20-РІЧЧЯ ЗАСНУВАННЯ ОРДЕНА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
ПОГЛЯД. Глибоко символічно, що першою державною нагородою нашої країни став орден для відзначення за особливі заслуги у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності, у зміцненні обороноздатності та безпеки України. Та вже невдовзі йому судилося стати наймасовішим, який вручили всім учасникам бойових дій у Великій Вітчизняній війні і навіть тим, хто брав участь у репресіях проти народів колишнього СРСР. Єдиною категорією, яку не відзначили цим орденом, стали вояки УПА, котрі справді відстоювали незалежність України.
70-РІЧЧЯ СТРАТИ МУССОЛІНІ
Фашизм від країни Рад
ПАРАЛЕЛІ. Розстріл італійського дуче (вождя) та його коханки, трупи яких підвісили за ноги для загального споглядання на міському майдані Мілана, найчастіше сприймається як справедлива народна кара. Натомість, за свідченнями Вальтера Аудізіо, який під іменем полковника Валеріо особисто керував стратою, мотиви цього вбивства набагато прозаїчніші:
— Представники американської й англійської військових розвідок отримали наказ узяти Муссоліні живим. Допустити цього ми не могли. Таким був наказ командування сил національного визволення, а загін союзників ішов буквально услід за нами, що не залишало часу для юридичних процедур.
Отож насправді йшлося не про правосуддя, якого не уникли військові злочинці під час Нюрнберзького процесу, а банальне прагнення не допустити того, щоб Муссоліні потрапив до рук союзників із США чи Великобританії. Тим часом дуче за п’ять днів до своєї загибелі звернувся з листом до Черчилля, в якому писав: «Я прошу не милосердя, а лише справедливого суду… Надішліть до мене довірену особу. Вас зацікавлять документи, які я можу передати у зв’язку з небезпекою, що насувається зі Сходу».
Не зайве нагадати, що керівництво Комітетом національного визволення Італії, якому підпорядковувались партизанські загони, фактично належало італійським комуністам та лідеру їхньої партії Пальміро Тольятті, якого навесні 1944 року таємно привезли літаком з Москви на батьківщину. Отож напрошується логічний висновок, що полковник Валеріо став знаряддям у руках Сталіна, який розпорядився знищити небажаного свідка.
Здавалося б, що могло поєднувати італійських фашистів, німецьких нацистів і радянських комуністів? Та не забуваймо, що свою політичну кар’єру Муссоліні розпочав як соціаліст, а підпорядкована Гітлеру партія офіційно іменувалась «націонал-соціалістичною робітничою». Не менш красномовний факт, що фашистська Італія була серед небагатьох держав світу, які в числі перших визнали СРСР та активно розвивали з ним економічні зв’язки.
Більше того, коли після фальшування виборів до парламенту у квітні 1924 року та вбивства в червні лідера опозиції Джакомо Маттеоті Італію охопила лавина страйків та могутніх демонстрацій, саме комуністи врятували режим Муссоліні від краху. У ті дні депутати всіх нефашистських партій на знак протесту покинули стіни парламенту, поліція почала розходитись, а прихильники дуче не ризикували з’являтись на вулицях. Муссоліні визнавав, що якби опозиції не забракло рішучості, з фашизмом було б покінчено. Натомість депутати-комуністи першими зрадили свій народ, відмовились від співпраці з «буржуазними» партіями та повернулись у парламент, щоб «використати його трибуну для подальшої боротьби за права трудящих».
Аналогічний сценарій згодом повторився в Німеччині, де за прямою вказівкою Сталіна лідер комуністів Ернст Тельман оголосив союз із соціал-демократами проти нацистів «зрадою інтересів робітничого класу». Навіть у січні 1933 року, коли було очевидним, що без єдності дій узурпація влади неминуча, з посольства СРСР у Берліні спантеличеним антифашистам заявили: «Москва переконана, що дорога до радянської Німеччини пролягає через Гітлера». Як наслідок, цей прогноз Сталіна справдився, однак ціною десятків мільйонів жертв за «совєтізацію» Східної та комунізацію Західної Європи. Саме цим сталінським шляхом йде нині Путін, не шкодуючи коштів для фінансування на цей раз «крайніх правих» партій на європейських теренах.
400-РІЧЧЯ ЗАСНУВАННЯ ДРУКАРНІ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ
Світоч духовності на берегах Дніпра
ГОРДІСТЬ. Київ, на відміну від Львова, Москви чи Острога, не претендує на першість у започаткуванні книгодрукування. Однак якщо львівські першодрукарі за 32 роки роботи спромоглися видати тільки 13 найменувань книжок, то київська друкарня за перші 15 років діяльності — щонайменше 30 книжок і суто церковного, і загальносуспільного призначення. Пояснення цього феномену просте: Києво-Печерська лавра, з ініціативи архімандрита якої Єлисея Плетенецького до української столиці запросили найкращих львівських майстрів книгодрукування, аж до 1686 року підпорядковувалась Царгородському патріарху, завдяки чому видавнича політика не залежала від волі Московської церкви.
Крім того, українські козаки забезпечували захист інтересів православ’я, а заможні представники військової, хліборобської і торгової еліт — стабільний попит на видані у київській друкарні книжки. Започаткована справа виявилась настільки успішною, що невдовзі у Радомишлі на сучасній Житомирщині заснували першу у східній Україні папірню, ліквідувавши цим залежність від привізного паперу та суттєво знизивши вартість друкованої продукції.
Саме видані на Українській землі книжки й випускники Києво-Могилянської академії забезпечили культурний розвиток Московії, «подякою» за що стало перетворення України у фактичну колонію Росії.
70-РІЧЧЯ ПОДВИГУ ЛЕЙТЕНАНТА БЕРЕСТА
Правдолюбів до прапороносців не записують
ПАМ’ЯТЬ. Усі пам’ятають заяву Путіна, що росіяни перемогли б гітлерівців без участі українців. При цьому старий кадебіст свідомо знехтував тим, що саме героїчна оборона Києва зруйнувала плани бліцкригу і, відволікши танкові армади агресора з напрямку головного удару, врятувала Москву. Навіть безпосередній захист радянської столиці не обійшовся без наших земляків: серед 28 героїв-панфіловців кожен четвертий був етнічним українцем, а в легендарних сибірських дивізіях вони становили третину особового складу, бо території від Уралу до Владивостока ще з часів Столипіна масово освоювали українські переселенці-хлібороби..jpg)
Широко відомо, що в роки війни загинув кожен четвертий житель Білорусі. Однак мало хто знає, що Україна недолічилась кожного шостого. Втім, реальні втрати ще масштабніші, бо за часів СРСР свідомо занижували кількість замордованих нацистами радянських військовополонених і ніде не обліковували більшості загиблих чорносвитників — спішно мобілізованих на визволених територіях чоловіків, яких неозброєними і не включеними до списків військових частин гнали в бій. Навіть знаменитий Танкоград на Уралі створено на базі евакуйованих з України підприємств і наших фахівців — від висококваліфікованих робітників до досвідчених інженерів. Отож десятки нині найпотужніших промислових гігантів Росії на Уралі, Алтаї, у Красноярському краї мають українське коріння.
Схожа ситуація навіть із «прапороносцями Перемоги», які встановили червоний прапор над рейхстагом: росіянина Єгорова і грузина Кантарію (Сталін був уродженцем Грузії) удостоїли звань Героїв Радянського Союзу, а українця Олексія Береста, на чолі з яким вони підняли калинове знамено над Берліном, надовго викреслили з історії. Не зайве нагадати, що більша частина 150-ї стрілецької дивізії, воїнам якої судилося встановити прапор Перемоги, були вихідцями з України.
Нині вважають, що молодшого лейтенанта Береста, який на час взяття рейхстагу був замполітом батальйону, зі списку на нагородження особисто викреслив маршал Жуков, який, м’яко кажучи, недолюблював політпрацівників. Та насправді в героя богатирської статури, по спині якого у буквальному значенні слова видерлись на дах палаючого рейхстагу Єгоров і Кантарія, недоброзичливців не бракувало ніколи.
.jpg)
У фронтових характеристиках Береста рясніють записи «виявляє нетактовну поведінку», «вступає у суперечки», але завжди поряд з цими звинуваченнями — «особистим прикладом надихає бійців у бою». Напрошується логічний висновок, що офіцер не боявся оспорювати дурні розпорядження, рятуючи цим ввірених йому воїнів від безглуздої загибелі, однак у бою ніколи не ховався за чужі спини. Не меншим гріхом стало те, що коли бійцям під командуванням молодшого лейтенанта дістались як трофеї швейцарські годинники у штабі військ СС, Берест не дав жодного з них особістам, заявивши при всіх: «З довгими руками — під церкву».В уродженця Сумщини, якого 12-річною дитиною в часи Голодомору рідні тимчасово віддали до сиротинця (чим врятували від голодної смерті), підстав любити радянську владу не було. 15-річним підлітком він уже нарівні з дорослими працював у колгоспі, а 1939 року опинився на Радянсько-фінській війні. У березні 1943 року єфрейтора Береста направили до військово-політичного училища, де тоді за лічені місяці випускали молодших лейтенантів. Отож не дивно, що 1948 року військова кар’єра офіцера завершилась. В атестації, що стала підставою для його демобілізації, є запис: «Історію ВКП(б) знає лише в межах її короткого курсу, «Війну і мир» Л. Толстого не читав». Заперечити тут нічого, бо на передовій, на відміну від штабів, справді було не до книжок.
Береста призначили керувати мережею кінопрокату в одному з районів Ростовської області. Однак завізовані героєм штурму рейхстагу накази про надання матеріальної допомоги найнужденнішим розцінили як розкрадання коштів, за що кавалерові трьох бойових орденів призначили 10 років таборів. Після звільнення Берест працював робітником на «Ростсільмаші», а в листопаді 1970 року ціною власного життя врятував чужу дитину, встигши вихопити її з-під коліс поїзда на залізничному переїзді..jpg)
На відміну від зневаженого Береста, політпрацівники із штабів «увічнили» свої заслуги, обписавши вже по завершенні боїв піднятий ним над рейхстагом прапор. Саме через це урочисто доставлене до Москви знамено, яке із символу держави перетворилося на прапор конкретної дивізії, так і не з’явилося на параді Перемоги.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)