруження з іноземцем землі й маєтки його підданої перейшли у руки «французика», якого демонстративно не прийняли у царському палаці під час приїзду Бальзака в 1843 році до Петербурга.

Лише після того, як багатства Евеліни Ганської успадкувала її донька, залишивши матері невелику рентну плату, шлюб із Бальзаком став можливим. Для письменника це було здійсненням найзаповітнішої мрії, а для нареченої — важким іспитом на вірність, бо вона вже знала, що її майбутній чоловік важкохворий і проживе не більш як рік.

Після смерті Бальзака всі радили Ганській відмовитися від його спадщини, що фактично полягала в обов’язку погашати величезні борги. Однак вдова митця витратила майже все майно, яким мала право розпоряджатися, на розрахунки із кредиторами чоловіка та посмертне перевидання його творів. Найвищою нагородою для Евеліни Ганської стало, що «я була його натхненням, втіхою, підтримкою тоді, коли світ глузував з нього і не хотів вірити у його геній».

Прозорливість серця відомого митця

Завдяки проживанню в маєтку Ганської в селі Верхівня нині Ружинського району Житомирщини та численним візитам до Києва і Бердичева Оноре де Бальзак зміг добре вивчити і полюбити наш край. Напрочуд промовисте визнання класика світової літератури:  «Я прагну до України, як до оазису в пустелі».

Видатний майстер слова віддав належне таланту українців, написавши у листах рідним та знайомим і про талановитого самоука-коваля, здатного викувати з металу річ будь-якої складності й художньої цінності, і про «77 способів виготовлення хліба, що вказує на величезну здатність народу комбінувати нібито найпростіші речі», і про традицію селян іти в поле і з поля співаючи, що вразило уяву француза.

Та особливо влучна характеристика Бальзака побаченої прозорливим оком митця різниці між Росією й Україною. «Петербург — це нове місто, Москва — старовинне. Однак Київ — вічне місто, Північний Рим»,  — написав він у нотатках. Шість разів Бальзак приїжджав до Києва і звернув увагу на багатьма досі не помічену відмінність між тим, на що цілеспрямовано перетворили московити священне місто русичів-киян: «Це татарське місто із трьомастами церквами, з багатствами Лаври і Святої Софії українських степів».

Мало хто до Бальзака помічав дисонанс між звичними для Московії «цибулинами» храмів, що постали в Києві за панування Російської імперії, й витонченою величчю давніх соборів Київської Русі, класичний взірець якої — будівля, споруджена в часи, коли на місці Москви ще були болота і дикі хащі.

Отож маємо напрочуд промовисте підтвердження того, що навіть листи і подорожні нотатки великого француза варто читати і перечитувати українцям, не кажучи вже про його твори, які не стільки про життя сучасної митцеві Франції, скільки про вічні для душі людини проблеми.

«Як багато серед патріотів тих, для кого слово Вітчизна нічого не означає», — обурювався Бальзак, немов знаючи, як під акомпанемент ура-патріотичних промов грабуватимуть Україну полчища корумпованих високопосадовців, а лідери численних націоналістичних мікропартійок більше перейматимуться посадами, ніж долею країни.

«Він руйнував гори із золота і нищив храми насолод, щоб показати, як серед оманливих химер і примар залишаються вцілілими лише праця і чесність», — так оцінила французька письменниця Жорж Санд творчість Бальзака. Його «Людська комедія» із втраченими ілюзіями, продажними депутатами і розкошами та злиденністю куртизанок — світських левиць — і про минуле, і про сучасний світ, у якому Україні й українцям ще належить обстояти своє місце під сонцем і захистити від моральної іржі вічні цінності.